Пазл

43

Дерев’яні двері Мокі було важко виламати, але за допомогою залізного лому Ябловські їм це вдалося.

Кімната була чиста і порожня, ліжко застелене. Першими увійшли Ябловські та Фей, одразу за ними Хлоя. Вони почали порпатись у шафах, шухлядах, під ліжком. Вони не знайшли ні плану, ні ключів, ні лебедів. Ілан шукав протокол «Мемнод» — марно. Залишились лише блакитні костюми та цивільний одяг товстуна. Також там була пара кросівок, наданих організаторами гри, але вуличне взуття зникло. Наче Мокі ніколи й не жив у цій кімнаті.

Незважаючи ні на що, після припущень Хлої та відкриття Гайгекса стосовно окулярів вони вирішили залишитися і продовжити пригоду.

Поки не повернулись двоє зниклих гравців, їх було лише шестеро.

Кожен повернувся до своїх ранкових справ. Ілан довго стояв у душі, підставивши потилицю під струмінь обпікаючої гарячої води, не зводячи очей з марки крана: «Гудзон Рід». Як не дивно, тут він почувався у безпеці, наче вода була здатна заспокоїти, захистити його. Через чверть години він одягнувся і вийшов, закінчуючи приводити себе до ладу перед одним із дзеркал у ванній кімнаті. Уже зібравшись повертатися до своєї кімнати, він почув, як хтось лається у першій кабінці.

Він підійшов і постукав у двері.

— Хлоє? Це ти?

Дівчина відчинила. На ній були білі штани та спідня майка без рукавів, яка ідеально облягала її форми. Лише згодом Ілан помітив, що в неї одне око було каре, а інше блакитне.

— Я загубила лінзу,— сказала вона, стаючи на коліна.— Не можу знайти. Допоможеш?

Ілан нахилився і почав шукати. Біля коренів у неї почало відростати її натуральне світле волосся. Її звабливі сідниці були просто в нього перед носом.

— Боюсь, це буде непросто. Ці штуки майже невидимі…

Він кивнув головою на двері і злегка посміхнувся.

— Ти і я в душовій кабінці. Про нас можуть погано подумати.

— Чому погано?

Вони переглянулись. Раптом Хлоя штовхнула двері ногою і палко поцілувала Ілана, просто так, без попередження. Ілан не намагався ні думати, ні пручатися. Їхні почуття запалали. Молодий чоловік дозволив себе роздягти і різким рухом спустив Хлоїні штани. Їхні губи більше не розмикались. Коли вони повністю роздяглись, вона потягнула його під струмінь теплої води, а тоді стала поступово повертати кран, збільшуючи температуру.

Їхні силуети огорнула пара.

— Думаю, я такою і залишусь,— прошепотіла вона, покусуючи його вухо.— Ліве око блакитне, а праве — каре. Це впишеться в атмосферу цієї лікарні. Що скажеш?

— Янгол чи демон? Або ж нинішня Хлоя знову стає колишньою Хлоєю, хоч у неї й досі такі самі холодні руки. Мені це подобається.

Вона торкнулася ключа на ланцюжку Ілана.

— Як гадаєш, що він відмикає?

— Скриньку з фантазіями…

— Я серйозно… Ти пробував відімкнути ним сейф, де лежать гроші?

— Я бачив замок, він зовсім інший.

Вони вдарились об стінку.

— А якщо нас почують інші? — промовив Ілан.

— Плювати на інших.

Невдовзі їхні тіла злилися в одне. Нарешті Ілан повністю віддався насолоді і більше ні про що не думав. Хлоя зводила його з розуму, вода стікала по обличчю, шкіра палала. Він притиснув її до стінки, і вона застогнала під шум води, що падала на кахлі. Притиснувшись до неї, досліджуючи її груди очима та руками, він помітив шрами на рівні грудей і живота. Їх було п’ять чи шість, вони були маленькі і безформні. Охоплений пристрастю, він нічого не сказав і лише загарчав їй у плече. Посміхнувшись, Хлоя затулила йому рота рукою.

— Тихо, тихо… Ти всіх переполохаєш.

Ілан знову поцілував її і полегшено зітхнув, підставивши обличчя під лійку душу і відкривши рот. Уперше за довгий час йому було добре, але він знав, що це блаженство тимчасове.

Відійшовши в глиб кабінки, Хлоя мовчки одягалась. Ілан закрутив воду і підійшов до неї. Він поцілував її в шию.

— Це був просто секс чи у нас двох є майбутнє?

— Побачимо, Ілане. Не форсуй події.

— То це я форсую події?

Вона посміхнулась йому.

— Нам обом було добре. Хіба це не головне?

Ілан провів рукою по грудях дівчини.

— Ці шість маленьких шрамів,— пробурмотів він.— Коли ми були разом, їх не було. Схоже на рани.

Хлоя швидко натягнула майку і светр.

— Дрібниці. Якось у мене у квартирі люстра зірвалася зі стелі.

— І?

Вона подивилась на нього, здивована його наполегли­вістю.

— А ти як думаєш? Я лежала на дивані, гостряки з кованої сталі впали мені прямо на груди, за кілька сантиметрів від обличчя. Я викликала службу екстреної допомоги.

Ілан трохи відсторонився і взяв вологий рушник.

— Якщо мене не підводить пам’ять, люстра висіла не над диваном.

— Просто ти ніколи не був у моїй новій квартирі.

Вона поглянула на годинник, щоб припинити розмову.

— Гра починається менш ніж через пів години. Приготуєш нам сніданок? Каву з молоком, розморозь трохи хліба у мікрохвильовці і полуничне варення. Я швидко причешусь.

Ілан кивнув і, одягнувши свій костюм, вийшов. Було очевидно, що Хлоя бреше йому про походження шрамів, але чому? Що вона приховує?

Віднісши речі до своєї кімнати, Ілан пішов на кухню. У лікарському халаті та светрі з горловиною, піднятою до підборіддя, Максим Філоза пив фруктовий сік. Його волосся було ще вологе і пахло свіжістю.

— Як душ? Гарно попарився? — сказав він, помітивши Ілана.

Ілан задумався, як сприймати це зауваження. Але відповідати йому не довелось.

— Я подивився у вікно в моїй кімнаті,— продовжив Філоза.— Зараз сніг уже не сильний, але небо досі затягнуте, може знову почати мести. Не знаю, скільки снігу зараз лежить надворі, але якщо погода не поліпшиться, ми ризикуємо бути остаточно відрізаними від світу. Ніяка машина не зможе проїхати по цих дорогах. Що станеться, якщо, наприклад, хтось із нас травмується?

— Припускаю, що Гадес передбачив таку ймовірність. У душовій є гарно обладнана аптечка з бинтами, антисептиками…

Ілан насипав порцію кави у кавоварку, поставив дві чашки і натиснув кнопку. Потім дістав із морозильника кілька шматків хліба і поклав їх до мікрохвильовки. Обличчя Філози раптом посерйознішало.

— Гадес… Поговорімо про нього. Що більше я про нього думаю, то цікавіше. У «Параної» немає ані реклами, ані спонсорів. Навпаки, ця гра змушує всіх думати, що її не існує. Хто ж платить ці триста тисяч євро? І за що вони платять? Лише за те, щоб подивитися, як зграйка з вісьмох телепнів ганяється за чорними лебедями? Ти можеш уявити, що в кінці приходить Гадес, віддає тобі ці гроші у валізі і відпускає додому, як у казино?

— Що ти намагаєшся мені сказати?

Він говорив дуже тихо. Гудіння мікрохвильовки заглушало його голос.

— Я поки сам не зовсім розумію, але думаю, що зникнення Мокі та Лепренса справжнє. Що з ними справді щось трапилось. А твоя подружка Хлоя робить усе, щоби втримати нас тут.

Ілан похитав головою.

— Лепренс носив окуляри, серійний номер яких слугував для створення першої загадки. Він точно один з цих «чужинців» і грається з нами. Він входить до числа організаторів. Думаю, як і Мокі.

— А чому не навпаки — «Параноя» без його відома використала код на його окулярах для створення загадки? Гра з’явилась у нашому житті ще до того, як ми приїхали сюди. На багато днів, а то й тижнів раніше. Вони так чи інакше за нами спостерігали: вдома, у кав’ярні, у спортзалі. Вони цілком могли дізнатися серійний номер його окулярів і тепер використати його.

— Але з якою метою?

— Поки не знаю. Заплутати нас, посіяти сумніви… Повертаючись до твоєї подружки Хлої… Чому вона намагається затримати нас усіх у цій лікарні, якщо в її інтересах мати якомога менше конкурентів у гонитві за перемогою?

Ілан задумався на кілька секунд.

— Можливо, вона боїться залишатися тут сама,— припустив він.— Або просто не хоче, щоб гра припинилась, якщо нагрянуть копи. Їй потрібні ці гроші, у неї сильна жага перемоги.

— Як і у всіх нас.

Філоза кинув погляд на вхід до кухні і додав:

— У мене останнє питання стосовно Сандерс. Я бачив, як вона бігла до своєї кімнати вчора ввечері, за хвилину чи дві до вимкнення світла.

Ілан був шокований. Затремтівши, він поставив банку з варенням на стіл і попросив Філозу продовжувати.

— Я сидів тут у темряві зі склянкою води. Здається, вона прибігла з великого вестибюля. Повернулася до своєї кімнати й одразу замкнулася на ключ. Допивши воду, я зробив те саме, замкнувся, встигнувши лише побачити, як ви з Мокі повертаєтесь через кілька секунд після неї.

Ілан знову відчув себе вибитим із колії. Отже, це не Гайгекса бачили вони з Мокі, а Хлою.

Максим Філоза не відставав:

— Ви не могли її не помітити. Що з нею сталося вчора ввечері? Що ти робив так пізно у коридорах разом із Мокі?

Ілан витримав паузу, перш ніж відповісти.

— Він просто хотів показати мені старі, наполовину обгорілі особові справи пацієнтів.

— Які ще особові справи?

Його тон змінився. Він раптом став дуже уважним. Ілан спалахнув:

— А як це стосується тебе?

— Просто цікаво.

Ілан замовк.

Філоза дивно відреагував на цю інформацію. Чому його це так цікавить?

— Насправді нічого важливого,— сказав він нарешті.— Думаю, Мокі є прихильником теорії змови або принаймні хотів, щоб я так вважав.

Саме цієї миті прийшла Хлоя. Філоза швидко вийшов з кухні, показуючи жестом на око.

— Ти загубила лінзу.

— Знаю,— відповіла вона не посміхаючись.

Вона сіла за стіл.

— Він мені не подобається. Ти знаєш, що вчора він зорі­єнтував мене в неправильному напрямку, до діаметрально протилежного кінця лікарні? Він справляє враження спокійного і порядного, але він гівнюк. Якщо йому випаде така нагода, він знищить нас усіх по черзі.

Хлоя була вже другою людиною, після Мокі, хто це сказав. Він дістав хліб із мікрохвильовки і приніс дві чашки кави. Сів напроти Хлої і подивився на неї.

— Що ти робила вчора ввечері сама в коридорах?

Вона спокійно відпила ковток кави.

— Учора ввечері… Ти маєш на увазі після того, як ти розтрощив електричний стілець?

— Так, після цього.

— Я більше не виходила з кімнати. Чому ти розмовляєш зі мною таким тоном?

— Хлоє, припини. Ти спалила всі світлини та малюнки з кабінету арт-терапії. Того, що ми з тобою бачили вчора вранці.

Хлоя вирячила очі.

— Сподіваюсь, ти жартуєш?

— Це що завгодно, але точно не жарт. Із досі незрозумілої причини хтось спалив усе, що було в тій кімнаті. А Філоза щойно сказав мені, що бачив, як ти бігла до своєї кімнати якраз перед тим, як ми з Мокі повернулися.

Дівчина поставила чашку, напружившись.

— І ти йому повірив?

— А навіщо йому брехати?

Вона зітхнула.

— Існують десятки причин, чому така людина, як він, могла збрехати. Наприклад тому, що він сам це і зробив. Або когось покриває. Або тому, що я йому не подобаюсь і він хоче налаштувати нас одне проти одного. Чорт, Ілане, ми щойно кохалися, а тепер ти закидаєш мені таке?

— А може, це теж було передбачено? Наче випадково ти опиняєшся в душі одночасно зі мною, губиш лінзу…

Хлоя встала, вся як на голках.

— Ти знову мариш. Цього разу ти зайшов надто далеко. Іди до біса, гаразд?

Вона покинула його самого і голосно грюкнула дверима своєї кімнати. Залишившись сам за великим столом, Ілан уже не знав, що й думати. Він неохоче відкусив бутерброд. Згадав, як Гайгекс уникав його погляду, коли він попросив вогню, а також той факт, що тип у квадратних окулярах зміг віднайти шлях у темряві, коли вони йшли по краплях крові: судячи з усього, він таки вкрав запальничку Фей.

У яку гру грає Філоза? А Гайгекс?

Ілан допив каву, прибрав усе зі столу і теж пішов до кімнати. Він сів на ліжко, покрутив у руках великий ключ, поклав його у шухлядку комода і перечитав кінець по­переднього завдання:

«Отже, як відповідальний пацієнт Ви повинні привести його до кабінету електрошокової терапії, ключ від якого у Вас є, пристебнути його до крісла браслетами, вийти і замкнути за собою двері. Коли всі ці етапи будуть пройдені, Ваше завдання буде виконано. Тоді Ви зможете рухатись до третього завдання, яке знайдете у лікарняному морзі, скориставшись другим ключем, який Ви отримали».

Морг не був позначений на плані, але Ілану здавалось, що він має бути в підземеллі. Той напрямок він ще не досліджував.

Через кілька хвилин, рівно о 9 годині, заревіла моторошна сирена.

Вона свідчила про те, що Гадес досі в цих стінах.

Якщо тільки вона не запрограмована лунати щодня о де­в’ятій та сьомій вечора, з людською присутністю чи без неї.

І вони не продовжують грати, наче пацюки в лабораторії, у той час як у лікарні більше нікого немає.