Пазл

16

Ілан повернувся до машини, досі приголомшений новинами.

Хлоя, запроторена у божевільню.

Розп’яття, яке щоранку з’являється на дверях.

Чи справді Хлоя збожеволіла? Здійснювала вчинки, яких сама не могла згадати? Чи хтось намагався довести її до божевілля?

Ілан подумав про тих, хто тероризував його. Ці тіні, які йому ніколи не вдавалось роздивитись, які заходили в його дім, які блукали слідом за ним. Він і сам був недалеко від того, щоб опинитися у психлікарні.

А якщо ці тіні сновигали і навколо Хлої?

Задзвонив телефон. А ось і вона. Щойно він узяв слухавку, жінка заговорила:

— Ілане? Я отримала твої повідомлення! Розкажи мені! Що відбувається?

— Хлоє, я хочу тебе бачити. Мені треба з тобою поговорити, інакше я збожеволію.

Сідаючи в машину, він усвідомив, що от-от зірветься на крик.

— Не їдь до мене, не треба,— сказала Хлоя.— Краще зустрінемось на нашому місці, на Італійській площі. Дай мені десять хвилин, щоб добратися.

Ілан вагався, а тоді відповів максимально нейтральним тоном:

— Чудово. Я теж виїжджаю…

Він залишив машину там і пішов до Італійської площі пішки, закутаний у теплий одяг, насунувши шарф на носа. Він тулився до стін, його не полишало відчуття, що всі на нього дивляться або що з хвилини на хвилину налетять копи й одягнуть на нього наручники. Він ще більше опустив очі і вимкнув мобільний. Він знав, що його можуть відстежити за пеленгом. Тим паче що поліція його вже ідентифі­кувала.

Скільки в нього є часу, перш ніж його візьмуть?

Вулиці і проспекти наповнювались життям. Ілан пробирався крізь натовп перехожих, озираючись у різні боки. Він підскочив від звуку двигуна мотоцикла, що різко рушив з місця.

Він став повним параноїком, йому слід заспокоїтись, щоб подумати.

За чверть години він дістався до Італійської площі і зайшов до пабу «О’Жуль». Хлоя чекала його в глибині приміщення, сидячи одна за маленьким круглим столиком. Вона машинально, з відсутнім поглядом, помішувала лате. У неї під очима теж були темні кола. Ілан сів напроти неї, зняв рукавиці, але залишився в шапці. Він озирнувся навколо і нахилився вперед, намагаючись крізь лінзи зазирнути молодій жінці в очі. Він спробував абстрагуватись від своїх останніх відкриттів і сказав:

— Вони привели мене до квартири жінки, яку я знайшов убитою. Поліціянтка, думаю, її звали Анні Бокур.

Він говорив зовсім тихо. Хлоя піднесла долоні до рота.

— Вбита жінка? О боже… Як це сталося? Хто змусив тебе туди поїхати?

— Вони. «Параноя».

Ілан обдумував кожну фразу. Він не знав, із чого почати.

— Вони вбили її ударом викрутки в спину. Викрутки з оранжевим руків’ям, на якій я лишив свої відбитки і кров під час тестування у тій липовій лабораторії. Коли я по­бачив тіло, я раптом усе зрозумів. Вони все спланували від самого початку.

Підійшов офіціант, Ілан замовив каву і склянку води, ­після чого продовжив:

— Коли медик забрав у мене з рук викрутку, на ньому були латексні рукавички, у цьому я впевнений. Отже, на руків’ї є лише мої відбитки і моя ДНК. Брюнетка на баржі, так звана Беатриса Портінарі,— їхня спільниця. Їхньою метою було перетворити мене на параноїка і відправити мене рано-­вранці до цієї квартири на вулиці Ренн. Повісити на мене вбивство, якого я не скоював.

Він говорив швидко, ледве переводячи дихання.

— Хтось підлаштував усе так, щоб копи приїхали саме тоді, коли я був у квартирі. Якби я не втік, мене б узяли на місці злочину. Усе вказує на мене, у мене немає жодного шансу виплутатись…

Хлоя стиснула його руки, якими він хаотично розма­хував.

— Ілане, заспокойся, гаразд? Продовжуй повільніше. Я не зовсім розумію цю історію про Беатрису Портінарі. Як ти опинився у неї вдома, точніше, у цієї Анні Бокур? Ви спілкувалися телефоном, так?

Ілан ткнув указівним пальцем у стіл.

— Уяви: ти хочеш змусити когось вирушити за потрібною тобі адресою, наприклад на вулицю Ренн, 27. Ти зв’язуєшся з новою орендаркою якоїсь квартири у Парижі, видаючи себе за колишню мешканку, яку дійсно звали Беатриса Портінарі. Ти даєш цій новій квартирантці свій номер телефону — на випадок, якщо хтось намагатиметься зв’язатися з тією, за кого ти себе видаєш. Уловлюєш?

— Гадаю, так. По суті ти крадеш особистість колишньої квартирантки, яку ніхто насправді не знає в обличчя.

— Саме так. Я зрозумів, що «Б. П.» на записці у моїй кишені — це ініціали такої собі Беатриси Портінарі, чий лист я помилково отримав тиждень тому.

— Лист, який у тебе вкрали.

— Так. Припускаю, для того, щоб замести усі сліди «Параної». Ні листа, ні доказів, нічого…

Він витримав паузу, ввівши цей новий параметр, а тоді повернувся до Хлої.

— Коротко кажучи, я відкриваю телефонний довідник, телефоную, і мені дають номер мобільного не справжньої Беатриси Портінарі, а тієї самої брюнетки в чоловічому одязі, яка видає себе за неї. Ця брюнетка каже мені приїхати на вулицю Ренн, до цієї жінки, яку вони вбили, і я потрапляю в пастку.

Хлоя пригладила волосся назад, явно ошелешена.

— Мушу визнати, це складно.

— Саме так, вони розробили вкрай складний, збочений план, щоб усе, що я міг би розповісти копам, здавалось неправдоподібним. Усе було прораховано. Те вкрай дивне тестування, пам’ятаєш? Переписування сторінок із телефонного довідника, які потім рвуть; замикання нас у кімнаті; ті магнітофони, яким років двадцять; і той підставний тип, Маріо, з нападом епілепсії. Це повний сюр. Навіть та записка у моїй кишені, написана моїм підробленим почерком. Що подумають копи, якщо я розповім їм таку історію? Хто мені повірить?

Він був на межі паніки.

— На мене вішають убивство. Крадуть батькову мапу. Нічого не розумію. Для чого це все?

Хлоя взяла його за руки і заговорила ще тихіше:

— Теми відкриттів твоїх батьків, напевно, далеко за межами нашої уяви. Ти геть не маєш уявлення про те, що вони знайшли? Вони ніколи тобі про це не розповідали? Думаю, що все-таки розповідали. Якщо ні, то звідки б ти міг ­знати, що твій батько зробив цей малюнок і сховав його за ­дзеркалом?

Ілан обхопив голову руками. Хлоя мала рацію. Він подумав про свої провали в пам’яті. А якщо відповідь на бать­кову загадку десь глибоко в його підсвідомості? А якщо Жозеф Дедіссе колись дав йому ключ до розгадки, а він його просто-напросто забув, як забув подорож у гори з Хлоєю та деякі інші періоди свого життя?

— Я вже ні в чому не впевнений,— відповів він.— Але ти маєш рацію стосовно малюнка за дзеркалом…

— Хай там як, я тут для того, щоб допомогти тобі. Я проходила ці тести, я бачила, що відбувалося. Я зможу дати свідчення.

Він скрушно похитав головою.

— Твоє слово не матиме ваги.

— Чому ти так кажеш?

Молодий чоловік важко зітхнув. Він забрав руки і зазирнув Хлої в очі.

— Хто повірить абсурдній розповіді колишньої пацієнтки психіатричної лікарні?

Вона заклякла. Ілан знову зітхнув.

— Я був у твоїй старій квартирі, навіть зламав двері й увійшов, щоб усе тобі розповісти.

— Ілане…

— Твоя сусідка розповіла мені, що сталося. Про розп’яття на твоїх дверях, про психіатричну лікарню. Чорт забирай, Хлоє, що сталося? Чому ти мені нічого не сказала?

Опустивши голову, Хлоя почала гризти нігті. Вона чекала, коли відійде офіціант, який приніс замовлення Ілана.

— Я не хотіла тебе втягувати. Не знаю, що саме тобі розповіли, але це не я клеїла ті жахливі хрести, Ілане. Присягаюсь тобі.

Ілан дивився на неї не кліпаючи, чекаючи продовження.

— Хтось підходив до моєї квартири і клеїв хрест на двері. Напевно, ця людина знала код домофона або мала ключі, щоб увійти в будинок. Увійти непоміченим нескладно, якщо робити це в робочий час або вночі. Сусіди кажуть тобі протилежне, але ти сам чудово знаєш — у Парижі ніхто ні на кого не звертає уваги…

Ілан подумав про тих, хто проникнув до нього додому. Жодних слідів злому. Теж наче привиди.

— …Я щодня знищувала ці хрести, переконуючи себе, що вилупку, який таке робить, скоро це набридне і він припинить. Але це ніколи не припинялося. Ніколи…

Вона водила вказівним пальцем по вінцю чашки.

— Тоді я врешті-решт переїхала, але страх залишився, вкорінився всередині мене. У мене була важка депресія, я не думала, що дійде до такого.— Вона зітхнула.— Я поїхала одна в гори, поселилась у старій хатині, що належить моїм батькам, сподіваючись, що це зрештою мине. Там я здійснила спробу медикаментозного самогубства.

Ілан не міг оговтатись. Він ніколи б у таке не повірив, якби Хлоя сама йому не сказала.

— Далі все як у тумані. Думаю, так я й опинилась у психлікарні. Депресія… Я більше не справлялась сама, не могла її позбутися. Думаю, я провела у лікарні три довгі місяці.

— Думаєш? Тобто ти в цьому не впевнена?

— Цей період я не пам’ятаю. Дивно, та я не маю жодних спогадів про те, що могла там робити, наче мій розум заблокував цю інформацію. Також я забула деякі епізоди свого життя до потрапляння в лікарню. Деякі несуттєві речі — наприклад, як я орендувала свою квартиру…

Ілан слухав її, приголомшений: здається, у Хлої такі самі проблеми з пам’яттю, як і в нього.

Очі молодої жінки дивилися в одну точку, наче вона була під кайфом.

— Я не повернулась до навчання, Ілане. Я більше не займаюсь психологією. Я все покинула.

Ілан подумки зважував значення цих слів. Хлоя була блис­кучою студенткою, з якої розум бив ключем. Вона відчула потребу заспокоїти його.

— Зараз мені вже значно краще, усе вже позаду. Відтоді мене більше ніколи не турбували.

Вона знову перевірила, чи їх ніхто не чує. Ілан мовчки дивився на неї, неспроможний відкинути сумнів, що поселився в його голові: а що як сусідка мала рацію? Якщо Хлоя сама довела себе до депресії, не усвідомлюючи того? Спроба самогубства була лише фінальним проявом внутрішнього божевілля.

Вона заговорила зовсім тихо:

— Потім я вирішила знову взяти власне життя у свої руки. Я все покинула і присвятила увесь свій час «Параної». Це було моєю причиною триматися за життя. Я хотіла ті триста тисяч євро. Вони б допомогли мені почати життя заново, можливо, поїхати кудись далеко звідси. Мені потрібні ці гроші.

Тепер Ілан почав краще розуміти її одержимість, її мотивацію.

— На дверях нової квартири вже не з’являлися хрес­ти? — запитав він.— Більше нічого такого?

— Ні. Мені шкода, що я тебе вплутала в це… Те, що з тобою зараз відбувається,— незбагненно. Те, що відбувається з нами.

Вона підштовхнула до нього свій телефон.

— І маю тобі сказати, що це не саме собою владнається. Після твого повідомлення сьогодні вранці я глянула в інтернеті. На різних сайтах, де організатори залишали зачіпки, більше немає жодного сліду «Параної». Вони підчистили геть усе. Гри знову більше не існує.

— Вони всюди і ніде. Лише тіні.

Ілан навіть не торкнувся телефона. У голові пульсувало. Він молився, щоб біль не повернувся, швидко кинув у склянку з водою пігулку аспірину, що була у нього в кишені.

— Що тепер думаєш робити? — спитала Хлоя.— Тобі слід піти в поліцію, все заперечити. Баржа не може так легко зникнути. Вони точно бронювали місце на причалі. Мають бути якісь сліди, якісь зачіпки, що ведуть до них. Їх повинні заарештувати. Завадити їм знову комусь зашкодити. Навіть якщо це лише тіні, як ти кажеш.

Ілан порився в іншій кишені і витягнув з неї фото і ключ.

— Можливо, у мене є зачіпка. Це було у квартирі поліціянтки.

Хлоя спершу роздивилась ключ. Маленький шматок металу без номеру серії, без клейма.

— Підозрюю, ти жодного уявлення не маєш, що він може відмикати? — сказала Хлоя.

— Ні.

Тоді вона зацікавилась світлиною.

Гетіні, що сідає у машину на якомусь бульварі.

— Цей чоловік — це ж дослідник, якого я бачила в лабораторії… Жеральд Гетіні.

— Це фото доводить, що вбита поліціянтка вела розслідування по ньому впродовж тривалого часу, бо на фото він здається молодшим. І напевно, саме через це її й прибрали. Цього чоловіка потрібно неодмінно знайти.

Хлоя ткнула пальцем у задню частину седану на фото.

— У нас є його номер машини.

— Знаю. Ти можеш щось зробити?

Вона впевнено підвелась, взяла телефон, поки Ілан клав ключ до кишені.

— Мій дядько працює в жандармерії. Звісно, я можу щось зробити. Дай мені годину, і я повернусь з даними цього покидька.