Пазл

18

Компанія «Рефрижерум» розташувалась перед в’їз­дом у місто, на краю невеликого бізнесцентру. На парковці стояли чорні вантажівки з логотипом компанії та декілька легкових машин, а посередині — проста будівля з великими вікнами, крізь які було видно офіси. Ілан одразу впізнав зелений «мерседес» Зімлера, припаркований просто біля збірної будівлі. На підприємстві не було ніяких ознак діяльності: нерухомі автомобілі, відсутність персоналу, жодної активності.

Ілан в’їхав на парковку і став за автобусом. Мотор не ­глушив.

— Лишайся тут.

Хлоя витягла ключ запалювання.

— Не цього разу. У тебе пушка, я не хочу, щоб ти наробив дурниць. Я йду з тобою.

Вони вийшли й обережно дісталися будівлі. Ілан показав на силует в одному з вікон. Якийсь чоловік ходив взад-вперед з мобільним телефоном біля вуха.

— Це він,— сказав він переможним тоном.— Ромюаль Зімлер власною персоною.

Тепер уже підтюпцем вони поспішили до вхідних дверей, які достатньо було потягнути за ручку, щоб увійти в приміщення.

У перших офісах, здавалось, не було нікого, будівля наче спорожніла — знову. Ілан вийняв зброю з кишені і пішов далі коридором. Він увійшов до кімнати, з якої лунав голос Зімлера.

Сивий чоловік в маленьких круглих окулярах подивився на гостей і сказав співрозмовнику:

— Я передзвоню.

Без різких рухів він поклав слухавку, а тоді повільно підняв руки перед собою.

— Усе буде добре, гаразд? Опусти зброю.

— Навпаки, усе буде погано,— твердим голосом відповів Ілан.— Підозрюю, ви мене впізнали.

— Так, я вас упізнав.

Зброя тремтіла в руках, він ніколи не стріляв з такої, але відчував, що здатен на вбивство.

Зімлер перевів погляд на настінний годинник.

— Нарешті ви тут. Визнаю, я починав хвилюватися.