Пазл

54

Було близько 13 години, і Хлоя прийшла на кухню щось перекусити, перш ніж продовжити гру.

Швидко крокуючи коридором, вона відчула, як чиясь рука міцно затулила їй рота. Її потягли назад, до душової.

— Це я,— промовив Ілан, послаблюючи хватку.— Це лише я.

Хлої знадобилось декілька секунд, щоб заспокоїтись. Вона помітила на підлозі уламки скла і підняла очі. Камера була розбита, її корпус висів на дроті. Дверцята шафки з аптечкою були відчинені навстіж, упаковки та коробочки з-під ліків валялися на підлозі. Вона подивилась на Ілана.

Зі скуйовдженим волоссям і червоними очима, він був схожий на божевільного.

— Чорт забирай, ти мене налякав! Що на тебе найшло?

Із залізним прутом у руці, Ілан нервово подивився в кінець коридору, а тоді тихо заговорив:

— Убивця з викруткою — це Гайгекс. Точніше той, хто видає себе за Вінсента Гайгекса. Насправді його звуть Люка Шардон і…

— Ой, ой! — тихо сказала Хлоя із зітханням, якого вона навіть не намагалась приховати.— Ти усвідомлюєш, що ти знову мелеш?

Звісно, він усвідомлював. З моменту цієї знахідки його розум не припиняв змінювати рівняння усіма можливими способами. Усе ідеально сходилось.

— Чверть години, мені треба лише чверть години твого часу, щоб дещо тобі показати і пояснити.

Він був на межі зриву. Хлоя похитала головою.

— Чорт, Ілане, не зараз, я…

— Благаю тебе.

Молода жінка завагалась, але зрештою поступилась.

— Гаразд. Ні хвилини більше, я повинна обшукати великі кухні, там справжнє пекло, і це обіцяє години роботи. Але перед цим я вип’ю склянку води і візьму щось у холодильнику. Поїм по дорозі, щоб не витрачати час.

— Думаю, тобі не варто їсти перед тим, як ти побачиш те, що я тобі покажу.

— Я надто голодна.

Ідучи, вона розпакувала бутерброд у вакуумній упаковці і вгризлася в нього. Зі зброєю в руці Ілан потягнув її до кімнати, де вони палили багаття, потім йому вдалося вмовити її вилізти на вулицю. Він звернув увагу на ноги Хлої, коли вона перелазила через вікно.

— Де ти взяла ці трекінгові черевики? — запитав він.— Уперше їх бачу.

— У своїй шафі поряд з кросівками. У тебе таких не було?

— На мені вже були мої, коли я їхав сюди, але… Ні, у моїй шафі були лише кросівки.

Він згадав тіло Мокі і ті дві величезні сірі підошви і спитав себе, чому декільком із них надали трекінгове взуття. Хлоя швидко доїла свій бутерброд, відкушуючи великі шматки і шумно дихаючи, бо холод обпікав горло. Нарешті вони дійшли до драбини. Дівчина з жахом виявила повністю згорілий контрольний пункт.

— Що тут сталося?

— Звідси Гадес за нами спостерігав, у нього був доступ до всіх камер та світла. Воно вмикається і вимикається автоматично завдяки таймерам, як і сирена, вона теж запрограмована. І саме Гайгекс захопив цю кімнату, перш ніж підпалити її. У нього є ключі від усіх приміщень лікарні, він може увійти куди завгодно, у тому числі до наших кімнат. Це пояснює, чому Мокі і Лепренс нічого не змогли зробити — вони, напевно, спали, коли він проник до їхніх кімнат за допомогою ключів.

У погляді Хлої він бачив, що вона починає усвідомлювати, що, можливо, він не зовсім божевільний. Він умовив її піднятися по драбині і поліз за нею. Дуже швидко вони дійшли до ванної кімнати, де він показав їй закривавлений цвях.

— Пам’ятаєш його рану на передпліччі?

Хлоя серйозно кивнула. Потім вона подивилась на сліди, що рухались у різних напрямках. Через їхні власні сліди та пил, що трохи здійнявся, ставало складно зрозуміти, який слід кому належить.

— Гаразд, Гайгекс піднімався на цей поверх і поранився тут, я хочу тобі вірити. Командний пункт згорів, це факт. І що далі? Це абсолютно нічого не доводить.

— Ходи сюди.

Він узяв її за руку і потягнув до господарського приміщення. Тоді штовхнув зламані двері. Цього разу він зауважив на обличчі Хлої непідробний подив, що змінився глибоким жахом. Слова застрягли у неї в горлі.

— Вона… Вона…

— Так, вона мертва. І це не постановка.

Хлоя зробила короткий крок уперед, наче хотіла впевнитись, що вона не спить. Запах вдарив у ніс і те, що вона щойно з’їла, піднялось угору. Її мало не знудило.

— Тепер ти мені віриш? — сказав Ілан.

Вона повільно кивнула. Її руки тремтіли, стискаючи рот. Хлою охоплював страх, від чого її обличчя стало ще блідішим. Ілан вивів її з кімнати і зачинив двері. Тоді подивився їй в очі, тримаючи її руки у своїх. Молода жінка була пригнічена, готова от-от розплакатись.

— Хто вона? — запитала Хлоя.

— Ця дівчина була учасницею гри, вона першою приїхала до цієї лікарні…

Він чітко промовляв кожне слово, щоб упевнитись, що Хлоя повністю перетравила сказане.

— …У перший вечір, коли ми прибули, вона мала бути, як і всі ми, замкнена у своїй кімнаті. Потім, так чи інакше, у мінівені щось сталося. Не знаю, чи копи повернулись сюди, бо не змогли перетнути перевал, або ж убивця приїхав сам за кермом машини. Одне я знаю точно: чоловік в оранжевому комбінезоні зміг утекти, позбутися двох копів і зайняти місце цієї учасниці. Пригадай, коли ми відкривали конверти з першим завданням, Гайгекс зробив вигляд, наче приїхав першим, і, логічно, став напроти скриньки з номером 1. А ця жінка прибула в трійці перших. Він просто зайняв її місце.

Вони почули десь далеко стукіт дверей і підскочили. Хлоя стала схожа на примару.

— Думаєш, на цьому поверсі хтось є?

— Ні,— відповів Ілан, міцніше стискаючи свій залізний прут,— це лунає знизу. Ходімо, не затримуймось.

Вони пішли назад, пришвидшивши крок. Ілан продов­жив пояснювати:

— Думаю, Гадес залишився тут сам, щоб займатись нами, і він мертвий з першої ж ночі — вбитий Гайгексом, тобто Люкою Шардоном. Думаю, Гайгекс проник сюди і грається нами, як хижак грається своєю здобиччю.

— Він ніколи не розповідав, як потрапив у гру,— промовила Хлоя, раптом усвідомивши.

— Так. Усунувши копів, він отримав доступ до досьє на всіх нас, що лишились у машині, і це дозволило йому дізнатися більше про нас та «Параною». Це вбивця, у нього серйозні психічні проблеми, як-от роздвоєння особистості, але він також і справжній гравець, бо згадай: копи розповідали про вбитих гравців, і так званий Гайгекс був у їхній групі, одним із них. Цей тип почувається у «Параної» як риба у воді.

Хлоя відповіла після паузи. Вона заговорила здавленим голосом:

— А ми продовжуємо грати наосліп, як барани. Це жахливо. Більше ніхто нічого не контролює, ніхто не приїде забирати нас, у той час як серед нас убивця. Потрібно повідомити інших і забиратися звідси.

— Нарешті ти на моєму боці, давно пора.

Ілан зітхнув.

— Але все набагато складніше. З одного боку, є батькова мапа, яку у мене вкрав Гадес. Саме Гайгекс власною персоною допоміг мені розв’язати частину загадки. Це людина надзвичайного розуму.

— Щодо якої частини він тебе просвітив?

Ілан вийняв із кишені мапу.

— Дивись: насправді коди внизу означають кольори, які, будучи розташовані у правильному порядку, утворюють слово «ЯКІВ».

— Яків…— повторила вона, уважно вдивляючись у нижню частину мапи.

— Далі, є ще ті люди, які накачали мене наркотою і за­мкнули в стоматологічному кабінеті, які руйнують мою ­па­м’ять і хочуть викрасти мої спогади. Це вже не гра, вони намагаються отримати доступ до відкриттів моїх батьків. Я не розумію, звідки вони могли взятися, це не сходиться з тим, що в цих стінах убивця.

— Так, це не сходиться, а отже, це не насправді.

— Хлоє, ти ж не будеш…

— Зажди, зажди. Гаразд, Мокі мертвий, ти бачив його тіло в морзі, а вбивця потім його забрав. Напевно, те саме сталося і з Лепренсом. Тепер я вірю тобі на сто відсотків: вбивця з викруткою, Люка Шардон, привласнив особистість Вінсента Гайгекса і по черзі нападає на нас. Але що стосується тих, хто тебе катував… Підозрюю, що вони лише у твоїй голові. Можливо, ти настільки наполегливо їх уявляв, що тепер думаєш, що вони реальні.

— Я знаю, що я бачив.

— Шизофренік теж знає, що він бачив. Я маю на увазі, ти не можеш підтвердити, що те, що ти вважаєш реальністю, є реальністю. Ніхто не може підтвердити те, що з тобою, як ти кажеш, сталося,— ось у чому проблема. Я вважаю, що є гра, є вбивця, який у неї проник, і є твої галюцинації, спричинені усім цим стресом та всім, що ти пережив після смерті батьків. Тепер ці три явища змішуються.

Ілан не хотів знову вступати в нескінченну дискусію, це було не на часі. Він здався:

— Чудово, припустімо, навіть якщо я маю рацію, припустімо. Але що ти скажеш про ту дівчину з довгим чорним волоссям, замкнену на четвертому поверсі, у гамівній сорочці? І не кажи мені, що це ілюзія, вона така ж реальна, як і ми з тобою. До того ж Гайгекс, він же Люка Шардон, був ув’язнений у цій психлікарні, Хлоє, а саме в палаті 27. Біблія, яку я знайшов у шухляді, підписана його іменем, ти сама бачила. Отже, це він снився мені того сумнозвісного ранку, коли ти до мене приїхала. Мені снилася палата 27, снилося це місце.

— Ми вже говорили про це і…

— Пригадай, чорт забирай! У театрі, посеред декорацій, Гайгекс плакав! Чому, як гадаєш?

Вона задумалась.

— Тому що він знав це місце… Тому що ця сцена з її старими декораціями, усе це пробудило в ньому спогади. У ньому чи в одній з його особистостей.

— Саме так,— підтвердив Ілан.— Із цієї ж причини він підпалив кабінет арт-терапії. Уяви, що серед усіх світлин, що там висіли, були і його фотографії. Він усе зриває і спалює, щоб знищити докази.

— Отже, це його ви бачили з Мокі, коли він біг по коридору. Тепер ти віриш мені, коли я кажу, що Філоза — останній брехун? Чи коли я стверджую, що надворі немає собаки?

Ілан лагідно подивився на неї.

— Мені шкода, що…

— Пусте.

— І насамкінець, Люка Шардон справді намагався повіситись у стінах Сванессона. Не знаю, коли і чому, але це сталося і він вижив. І тепер, волею неймовірного повороту долі — через цю хурделицю, аварію, нашу присутність тут саме зараз,— він повернувся, щоб відтворити свої минулі злочини: повбивати гравців за допомогою викрутки. Віриш ти мені чи ні, але це правда.

— Схоже, повторюється його минуле вбивці. За словами копів, Гайгекс убив вісьмох людей. А якщо ми врахуємо цю бідолашну жінку, то нас потенційно…

— Вісім жертв.

Тепер вони опинилися біля вікна, що виходило на задній двір лікарні. Хлоя з острахом дивилась на гори, що були зо­всім поряд, під незмінно сірим небом. Затягнуті сніговою заві­сою, вони загороджували їй обрій, створювали відчуття відірваності від світу. Вони спустились драбиною, і замість того щоб піти ліворуч, щоб повернутись, Ілан повів її праворуч.

— Останнє, що я хотів тобі показати. І ти нарешті погодишся, що те, що я тобі говорив,— правда.

Вони побігли уздовж заднього фасаду до маленьких надгробків, що ледь-ледь здіймалися над снігом.

— Цвинтар, про який говорив Гадес,— захекавшись, промовила Хлоя.

— Іди поглянь.

Він підвів її до заокругленої плити і попросив прочитати.

— Народився у 1972, а помер у…

Вона не закінчила речення і відійшла вбік.

— 1980. А там — 1987.

Приголомшена, вона стерла сніг з інших надгробків.

— Невідомі, що померли в минулому році. Дідько, Ілане, що це означає? Вважалося, що ця лікарня зачинена.

Залишалось подивитись ще на кілька могил, але Хлоя стояла на місці, її руки безсило звисали.

— Уявлення не маю,— відповів Ілан.— Напевно, це по­в’я­зано з протоколом «Мемнод»… З цією жінкою, ув’язненою нагорі, полонянкою в гамівній сорочці. Я переконаний, що до нашого приїзду сюди у цьому психіатричному закладі відбувалися жахливі речі. І аж до минулого року.

Хлоя сильно затремтіла. Вона зіщулилась під курткою.

— Почекай дві секунди. Тут вісім надгробків, жодним більше. І… От лайно!

— Що таке?

Вона показала пальцем на одну з дат.

— 1987… Це…

— Рік твого народження.

Ілан перестрибував від могили до могили.

— 1980. Мокі народився у 1980, чи не так? А там 1982. 1987. Тут 1979, це міг би бути Лепренс. Там ще одна могила, на ній рік мого народження.

Хлоя міркувала вголос:

— Це точно декорації гри.

— І навіщо ці декорації, якщо Гадес просив нас не виходити надвір?

Сніг зірвався з даху і впав просто поряд із ними. Ілан намагався зрозуміти, але ніяк не міг. Як пояснити непояс­ненне?

— Що тепер будемо робити? — запитала молода жінка.

Іланові зіниці звузились і перетворились на дві маленькі темні цятки.

— Знешкоджуємо Гайгекса, забираємо ключі, піднімаємось на четвертий поверх, щоб урятувати ту жінку, і забираємось із цього пекла.