Пазл

64

Історія закінчилась.

Годинник на стіні лікарняної палати показував майже першу ночі.

Санді Клеор вимкнула диктофон. Її пацієнт, Люка Шардон, говорив більше шести годин із моменту прибуття до палати. Якщо додати ще обстеження, які він пройшов посеред вечора…

Виснажена, вона підвелася і підійшла до нього.

— Ви забули шматок простирадла на стільці,— сказав Шардон.— Не загубіть його, він важливий для мене. Напис на ньому — це останнє, про що я подумав, перш ніж впав у кому.

Клеор підійшла, взяла шматок тканини і поклала його на нічному столику — так, що напис «ІЛ АН 2-10-7» було добре видно.

— Тепер це все, що від тебе лишається, «Ілан 2-10-7»,— сказав Люка Шардон, дивлячись на маленьку білу смужку.— Звичайний шматок простирадла.

Він поглянув на співрозмовницю.

— Ілан Дедіссе… «Ilan deux-dix-sept»^[19]. Як ви це поясните? Приголомшливо, чи не так?

Психіатр була вражена розповіддю. Їй знадобився час, щоб відповісти.

— Я помітила, що назви барж, поштових марок та лабораторії, які ви згадували під час своєї розповіді, відсилають до об’єктів з вашого світу. «Абіліфай» застосовується для лікування шизофренії. «Авлан» — назва, яку ви дали марці,— це бензодіазепін, «Еффексор» — це…

— Антидепресант…

Ілан подивився на крапельницю, що була введена в його передпліччя.

— То ось звідки цей фіолетовий слід на моїй руці.

— Неймовірно. Ваша історія сповнена подібних дрібних деталей. Ваш розум використав те, що вас оточує, щоб… вибудувати цей неймовірний сценарій. Він використав назви медикаментів, імена, що натякають на світ відеоігор, як-от Соні, Маріо, а також безліч відсилок до «Пекла» Данте, зокрема для того, щоб оживити місце дії, людей…

Люка Шардон дивився психіатру в очі.

— Ця історія була не просто вигаданим сценарієм, вона відкрила мені правду, лікарю. Я вбив усіх цих людей, включно з моєю колишньою дівчиною Хлоєю. Я вбив їх у гірському притулку, коли вони відпочивали після важкого дня полювання на скарби. Тепер я це чітко пам’ятаю. Це дійсно правда?

Санді Клеор кивнула.

— Так. Ви пам’ятаєте, за яких саме обставин?

— Того вечора ми сварилися з Хлоєю, я хотів повернутися додому.

— Чому?

— Я погано почувався надворі, паморочилося в голові. Світло, висота, усі ці гравці… Я хотів повернутися до своєї кімнати, замкнутися там, щоб навколо мене нікого не було. Але Хлоя змусила мене залишитися. Йшов сніг, починало темнішати, повернутися того ж вечора було неможливо. Тоді я забився в куток у тому притулку і не ворушився. Але… щось стукнуло мені в голову. Я чув крики, я…

Він замовк на декілька секунд, перш ніж продовжити.

— Потім біля мене опинився відчинений ящик для інструментів. З тією викруткою з оранжевою ручкою… Не знаю, що на мене найшло. Посеред ночі я стиснув їй в руці аж до болю. І…

Він заплющив очі. Його обличчя скривилось, м’язи напнулися під ременями.

— Вдарив… Я всіх їх убив… Я…

Тепер він ридав.

— Чому? Чому я це зробив? Я ж не вбивця.

— Саме тому вас визнали неосудним.

Психіатру було важко зберігати ясність думок. Неймовірна історія, яку розповідав її пацієнт упродовж декількох годин, не підлягала розумінню.

— Ви усвідомлюєте, що те, що ви пережили під час коми, відкриває неймовірні перспективи для психіатрії? Ви… Ви відшукали правду, лежачи нерухомо в цьому ліжку, у той час як вас вважали майже мертвим! Тоді як ми перепробували на вас усе — від електротерапії до найсильніших препаратів — безуспішно! Ви боролися і, схоже, частково перемогли хворобу, яка вас засліплювала!

Люка напружився.

— Мені на все це плювати, лікарю!

Клеор було важко зберігати спокій.

— Це буде наступний етап нашої роботи: не залишити більше темних зон і зрозуміти глибинну причину, що могла підштовхнути вас до такого вчинку. Вочевидь, загибель ваших батьків у автокатастрофі прискорила вашу деградацію і розвиток психозу. Ви ще до неї багато грали, причому змалечку. Відеоігри, потім рольові ігри, іноді понад шістнадцять годин на добу… Віртуальне і так займало величезну частину вашого життя, а після їхньої смерті ви повністю відірвалися від реального світу… Замкнувшись у своїй маленькій кімнатці, ви жили лише перед екраном, в іграх та в оточенні уявних персонажів. Фікція була ­єдиним способом втекти від реалій життя і страждання, що вас охопило.

Люка заспокоївся, він уважно слухав, рівно дихаючи. За маленьким вікном досі падав сніг.

— Отже, мій батько був робітником на заводі «Кристом», мати не працювала, ми жили в тому маленькому будиночку на околиці… Як я дійшов думки, що мої батьки — дослідники? Що я жив з ними у великому будинку в Монмірай? Як мені вдалося обманути самого себе?

— Хвороба, Люко. Кілька років тому у вас почалася певна форма параної, посилена вашою ізольованістю. Робота на заправці не вирішувала проблему: ніч, самотність, нестача спілкування. Ви поступово ізолювалися, десоціалізувалися. Ваша колишня дівчина декілька разів намагалась витягти вас із вашого закритого світу. Це полювання на скарби, у якому вона вмовила вас узяти участь, стало фатальним. У той період ви були вибухівкою вповільненої дії. З вами сталося те, що психіатри називають деліріозним синдромом. Якщо хочете — грім серед ясного неба, коли ви повністю втрачаєте контроль і стаєте здатні на найгірше.

Вона запропонувала йому склянку води і допомогла попити, потім освіжилась сама і продовжила:

— Після цього жахливого вчинку ваша свідомість замаскувала правду. Увімкнулися захисні механізми, щоб уберегти вас. Спогади, пов’язані з цим полюванням на скарби й тим, що сталося у гірському притулку, були надійно заховані у вашому мозку і стали недоступні вашій свідомості. Коли жандарми знайшли вас за притулком, ви все забули. Психічне захворювання прогресувало, вибудовуючи навколо вас твердий панцир. Ви самі переконали себе у змові проти вас і ваших батьків. У вашій голові вони стали блискучими дослідниками, що зберігають дуже важливу таємницю. Продовження ви знаєте. Після чотирьох місяців безрезультатної терапії у моїй лікарні ви намагаєтесь покінчити з собою. Допомога приходить вчасно, щоб уникнути смерті від асфіксії, але надто пізно, щоб завадити комі. І саме в цей момент, коли ви балансуєте між життям та смертю, ваш мозок починає вигадувати історію. Історію Ілана Дедіссе, який вирушає на пошуки правди.

Люка мовчав, уважно слухаючи слова психіатра.

— Вам потрібен був справжній квест, виклики, завдання, щоб докопатися до власної психіки та зорієнтуватися у її складному лабіринті. Так виникла ця гра: «Параноя». Ви були в глибокій комі, але ваша мозкова активність була дуже інтенсивною. Поки що ми точно не знаємо — якщо не брати до уваги ваш випадок,— що саме відбувається під час цього специфічного періоду, коли людський організм опиняється на межі між життям та смертю. Упродовж п’яти тижнів ви ні разу не проявили жодної рухової активності, ваші зіниці не реагували на світло, але ваш мозок був цілком живий. ­Однак лікарі зафіксували шкірні реакції типу «гусячої шкіри», причому багато разів. Вони ніколи не бачили нічого подібного.

— Мені було так холодно в моїй історії. Увесь час…

Він затремтів.

— Отже, світло в обличчя, люди, які щось говорили мені на вухо, те, що мені кололи в передпліччя, датчики на голові… Вони спрацювали як втручання в мою історію?

— Так. Ілан Дедіссе почав чути голоси, у нього почалися сильні головні болі, галюцинації, почав бачити тіні під повіками — просто тому, що реальний світ був тут, навколо вашого нерухомого тіла, і ваш мозок, занурений у свою власну історію, не міг повністю від нього абстрагуватись… У вашому сценарії ви також часто приймали душ, для вас це був момент відпочинку, який ви любили, і це, напевно, пов’язано з гігієнічними процедурами, які з вами регулярно проводили санітарки, тут, у вашій палаті. Ви відчували їх крізь кому, і ваш мозок інтерпретував ваші відчуття в режимі реального часу.

— Я був у комі п’ять тижнів… Проте історія від пробудження Дедіссе у його кімнаті і до епілогу на острові у формі вагів здається такою стислою…

— Це доводить, що час тече по-іншому, коли ми не у свідомості. Достатньо згадати сни, які іноді тривають лише кілька секунд, тоді як нам вони здаються вічністю. Напевно, вашому мозку необхідно було час від часу входити в режим сну, перш ніж продовжити історію з того місця, де він зупинився. Гадаю, ми зможемо відстежити різні фази його активності на електроенцефалограмі. Ми розшифруємо і вивчимо її вздовж і впоперек, це я вам гарантую.

Люка дедалі сильніше відчував, як його охоплює втома, але засинати не хотів. Сон його лякав. Страх більше не прокинутися. Пережити ще один кошмар.

— Знаєте, я думаю, що одразу після повішення у мене був вибір,— сказав він.

— Який вибір?

— Жити чи померти. Я пережив досвід білого світла, про яке говорять ті, хто бачив смерть в обличчя… Я бачив себе в кімнаті, яскраве світло поманило мене до вікна. Я піді­йшов, відчув потужне тепло на обличчі. Мені було добре.

Клеор не відповіла. Вона знала, що цьому, без сумніву, є наукове пояснення на кшталт нестачі кисню і крові в ділянці очей або вивільнення ендорфінів у мозку. Ілан опустив повіки і лагідно посміхнувся, наче те світло досі було там, навколо нього.

— Але щось мене затримало, якась сила не дала мені покинути цей світ, не дізнавшись правди. Дзвінок Хлої затягнув мене в цей простір між двома світами, яким і є глибока кома.

Яскраве світло зникло. Ілан Дедіссе прокинувся у будинку, який існував лише в моїй уяві та моїх сценаріях.

— Отже, у комі почалася боротьба проти психічної хвороби.

Клеор не могла вгамувати своє збудження. Усе, що розповів їй Люка Шардон, сходилося і демонструвало, наскільки складними і надзвичайно потужними є механізми психіки. У комі його власна свідомість змусила його повірити, що те, що він пережив, було насправді. Хвороба пильнувала, наче охоронець, і її потрібно було блискуче обвести навкруг пальця. Повторювання Люці Шардону, що він хворий і що він убив вісьмох людей, нічого не давало. Потрібно було потрапити всередину його мозку, поставити його перед такою формою дійсності, яка б унеможливила будь-які заперечення. Наскільки їй було відомо, ще жодного такого випадку зафіксовано не було.

— Ви усміхаєтесь сама до себе,— сказав їй Люка.

Санді Клеор підняла голову від своїх нотаток.

— Так, так. Я думала про завірюху, що супроводжувала вас протягом усієї історії. Вона була лише артефактом. Напевно, всередині вас точилася жорстока боротьба. Можливо, психічне захворювання намагалося висмикнути вас із цієї історії, але ця хурделиця не давала їй завершитись раніше, ніж ви будете готові прийняти правду. Коли настав час, повернулась гарна погода, яка дозволила вам вийти і вирушити до острова. Це абсолютно неймовірно.

Люка повернув голову до маленького віконця, за яким круж­ляли сніжинки. Його погляд спохмурнів.

— У неї були ваші очі, ваша стрижка, ваше обличчя…

— Перепрошую?

— На початку, коли Хлоя приїхала, щоб поговорити зі мною про «Параною», вона була схожа на вас. З часом вона знову стала собою.

Люка говорив із сумом в очах. Психіатр закрила свій блокнот.

— Хлоя-психолог була там для того, щоб узяти вас за руку і повести до гри, змусити вас заглибитися в себе. Інша Хлоя символізувала спогади, радість та біль. Ваша історія — це лише сукупність вашого досвіду, вашого минулого, того, що ви пережили в лікарні. Усе це було інсценовано і проінтерпретовано вашою уявою. Сванессон, лікарня, до якої ви потрапили, стала кошмарним і повністю вигаданим місцем, тому що в глибині душі у вас склалося саме таке уявлення про мій заклад. Епізод з електричним стільцем був лише втіленням ваших страхів перед електротерапією. У реальному житті ви писали сценарії для ігор; і історію, яку прожив Ілан Дедіссе, написали ви, Люко Шардон, у своїй голові.

Люка піймав себе на тому, що посміхається.

— Але цей сценарій зовсім не досконалий. Наче у хорошій відеогрі, у ньому було декілька багів, чи не так? Я пам’ятаю ті трекінгові черевики. Наприклад, я був у них на баржі, і вони ж були на ногах у всіх гравців у Сванессоні.

— Конкретно в цьому випадку це були не баги, а послання, які встановлювали зв’язок між вами і тим, що сталося в притулку, спосіб поступово підготувати вас до правди. Ця правда була настільки нестерпною, що ви до самого кінця не розуміли цих послань. Однак деякі з них були дуже потужні, як-от оранжева викрутка чи хрести на дверях Хлої. Не кажучи вже про її шрами, її порожню квартиру впродовж року, її вічно холодні руки.

Пальці Люки стисли простирадла. Його обличчя напружилось.

— Це був спосіб сказати мені і безперервно нагадувати, що вона мертва, так?

— Так.

— Мертва, як і решта гравців. У них усіх були холодні руки…

Люка Шардон замислився, поки Санді Клеор підвелася й почала одягати куртку. Молодий чоловік подумав про Гаеля Мокі, Рея Лепренса, Наомі Фей, Максима Філозу, Вінсента Гайгекса, Фредеріка Ябловські, Валері Жербуа та Хлою. Окрім останньої, він зовсім нікого не знав. Просто незнайомі обличчя, учасники полювання на скарби, яким не пощастило провести ніч в одному притулку з ним.

— Ви розкажете мені про жертви? — запитав Люка.— Мені потрібно знати, ким вони були насправді, як жили. Напевно, вони дуже відрізняються від того, якими я їх зараз уявляю.

— Звичайно, Люко. І ми разом прослухаємо запис на диктофоні. Тепер, коли я знаю історію, я розумію, що залишається ще так багато речей, які слід розшифрувати. Стільки прихованих знаків, відсилок, «багів», як ви кажете.

Жінка дзенькнула ключами від машини і підійшла до вікна. Декілька секунд вона нерухомо стояла напроти скла і врешті-решт повернулась до Люки.

— Сідати за кермо в таку погоду було би божевіллям. Гадаю, я тут у пастці разом з вами.

Люка Шардон примружив очі. Його обличчя напружилося.

— Можливо, ми з неї ще не вибрались.

— Про що ви говорите?

— Про мою історію…Автор, подібно Стівену Кінгу, занурює нас у трипер, від якого перехоплює подих і який нагадує невблаганне замкнуте коло. Кожна сторінка роману пронизана тривогою. І незрозуміло, чи всі ці видовищні події відбуваються насправді, чи це лише витвір хворобливої уяви пацієнта психлікарні.