Пазл

41

Мокі пройшов уперед із ключем від ґрат в одній руці та порваною текою в іншій. Він старався притискати аркуші до живота, щоб вони не порозсипались на підлогу. Коли він спускався сходами, так швидко, наскільки дозволяла його статура, його увагу привернуло джерело світла, яке він побачив крізь вікно на сходовому майданчику. Він притулив обличчя до внутрішніх ґрат.

Ілан підійшов.

— Що там іще?

— Он там, за сотню метрів, схоже на автомобільні фари.

Ілан теж нахилився, налаштований скептично. Вікно, здавалося, виходило на задній двір лікарні. Було надто темно і падав надто сильний сніг, щоб Ілан міг там хоча б щось розгледіти, але зір його не обманював: темряву пронизували дві плями білого світла, одна з яких була яскравіша за іншу. Він подивився Мокі у вічі, намагаючись зрозуміти, чи це теж частина маневру. Товстун знизав плечима. Ілан знову повернувся до вікна.

— Ліва фара світить слабкіше, ніж права,— зауважив він.— Так само, як у мінівені, який привіз нас — мене та Хлою — сюди.

Він згадав Шардона з мішком на голові, копів із кам’яними обличчями. Від цього йому стало ще більше не по собі.

— У всякому разі, здається, вона не рухається,— сказав Мокі.

— Ти вперше її бачиш?

— Я приїхав сюди вдень, коли було ще світло, а на вікно не звертав уваги. У тебе стурбований вигляд.

— Скільки часу може триматись акумулятор з увімкненими фарами?

— Я в цьому не розбираюсь. Може, день? Ця машина становить проблему? Мабуть, хтось з організаторів просто забув вимкнути фари.

Ілан не відповів і спробував розгледіти більше. З огляду на відстань, було неможливо побачити, чи є хтось усередині. Чому машина здається покинутою посеред території з увімкненими фарами? Він подумав про загадкових пасажирів. Чи повернулись вони тоді через погодні умови? Якщо так, то чому в лікарні немає жодних слідів їхньої присутності? Чому Гадес нічого їм не сказав?

Мокі відволік його від цих думок, показавши пальцем на годинник.

— До вимкнення світла менше восьми хвилин. Давай, пора звалювати звідси.

Товстун важко ступив на сходи. Дійшовши до низу, він замкнув за собою ґрати. Двоє чоловіків швидко йшли коридорами, коли почули, як грюкнули двері. Вдалині якась тінь звернула праворуч від головного вестибюля, у напрямку їхньої житлової частини.

— Дідько, ти це бачив? — вигукнув Мокі.

— Не зовсім, ні. Хто це був?

— Уявлення не маю. Я побачив силует у той самий момент, коли він зникав за поворотом. Не можу сказати, чи він був у костюмі пацієнта, чи лікаря. Але він явно дуже поспішав.

— Пахне смаленим, тобі не здається?

Ілан пришвидшив крок. Запах смаленого посилювався у міру того, як вони підходили до вестибюля. Здавалося, що він іде з одного з коридорів праворуч. Потім молодий чоловік помітив сірий дим і стурбовано повернувся до Мокі.

— Я знаю, що скоро вимкнеться світло, але ми повинні піти подивитись.

— Залишилось ще п’ять хвилин, це максимум. Я синхронізував годинник завдяки ранковій сирені. Будь ласка, давай так, щоб ми не застрягли тут у пітьмі, окей? Ніколи не любив темряву. В юності я п’ять років прожив у кімнаті без вікон, і в результаті це спричинило для мене купу проблем, розумієш, друже?

Ілан пішов швидше. Мокі прямував за ним, голосно дихаючи, його велике серце гупало. Вони швидко дісталися до місця, яке Ілан уже обстежував разом із Хлоєю. Метрів за десять містилась театральна зала. Мінотавр, малюнки на кожному листі гіпсокартону. Це місце намагалося подолати запустіння, але кольори тьмяніли, з кожним днем час брав своє.

— Тут моторошно,— сказав Мокі.— У того, хто намалював ці картини, навряд чи було веселе життя.

— Його звали Люка Шардон. Принаймні я так думаю…

— Звідки ти знаєш?

Із кімнати праворуч виднілись пульсуючі оранжеві спалахи. Ілан згадав: це кабінет арт-терапії, стіни якого були обклеєні міфологічними зображеннями та фотографіями.

Затуливши ніс сорочкою, він підійшов до входу в кімнату.

Там був хаос. Усі без винятку роботи пацієнтів були зі­рвані зі стін, пошматовані і скинуті на купу посеред кімнати. Вони палали. Обличчя людей з минулого зморщувались, горіли малюнки, маленькі чорні метелики зітлілого паперу розлітались в різні боки. Ілан позадкував, виставивши руку перед обличчям, і наткнувся на Мокі, що, приголомшений, стояв позаду.

— Серед нас є псих,— промовив він здавленим голосом,— і, здається, я знаю, хто це.

— Я теж. Гайгекс…

— Навіщо він це зробив? Чому зараз, навіщо спалив фотографії усіх цих людей?

— Сьогодні вранці він плакав на сцені театру, посеред старих декорацій. Ми з Хлоєю думаємо, що він страждає на роздвоєння особистості.

— Як С. Ж. Лоррен із досьє «Мемнод».

— Так, схоже.

Ілан дивився на шалені язики полум’я, яке поступово зменшувалось. Стерті обличчя, минуле, яке хтось намагався знищити. Чому Гайгекс так учинив? Він якось пов’язаний із цією лікарнею? З кимось із пацієнтів, кого упізнав на фото? У повній розгубленості Ілан подивився на годинник і пішов назад. Він не хотів ні на хвилину залишатися у цих хвороб­ливих крижаних коридорах.

Коли вони повернулися до житлової частини, усе було спокійно. Двері кімнат були зачинені, у душових та на кухні нікого не було. Завила сирена.

— Яка ж моторошна ця сирена,— сказав Мокі.

Після цього пролунало гучне клацання і лампи одна за одною згасли. Поступово кінці довгого коридору зникли в темряві. Залишився лише їхній маленький острівець тепла, єдине місце, де вони почувалися живими і заледве в безпеці.

— Насилу пронесло,— пробурмотів Мокі.

Ілан подивився на зачинені двері кімнати Гайгекса. Звідти не було видно світла. Він намагається змусити їх думати, що вже спить? Ілан повернувся до Мокі.

— Поговоримо про це завтра. Тільки не розповідай Гайгексу про роздвоєння особистості, гаразд? Я б не хотів усе ускладнювати. Ми не знаємо, на що здатен цей тип.

— Звичайно.

З текою в руках Мокі зник у своїй кімнаті і замкнув двері на два повороти замка. Ілан зробив те саме. На додачу він підсунув до дверей невеликий комод, після чого піді­йшов до шафи і витяг звідти масивний дерев’яний стержень, на ­якому висіли вішаки з одягом. Не суперзброя, але в разі чого за допомогою цієї палиці завжди можна захиститися.

Він глянув у заґратоване вікно, але з його кімнати фари мінівена було не видно — напевно, автівка з іншого боку будівлі, позаду. Заметіль досі так само лютувала, й Ілан подумав, що така погода — це теж ненормально. Складалося враження, наче все навколо змушує їх залишатися у цьому зловісному місці.

Наче сама лікарня не хоче їх відпускати.

Сівши на ліжко і розшнурувавши кросівки, він усвідомив стан напруги, в якому перебував: усі м’язи напружені, нерви на межі. Його знову переслідував образ батька, беззубого і розрубаного навпіл. «Минуло стільки часу, сину, ти тепер справжній чоловік».

Ілан ліг на матрац, розкинув руки в сторони, втупивши погляд у стелю. У голові роїлося стільки запитань. Про його власну особистість, про ці начебто конфіденційні документи, які показав йому Мокі. Про Гайгекса теж. А якщо, врешті-решт, ці папери спалив не він, а хтось інший?

Він знову запитував себе, де межа між реальністю та вигадкою. Як глибоко гра пустила в нього своє коріння. І що від нього зрештою хоче цей шістдесятирічний організатор гри.

Ілан повернувся набік, не роздягаючись, поклавши палицю поряд. Цієї ночі він залишить світло увімкненим.

Про сон не може бути й мови.