Пазл

25

День 1

Ніч здавалась йому нескінченною. У Ілана було дивне відчуття, наче час розширився, стрілки будильника сповільнились, наче повністю вся будівля опинилась у якомусь повільнішому вимірі. Цілу ніч він думав про картину Далі «Постійність пам’яті», один з його улюблених творів. Для художника це була суміш спогадів про поїздки до Франції — камамбер — та спосіб зобразити свою нав’язливу думку про смерть.

Один із вас помре.

Тому, почувши перші звуки людської діяльності у коридорі, Ілан відчув величезне полегшення. Як розуміти моторошну фразу, знайдену під подушкою? Якщо організатори вирішили зіпсувати настрій з моменту їхнього приїзду і знову посіяти тривогу, то їм це вдалося.

Спочатку йому потрібен гарячий душ. Ілан зняв з вішака один із цих жахливих блакитних костюмів пацієнтів, антрацитовий светр з високим коміром, узяв рушник і мило. Незважаючи на розмаїття косметичних засобів, для гоління не було нічого. Він вийшов з кімнати і здригнувся, відчувши протяг.

Люмінесцентні лампи випромінювали яскраве біле світло, що різало очі. Душові були розташовані ліворуч. Великі окремі кабінки в пристойному стані розмістилися в ­кутку справжньої ванної кімнати минулої епохи: пошкоджена плитка, слизькі труби, дірки у стелі. Уздовж стін стояли старовинні брудні ванни з ременями фіксації та якимись приладами з кнопками. Ванни були глибокі, на ніжках, і на кожній був металевий кран з позначками: «крижана/холодна/тепла/гаряча/окріп».

Він швидко прийняв душ і одягнувся в кабінці. Стандартне біле спіднє, блакитні бавовняні штани, той самий светр і широка сорочка на ґудзиках. Він трохи підкотив рукава, взув надані організаторами кросівки, які підійшли йому ідеально, вийшов і подивився в нове дзеркало, що висіло на стіні над такими ж новими умивальниками. На показ високої моди в такому не підеш. Справжній прикид душевно­хворого. Ілан скуйовдив волосся і загарчав, вишкіривши зуби, наче буйний божевільний.

— Непогана пародія. Це ж пародія, сподіваюсь?

Ілан підскочив. До нього простягнув руку чорнявий чоловік, досі вдягнений у власний одяг. Чоловік був дещо вищий і, мабуть, трохи старший. Вони потисли руки. Рука цього чоловіка була крижаною.

— Фредерік Ябловські. Називай мене Фредом.

— Ілан Дедіссе. Можеш називати мене… Іланом.

— Це костюм, який тобі видали?

— Ти хотів сказати «один з кількох абсолютно ідентичних костюмів». У тебе так само?

— Ні, я б так не сказав. Але цей блакитний тобі пасує, красунчику.

Він кивнув у бік кабінки.

— Вода тепла? Бо не те щоб я прискіпувався, але мені здається, що ми тут задубіємо.

— Вода ідеальна.

— Побачимось пізніше.

Фредерік Ябловські пішов.

— До речі, у тебе теж була записка під подушкою? — запитав Ілан.

— Не зважай. Це дурниці.

Він зник за дверима, і через декілька секунд Ілан почув шум води. Він повернувся до своєї кімнати, щоб покласти речі і причесатись, після чого попрямував на кухню. Вона була напроти ванної, з правого боку цього нескінченного коридору. Кахлі «в шашечку» на підлозі посилювали ефект перспективи і створювали враження, наче дві стіни, хоч і паралельні, врешті-решт з’єднуються.

Чоловіче крило А, тверда оболонка.

Двоє гравців уже були у великому приміщенні, яке містило холодильники, морозилки, плиту, духовку… Одного з них Ілан упізнав одразу: це був товстун з білявими дредами, з яким він перетинався під час тестування в «Еффексорі». Той сидів за столом і розмовляв з іншим чоловіком.

— …з металу з ефектом пам’яті: сплав титану та нікелю, який ніде не існував і який раптом, після Розвельського інциденту^[12], починає застосовуватися в американській армії. Хіба це не дивно?

«Інший» тримався в глибині, стоячи біля електрообігрівача. Побачивши його, в окулярах у квадратній оправі, з коротким кучерявим волоссям та скривленими губами, Ілан одразу подумав, що це якийсь програміст чи просто чувак, що цілими днями сидить перед монітором. Йому не було й тридцяти років. На відміну від гладкого типа у цивільному, на цьому був такий же костюм пацієнта, як і на Іланові.

Дві пари очей подивились на нього, коли він підійшов до великого сталевого столу, прикрученого до підлоги. Тут усе було вкручене в бетон: стільці, меблі, навіть кошик для сміття.

— А ось і третій пацієнт,— промовив велетень.— Бачу, ти так само добре спав, як і ми. Мене звати Гаель Мокі, нікнейм Bull 20.

— Я Ілан Дедіссе. Чому «20»?

— Неважливо, стара історія.

Вони потисли руки. Іланові здалось, що його кістки тріснуть, коли холодні пальці-сосиски обхопили його пальці.

— Ти гарно прикидався в «Еффексорі»,— сказав він, скривившись.

— Коли йдеться про гру, я небезпечний суперник. Рано чи пізно ти це побачиш.

Товстун Мокі вказав на буфет.

— Якщо ти голодний, я тебе розчарую, там порожньо. Зате шафок, холодильників і морозилок вистачає. Тут є навіть фритюрниця. Але ні шматка печива, нічого. Я все обшукав. Гадес ще той приколіст. Фритюрниця, уявляєш?

Привітавшись, Ілан попрямував до другого чоловіка, який тримав у лівій руці свої карти Таро. У цій кімнаті, також освітленій люмінесцентними лампами, вікна були замуровані зовсім нещодавно.

— Я Вінсент Гайгекс,— сказав той сухим тоном, не потиснувши руку.

— Гайгекс… Ти маєш якийсь стосунок до Гері Гайгекса, творця «Підземель і Драконів»?

— Я прийомний син одного з його племінників. Можна сказати, він був мені типу двоюрідним дідом, але я майже ніколи його не бачив.

— Я виріс на цій грі. Двоюрідний дід… Все одно це ­круто.

— Ні, насправді ні.

Гайгекс тримав рот на замку.

Коли він стискав губи, його рот нагадував лезо бритви. Він показав на Іланову кишеню.

— Карти Таро у вас з собою?

— Так, а що?

— Які у вас фігури?

— Це не фігури, це вісімки. Чотири вісімки. А у тебе?

Гайгекс поклав руки до кишень.

— Ви ж не вірите у принцип номер 2, дійсно не вірите?

— Звісно не вірить,— сказав Мокі.— Принцип номер 1 каже не вірити у принцип номер 2. Адже так, Ілане?

Ілан кивнув.

— Звісно, ніхто не помре. Напевно, вони мають на увазі виключення з гри.

Він повернувся до Мокі.

— Тобі не видали таку ж чудову уніформу, як нам?

— Та видали, у моїй шафі цих костюмів вистачить, щоб одягти цілу футбольну команду. Але щоб я вирядився в костюм пацієнта — про це не може бути й мови. Ніхто не вказуватиме мені, що одягати, і ці… костюми здаються мені абсолютно дебільними.

Ілан підійшов до холодильників і морозилок, він хотів перевірити слова Мокі. Вони справді були порожні.

— Як ви сюди потрапили? — запитав він.— Через що Гадес і вся його команда змусили вас пройти?

Гаель Мокі заговорив перший:

— Я живу неподалік від Гавра. Працюю кур’єром, доставляю електроніку і всяке таке. Три чи чотири дні тому я повертаюсь додому звичними путівцями і там, посеред глушини, зустрічаю на узбіччі якогось типа, у якого зламалась машина. Я ніколи не зупиняюсь, коли бачу автостоперів,— хтозна, що може статися. Але, на моє нещастя, я пробив колесо за триста чи чотириста метрів від нього. Цвях повністю увійшов у шину, наче випадково. Аж тут я усвідомлюю, що запасного колеса у мене немає. Воно зник­ло. Ось так вони увірвались у моє життя. За допомогою того бісового цвяха. Вони, «Параноя»… Слово за слово, і через того типа з поламаною тачкою я опинився з кілограмом кокаїну, який я мусив сховати у себе вдома. Можеш уявити?

— Справжній кокаїн?

— Ні, звичайне борошно, але про це я дізнався лише в кінці. Через два дні цілковитого пекла я опинився на парковці транспортної компанії «Рефрижерум», змушений доставити цей порошок, якщо не хочу, щоб мене прикінчила і закопала десь у лісі банда буйних психів. Коли з’явився Гадес і все мені пояснив, я його ледь не задушив.

Він знизав своїми широкими квадратними плечима.

— А ти? Поясни.

Ілан підкорився правилам гри. Лист, призначена зустріч у квартирі, труп, втеча з Хлоєю, іншою учасницею… От тільки, розповідаючи, він відчував, як його знову стрімко охоплює тривога. Гаель Мокі насилу вибрався зі свого місця — у простір між спинкою стільця та прикрученим до підлоги столом якраз поміщалась людина його статури — і відкрутив кран. Він зробив дуже сильний напір води і підкликав Ілана до себе.

— У кутку камера, не дивись туди зараз,— сказав він зовсім тихо.— Ми маємо справу з потужною мережею, надзвичайно добре організованою. Персонал, урядове майно, як-от поліційні машини, доступ до персональних даних, шпигуни на найсекретніших форумах. Вони знають твій розмір взуття, одягу, мають доступ до важливих документів.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Поки що я нічого не знаю, подивимось. Але, на мою думку, за цим усім стоїть не просто гра. Хто б зміг реквізувати таку лікарню, хай навіть закинуту, або відремонтувати цю частину, щоб у ній можна було жити? Вода, електрика, усе це матеріальне забезпечення, це коштує шалених бабок. А погодься, бабки зараз на дорозі не валяються. Можливо, ми маємо справу з новим телевізійним реаліті-шоу і вони продадуть права сорока країнам? Або ж десяток анонімних мультимільярдерів цієї митї дивляться на нас і роблять ставки?

Ідучи до столу, щоб сісти, Ілан помітив камеру і попросив Гайгекса розповісти про свій досвід. Але тип у квадратних окулярах схрестив руки, нічого не відповівши.

— Мені він теж нічого не схотів говорити,— кинув Мокі, закручуючи кран.— Мабуть, соромно розповідати.

«Bull» витягнув з кишені цигарку, понюхав її.

— Принаймні в мене ще залишається кілька цигарок. Скажіть, ви двоє, чи знаєте, чому закрили цю лікарню?

Зі входу пролунав голос, що відповів:

— Напевно, проблеми з баблом. Але хай там як, тут потрібно було провести серйозну дезінфекцію, якщо сюди хочуть і надалі пускати людей. Бо ця лікарня — ще та гидота.

Голос належав типу, якого Ілан зустрів у душовій: Фредеріку Ябловські. На ньому були білі штани і довга біла сорочка, одягнута зверху на светр. Він підійшов до Мокі із сіруватим уламком у руці і помахав ним перед його обличчям.

— Крокідоліт^[13]. Його масово використовували в сорокових роках через його вогнетривкість та довговічність. Це жахлива гидота, і ця будівля нашпигована нею до «мозку кісток».

Він поклав його під носом у Мокі.

— Цілком можливо, що пил цього азбесту вже осів глибоко в твоїх легенях, красунчику, і через кілька років спричинить появу маленьких гарненьких ракових клітин, які подбають про те, аби повністю зжерти тебе зсередини.

Мокі грубо відштовхнув його руку.

— Прибери це від мого носа, будь ласка!

Посміхнувшись, Ябловські кинув шматок до смітника і, своєю чергою, оглянув приміщення. Він вказав на кавоварку.

— Зробиш мені міцної кави?

— Це буде непросто, тут немає ні їжі, ні напоїв. Підозрюю, потрібно дочекатись початку гри, щоб розгадати цю таємницю.

Гайгекс відліпився від стіни і підійшов до Ябловські, що стояв біля холодильників. Він гриз нігті, наче кролик морк­вину.

— Чому костюми лікарів у вас, а не у нас? — запитав він.

У Ябловські було коротке каштанове волосся, зачесане назад, гострі риси обличчя, наче витесані з каменю, і доволі спортивна статура.

— У моїй шафі повно таких халатів. Я завалив навчання на медичному — напевно, це данина пам’яті.

Нащупуючи щось у правій кишені, він сів.

— Я не знаю, чому цей костюм дістався мені, а не вам. Можливо, одні гратимуть лікарів, а інші психів. І, щиро кажучи, моя роль мені подобається більше.

Ілан намагався приховати занепокоєння. Лікарі і пацієнти у психлікарні. Єдиний натяк на ієрархію — це костюми, і якщо доведеться об’єднуватись у команди, то він уже не уявляв себе в одній команді з людьми на кшталт Мокі та Гайгекса. Суто інтуїтивно.

Раптом із коридору почувся сильний стукіт. Ілан підвівся з-за столу і поспішив туди. Решта пішли за ним. Звук лунав з однієї з кімнат.

— Хтось може мене випустити? — промовив голос.

Майже тієї ж миті зі своєї кімнати вийшла Хлоя. На ній був лікарський халат.

Вони мовчки переглянулись, кивнувши головою на знак вітання. Вона підійшла до Ілана.

— Ти в нормі?

— Ну, таке… Ти бачила записку під подушкою?

Вона стурбовано кивнула.

— Ти знаєш, навіщо ці костюми? — спитав Ілан.

— Напевно для того, щоб створити відповідну атмо­сферу.

Фредерік Ябловські вийшов уперед і з легкою усмішкою на губах звернувся до гравця, замкненого в кімнаті.

— Якісь проблеми?

— Де цей чортів ключ? — промовив голос.

Високий брюнет відійшов трохи назад і подивився на Хлою з Іланом.

— Ти диви, пацієнт подружився з лікарем? З ким маю честь розмовляти?

— Хлоя Сандерс. Ми з Іланом граємо разом.

Ябловські не припиняв усміхатися.

— Не знав, що «Параноя» запрошує до участі команди, це завжди створює сприятливі умови для шахрайства. Гаразд… Нехай собі кричить, повертаймося на кухню, спокійно потеревенимо, поки не почались бойові дії.

Мокі підійшов до дверей.

— Ключ має бути в кишені або підкладці одного з костюмів, що висять у шафі.

— Дякую,— відповів голос.

Ябловські стиснув ззаду його плече.

— Необов’язково було казати йому. Поки я говорю з тобою люб’язно, але не забувай: це змагання.

— І що? Це виключає чесну гру?

— Триста тисяч євро виключають усе, хлопче. Сім учасників краще, ніж вісім, якщо ти розумієш, про що я.

Нарешті двері відімкнув доволі вродливий чоловік років тридцяти. Оголений торс, волохаті груди, біляве волосся зібране в хвіст — схожий на серфінгіста.

— Нарешті,— сказав він.— Хто підказав мені, як вийти?

Мокі підняв руку.

— Я.

— Дякую за допомогу, завдяки цьому я не втратив час на пошуки.

Він указав пальцем на Ябловські.

— А ти не корч із себе крутого.

Він накинув на плечі рушник і, тримаючи під пахвою костюм пацієнта, попрямував до душових.

— А як тебе звати? — спитала Хлоя.

— Рей Лепренс. Якщо хочеш, дам візитівку.

Він продемонстрував свою зіркову усмішку і покрокував перед усіма присутніми в самих трусах.

Грюкіт дверей змусив усіх обернутись ще раз. У глибині коридору з’явилася Наомі Фей.

Вона замкнула кімнату і поклала ключ до кишені свого білого халата.

— А ось і наше нестерпне дівчисько,— прошепотіла Хлоя Іланові на вухо.— Звісно ж, одягнене в лікаря.

Фей обмежилась простим «привіт» усім присутнім. Вона байдуже глянула на пару і підійшла до Ябловські.

— Тут можна щось перехопити?

— У нас тут чудове місце для сніданку — шинок шизофреніка. Подають психів на грилі, вівсянку з валіумом, але нічого більше. Дійсно, з їжі тут наразі немає нічого.

Він вийняв щось із кишені.

— Зате в мене є ось це. Оскільки на вас, дівчата, лікарняні халати, то, припускаю, у вас теж таке є?

Хлоя та Наомі Фей кивнули.

Обидві показали шприци, наповнені прозорою рідиною.