Пазл

61

Останній день

Ілан був рішуче налаштований битися до кінця.

Він узяв свою зброю з битим склом, батькову мапу, малюнки, Біблію, карти Таро, знайдені у палаті 27, як докази свого перебування в цій лікарні. Він забарикадувався в кімнаті Хлої. До перших променів сонця він звідси не вийде.

4:07. Вітер ущух, і настала цілковита тиша. Сидячи біля стіни, Ілан боровся зі сном. Втому було важко подолати, нерви здавали, але Філоза десь неподалік, Ілан це відчував. Готовий вдарити його викруткою і зробити своєю восьмою жертвою, якщо рахувати руду учасницю на третьому поверсі.

Ілан заплющив очі. Він не міг припинити уявляти мертву Хлою — з нахиленою набік головою, з маленькими отворами в грудях. Він бачив цю картину, наче справжній спогад.

Він розплющив очі, ридаючи.

Він більше не сумнівався. У глибині душі він знав, що вона мертва.

Він знав, що всі вони мертві.

Через кілька хвилин жінка з довгим чорним волоссям почала приходити до тями. Ілан тихо сів напроти неї і чекав, коли вона прокинеться. Вона була схожа на тендітну стеблинку, яку може зламати легкий подих вітру. Чому Філоза її пощадив?

Нарешті повіки повільно піднялися і показалася темна райдужна оболонка. Повіки кліпнули, губи розтулились, щоб впустити повітря.

— Вам більше нічого не загрожує,— прошепотів Ілан, витираючи сльози.— Тут ми в безпеці, на першому поверсі лікарні. Через кілька годин ми виберемось звідси і вирушимо на пошуки допомоги.

Жінка важко підвелася. Відсутнім поглядом вона подивилась на рукавиці, примотані до рук, а тоді підтягнула коліна до тулуба. Вона почала повільно погойдуватись взад-­вперед, роздивляючись кімнату. У її погляді було щось зловісне: закипаюче безумство.

Нарешті її очі зупинились на Іланові.

— Отже, ти повернувся.

Вона говорила м’яким голосом, що не пасував до її запущеної зовнішності. Ілан намагався не видавати свого хвилювання, але ці слова його приголомшили: він справді уже бував у цій психлікарні.

— Так,— відповів він.— Я повернувся по тебе. Щоб забрати тебе.

Він зрозумів, що вона звертається до нього на «ти» абсолютно невимушено і що вони розмовляють як давні знайомі. Він намагався прогнати Хлою зі своїх думок, хоча б на кілька хвилин, і думати швидко. Він шукав, із чого почати, щоб не тиснути на неї.

Але вона перша порушила тишу. Вона простягнула руку.

— Мені потрібно, щоб ти зняв з мене ці рукавиці. Я хочу торкнутися твоїх пальців. Я хочу відчути тепло твого тіла. У мерців завжди холодні руки.

Ще більш спантеличений, він підіграв їй, щоб уселити довіру:

— То ти можеш торкатися мерців?

— Я можу їх торкатися, бачити, говорити з ними. Я хочу переконатися, що ти не один з них.

Ілан стиснув у долонях руку в рукавиці. Жінка не пручалася.

— Я не один з них, запевняю тебе. Я звільню тебе від цих рукавиць, але тобі треба буде відповісти на мої питання. Їх не так багато.

Вона подивилась через Іланове плече.

— Тут небезпечно. Вона може бути в коридорі. А якщо вона застане нас разом? Я не хочу більше на стілець. Я більше не хочу болю.

— Про кого ти говориш?

— Про Гарпію, звісно. Санді Клеор. Вона каже, що це задля нашого добра, але вона постійно нам бреше. Що відбувається? Ти не такий, як зазвичай.

— Просто… У мене невеликі проблеми з пам’яттю. Через усю ту гидоту, яку вони нам дають. А ти як почуваєшся, С. Ж.?

— С. Ж.? Чому ти називаєш мене на ініціали? Ти справді дивний.

Отже, Ілан не помилився: перед ним справді була С. Ж. Лоррен, яку вісімнадцять років тому запроторили до цієї психлікарні.

Вона забрала свою руку і недовірливо нахмурила брови.

— Ти вже не той, кого я знала. Ти з ними заодно, так? Це ще один їхній клятий експеримент?

Вона почала нервово смикати простирадло. Ілан швидко похитав головою.

— Ні-ні, я не з ними. Я з тобою. І я, як і ти, жертва їхніх експериментів. Потрібно, щоб ти пояснила мені, що відбувається в цій лікарні. Її вважають закритою вже декілька років, то як ти можеш досі бути тут? Хто тебе провідує? Хто приносить тобі їжу?

Вона не відповіла. Він показав їй ключ.

— Хто вклав тобі в руки цей ключ і обмотав скотчем? Що він відмикає?

Вона знову зіщулилась, дивлячись на Ілана чорними допитливими очима. Той не відставав зі своїми питаннями:

— Ти маєш розповісти мені про протокол «Мемнод». Про «Параною». Вони ввели мені якусь гидоту в мозок, розумієш? Ти зустрічала моїх батьків у цих стінах?

Він поспішив у куток кімнати і повернувся з батьковою мапою, яку розгорнув перед її очима.

— Розкажи мені про Якова, про драбину. Чому ти обписала цим іменем усі стіни тієї кімнати? Мені потрібно знати, благаю тебе.

На малюнок вона відреагувала. Вона взяла товстими рукавицями аркуш, потім, примружившись, подивилась на Іланове обличчя.

— Я так давно не бачила цей пейзаж…

— Розкажи мені про нього.

Вона кивнула в бік карт Таро, що лежали поряд із чорним хрестом.

— Останній ключ до загадки міститься в цих картах Таро. Не кажи мені, що ти цього не пам’ятаєш.

Ілан похитав головою.

— Чорна діра.

— Принеси мені карти.

Молодий чоловік підкорився. Він поклав колоду перед співрозмовницею.

— Якщо тобі потрібні відповіді, то треба, щоб ти зняв із мене рукавиці,— сказала вона, піднімаючи руки.

Ілан завагався.

— Пообіцяй мені, що не будеш… роздирати своє обличчя.

Вона посміхнулась. Її зуби були в жахливому стані.

— Обіцяю.

Найімовірніше, її обіцянка нічого не означала, але Ілан обережно відклеїв скотч і зняв з неї рукавиці. Жінка потрусила і хруснула пальцями.

— Так приємно… відчувати.

Вона схопила руки Ілана і стиснула їх у своїх. Вона заплющила очі, її рот напружився. Молодий чоловік не міг більше чекати, але нічого не сказав, щоб не злякати її.

Вона знову розплющила очі і з серйозним виглядом вказала на маленький ключ.

— Я знаю, що він відмикає.

— І що ж? Скажи мені.

— Двері до твоєї свідомості. Доступ до правди.

Вона досі марила, але Ілан з нею не сперечався. Нарешті вона взяла колоду карт і розклала їх перед собою. Сімки, вісімки, аркани Смерті…

— Багато карт Таро приховують біблійні символи,— сказала вона.— До проблем із пам’яттю ти чудово знав це. Якби треба було обрати одну, яку б ти обрав? Дивись уважно. Ти знаєш. У глибині душі ти знаєш.

Ілан зосередився, він уважно розглядав кожну карту. Раптом погляд зачепився за одну з них. Він витягнув її.

— Повішеник,— оголосив він.

Цю карту витягнув Люка Шардон у його сні. Цю карту він найкраще «відчував», сам не знаючи чому. Якщо уважно роздивитися, на малюнку був зображений блазень у барвистому вбранні, руки заведені за спину, а сам він підвішений за ліву ногу до зрубаної гілки дерева. Гілка розміщена горизонтально на двох вертикальних стовбурах. Інші гілки також були горизонтально розміщені між стовбурами, на однаковій відстані одна від одної.

— Драбина! — вигукнув Ілан.— На карті зображена драбина, утворена з дерев’яних палиць.

— Сім зрубаних гілок на однаковій відстані між собою,— доповнила жінка з кістлявим обличчям.— Наче сім щаблів драбини Якова. Сім рівнів ініціації, що ведуть людину від землі до неба. Але найцікавіше не це.

Вона провела пальцем по карті.

— Якщо ти подивишся на два вертикальні стовбури, то помітиш на них дванадцять обрубаних гілок, по шість на кожному, які підтримують щаблі драбини. Ці дванадцять обрубків символізують дванадцять сузір’їв Зодіаку.

— Сузір’я… Отже, драбина пов’язана із сузір’ями.

— Сподіваюсь, тепер спогади повертаються до тебе?

Ілан досі не розумів. Яків веде до драбини, яка, своєю чергою, веде до карти з Повішеником і дванадцяти знаків Зодіаку.

— Я не розумію,— промовив він.— Яка кінцева роз­гадка?

— Кінцева розгадка? Але нею володієш ти, і ніхто більше.

— Ти маєш на увазі… Більше ти нічого не знаєш?

— У мене ніколи не було хисту до розгадування загадок. Це більше твоя фішка. Мій талант — Таро, твій — загадки і малювання. Ти дуже обдарований до графіки. Ти можеш намалювати що завгодно. Собори, обличчя, розбурхану природу…

Ілан подумав про картини на стіні в будинку батьків. Він не дав зробити паузу і продовжив ставити запитання:

— Як ти дізналася про загадку мого батька?

Вона дивно подивилася на нього.

— Загадку твого батька? Твій батько тут ні до чого.

Ілан сумнівався, чи правильно зрозумів.

— Тоді хто тобі її показав? Хто розповів тобі про Якова?

— Але ж це був… ти.

— Добре-добре, це був я. Розкажи мені про це детальніше.

Схоже, вона занурилась у спогади.

— Зовнішній пейзаж здавався тобі таким красивим. Вони часто дозволяли тобі підніматися на четвертий поверх, щоб подивитись на краєвид,— звісно, під наглядом. Скрізь, окрім тієї кімнати, вид загороджував цей клятий зовнішній мур. Ти намалював цей пейзаж, дивлячись у вікно в задній частині цієї лікарні.

Ілан похитнувся, він схопився рукою за ліжко, щоб не впасти.

— Ні, цього не може бути.

Вона засміялась.

— Ти не змінився.

Вона бреше, Ілан був упевнений у цьому. Вона тут для того, щоб знищити його, як і всі решта. Він спробував відреагувати:

— Цей малюнок намалював мій батько. Розгадка кодів веде до важливих досліджень, до відкриттів, які можуть…

— Змінити світ? Саме цей вираз ти вживав: «Дослідження, здатні змінити світ». Я б тобі повірила, коли б не бачила, як ти малюєш цей малюнок і придумуєш цю загадку. Гарпія часто залишала нас разом, звісно, під суворим наглядом, оскільки вважала, що наші зустрічі, наша дружба були корисними для нас обох. Для наших «проблем».

Вона провела кістлявими пальцями по малюнку.

— Я бачила, як ти маскуєш драбину Якова за цими маленькими літерами Н та числами внизу мапи. Потім, через два дні, ти прийшов до мене з цим завершеним малюнком і заявив, що його зробив твій батько, бо боявся за своє життя. Що він десь заховав надзвичайно важливі дослідження. І що тепер твоє завдання — захистити їх.

Вона знизала худими плечима. Її погляд змінився, на вустах з’явилася нехороша посмішка.

— Твої батьки ніколи не були дослідниками. Твій батько був простим робітником на заводі кришталю, а мати не працювала. Лікарі багато разів повторювали тобі, що це лише твоя вигадка, але ти їм не вірив. Я залишалась на твоєму боці, я почала грати з тобою, увійшла у твою гру… Тому що для тебе гра була єдиним способом втекти від жахливої правди. У кожного свої демони, еге ж, Ілане?

Ілан був приголомшений. Вона додала, тепер уже дуже серйозним тоном:

— Ніхто не може продиктувати тобі цю правду. Твій розум повинен сам відшукати її. У цьому сенс усього. Що ж до мене… Тепер усе скінчено, мені час виходити з гри.

Вона без попередження випрямила ноги і вдарила Ілана в живіт. Він упав, йому перебило дихання. Божевільна підвелась, схопила його зброю з уламками скла і розсікла нею своє обличчя.

— У тебе такі теплі руки.

Це були її останні слова.

Через дві секунди вона перерізала собі горло шматком скла.