Пазл

8

Натягнувши шапку, сховавши підборіддя в комір куртки, Ілан чекав неподалік Будинку радіо, злившись із сутінками, біля огорожі. Він нервово крутив у руках папірець, який підкинули йому до кишені. Коли прийшла Хлоя, він вийшов із тіні, схопив її за руку і потягнув до себе.

— Ілане! Що на тебе найшло?

Він повів її не на вулицю Ранела, а на вулицю Буленвільє, де була припаркована його машина.

— Краще не ризикувати. На баржі за нами стежили. Ходімо в машину.

— За нами стежили? Хто?

Він простягнув Хлої папірець.

— Камери, як ти й казала.

— Логічно, зважаючи на характер виставки. Там було експонатів на сотні тисяч євро. І не забувай про гру. Це абсолютно нормально, що організатори цікавляться потенційними учасниками.

— Прочитай це.

Засунувши газети під пахву, жінка швидко пробігла очима записку. Вона повернула її Іланові, явно збентежена.

— Де ти це взяв?

— У кишені своєї куртки. Можливо, нам варто зупинитися. Усе це дуже дивно і, без сумніву, небезпечно.

Хлоя сповільнила крок. Вона мовчала, сховавши руки до кишень.

— Чому ти нічого не кажеш? — захвилювався Ілан.

— Чому? Тому що на записці твій почерк.

Вона зітхнула.

— Що це значить, Ілане? У що ти граєш?

Молодий чоловік приголомшено витріщився на записку.

Вона мала рацію, це було дуже схоже на його почерк. Нахилені круглі букви — йому з дитинства було складно писати рівно, хоча натомість у нього був справжній дар до малювання. Тут були всі ознаки його почерку, а він нічого не помітив.

Він спокійно склав аркуш.

— Це означає, що все зайшло набагато далі і є значно заплутанішим, ніж я думав.

Коли вони дійшли до його машини, він помітив, наскільки дивно Хлоя на нього дивиться.

— Що? Ти думаєш, що я марю? Що я сам написав цю записку і сам підкинув її до власної кишені лише для того, аби привернути до себе увагу?

Нічого не відповівши, вона сіла на переднє сидіння. Ілан теж сів, замкнув дверцята й увімкнув обігрів на максимум. Термометр показував температуру на вулиці: –4 °С.

Під світлом лампи у салоні Хлоя, здавалось, утратила весь свій запал.

— Іноді люди, які так учиняють, самі того не усвідомлюють,— сказала вона, видихаючи хмарку пари.— Така поведінка є частиною цілого психічного процесу, який…

— Зараз зі мною говорить психолог?

— Ні. Але ми обоє розуміємо, який шок ти пережив через зникнення батьків. І його наслідки для наших стосунків.

Ілан зняв куртку, закатав рукав светра і показав їй передпліччя. Там досі було помітно маленьку червону цятку з фіолетовим ореолом.

— А тепер ти мені скажеш, що це я сам залишив на собі цей слід? Що я марю? У мене вдома немає жодного шприца, Хлоє. Я жодного разу в житті не робив укол. Це незбагненно.

Хлоя мовчки оглянула цятку і нарешті промовила:

— Я бачила, як та брюнетка штовхнула тебе у виставковій залі. Я помітила, як вона на тебе витріщалася і як поспішала залишити вечірку. Я також бачила чорну «ауді» того ранку, на дорозі, що веде до твого будинку. Здається, навколо тебе справді ошиваються якісь люди, і я хочу тобі вірити, Ілане.

Вони мовчки дивилися одне на одного. Здавалося, Хлоя розривалася між бажанням піти і бажанням продовжити розмову. Врешті-решт вона лишилася і перейшла до суті справи:

— Але чого від тебе чекають? Що від тебе хочуть?

Чоловік машинально потер передпліччя.

— Я переконаний, що це пов’язано з дослідженнями батьків. Останнім часом у мене відчуття, що за мною стежать.

Йому здалось, що в погляді Хлої промайнув страх. Наче вона теж почувалась причетною. Чи, може, просто боялась за нього.

— Ти уже бачив, що за тобою ходять якісь люди? Спостерігають за тобою? — спитала вона вже не таким впевненим голосом.

— Ні, але це справді дивне відчуття. Іноді це якісь звуки в саду. Іноді дзвонить мій мобільний, а на лінії нікого немає. А найгірше — це…

Він завагався. Хлоя поглядом попросила його продовжувати.

— Найчастіше це відбувається, коли я заплющую очі й починаю засинати. Я бачу, як якісь тіні ковзають по моїм повікам. Так, наче… хтось стежить за мною уві сні.

Раптом йому стало дуже холодно і він зіщулився.

— Але коли я розплющую очі, то нічого немає. Я наче відчуваю, як навколо мене шугають привиди або душі. Але ніколи не можу розгледіти бодай когось. Я дивлюсь багато фільмів жахів, усяку фігню про злих духів, до того ж я живу один у великому будинку, тож я списував усе це на свою уяву або якусь фобію. Але тепер…

— До твого будинку хтось проникав? Намагався тебе налякати якимось чином?

Ілан помітив, наскільки вона була стривожена.

— Чому ти питаєш? У тебе теж таке було?

Вона не відповіла, сховавши очі. Ілан обережно розвернув її обличчя до себе.

— Хлоє?

— Ні-ні. Нічого схожого. Іноді я почуваюсь так само, як ти, мені здається, що я сама себе боюсь. Напевно, це один зі згубних наслідків «Параної» і перевтоми. Останні кілька тижнів у мене відчуття, наче організатори гри всюди, постійно. Я забагато думаю про гру, увесь час. Навіть уночі. Раніше зі мною такого не траплялось.

Ілан згадав, як вона опускала віконниці у нього вдома… І ті питання про безпеку комп’ютера… Вона боїться, що за нею можуть стежити?

Він змерз і опустив рукав.

— Напевно, мені слід зробити аналіз крові, обстежитись, щоб перевірити, чи мені не вкололи якусь гидоту.

— У цьому немає сенсу. Для чого комусь робити тобі щось таке? І навіщо комусь підробляти твій почерк і підкидати записку до кишені?

— Гадки не маю. Можливо, хтось намагається змусити мене засумніватися в самому собі. Налякати мене або звести з розуму. А якщо це має якийсь стосунок до смерті моїх батьків? Варіантів багато.

Він показав на газети, які вона поклала собі на коліна.

— Повернімось нарешті до наших баранів. Тобі досі цікаво, як знайти маленькі дверцята?

— А ти як гадаєш?

Він узяв один примірник і розгорнув його.

— Я здогадався, коли побачив, як Фей виходить чи, скоріше, тікає з цією газетою як ошпарена. Вийшло непорозуміння: коли я підійшов до неї з примірником «Парізьєн» у руці, вона подумала, що я знайшов вхід. Адже вхід захований у «Парізьєн», Хлоє, я в цьому впевнений. Газета — це «вмістилище», а «вміст»…

— Це рядки на його сторінках. Так, це може бути воно. Гарна робота.

— Пошукай у своєму примірнику. «Маленькі дверцята» можуть означати якесь особливе маленьке оголошення, яке дозволить нам перейти до наступного етапу.

Нарешті Хлоя йому усміхнулася, і її обличчя просвіт­ліло.

— «Нам»?

Ілан не відреагував. У нього було відчуття, наче він перенісся на рік у минуле, тоді як насправді за півтори години йому треба бути на роботі за сімдесят кілометрів звідси. Він заправлятиме машини клієнтів і вмиратиме від нудьги, чекаючи, коли настане ранок.

Він швидко пробіг очима оголошення. Знайомства, некрологи, всякі «куплю-продам». Хлоя озвалась перша.

— Здається, я дещо знайшла.

Ілан згорнув свою газету і нахилився до дівчини.

— Ти завжди промовляла цю фразу, коли натрапляла на правильний слід.

— Я й досі так роблю. Підтвердження тому…

У чоловіка було відчуття, що все відбувається надто швидко, що минуле поряд і він уже не повернеться додому таким, яким сюди приїхав. Хлоя вказала на оголошення внизу сторінки.

— Дивись: «Приватна лабораторія шукає добровольців для психологічного тестування. Чекаємо на вас з 8 до 18 години, у суботу, 17 грудня. Оплата: 30 євро за максимум три години тестування. Адреса: офіс компанії “Харон”, поряд з авеню Дивізії Леклерк, рітейл-парк “Молетт”, Блан-Меній».

— Субота, 17 грудня. Це завтра.— Ілан задумався.— Але насправді оголошення неоднозначне, воно може й не мати нічого спільного з «Параноєю».

— Я починаю розуміти, як вони працюють. Я впевнена, що це оголошення — це воно. До того ж воно єдине хоч якось виділяється з-поміж інших.

Хлоя згорнула газету і, зітхнувши, сперлася потилицею на підголівник.

— Нарешті…— сказала вона.— Я у грі…

Ілан зауважив, наскільки вона насолоджується цим моментом. Вона заплющила очі, на губах з’явилася ледь помітна складочка, що свідчила про її задоволеність. Раніше вони б розділили цю мить вибухом радості, Хлоя говорила б «ми», вони б цілувалися, пили і кохалися.

Раптом чоловіка охопило бажання… Може, ще не все втрачено, може, йому ще вдасться усе виправити, зрозуміти, чому вона так вчинила. Можливо, у них двох ще є шанс?

Він нахилився до неї трохи ближче, але вона розплющила очі і ввічливо відсторонила його.

— Ні. Я не можу.

Вона схопила свій примірник «Парізьєн» і вийшла з машини.

— Щасти, Ілане. І… дякую.

І зникла в темряві, не обертаючись.

Ілан лишився там, приголомшений, неспроможний поворухнутись. Він щосили зіжмакав газету.

Він почувався останнім дурнем.