Пазл

28

Повертаючись у коридор, вони побачили, що Гайгекс остаточно зник.

— Чесно кажучи, цей тип якийсь підозрілий,— пробурмотіла Хлоя.— Він майже не говорить, у нього дивні манери, він мінливий, наче флюгер. А ще мені не подобається його погляд. Він не вселяє мені довіри.

— А тобі тут хтось узагалі вселяє довіру? Ці люди тут для того, щоб перемогти. Вони нам нічого не подарують, вони в грі не для того, щоб заводити друзів.

Цієї миті десь дуже далеко почувся чоловічий голос.

— Гадаю, наші любі «друзі» щось знайшли,— сказав Ілан.

Пара поспішила коридорами назад і почула, окрім кличу, ще якийсь шум, що лунав із суміжного коридору, до якого вони ще не заходили.

— Ти чула?

Хлоя кивнула. Ілан зробив гак, ведучи супутницю за собою.

Цього разу малюнки прикрашали стіни та стелі. Страхітливий бик, широка чорна ріка, концентричні кола різних кольорів.

— Схоже на Мінотавра,— сказала дівчина, задерши голову.

— І знову дев’ять кіл, які ми бачили навколо лебедя, намальованого в кабінеті лоботомії. Наче в «Пеклі» Данте.

— «Божественна комедія».

Вони наблизились до яскравої кімнати, наповненої кольором.

— Арт-терапія,— промовила Хлоя, зупинившись.— Спосіб змусити хворобу вийти на поверхню.

На кожному квадратному сантиметрі стіни фотографії, малюнки, картини перекривали одна одну. Їх були сотні. Деякі малюнки реалістичні, інші — дивні, художні форми, породжені хворою уявою. Тут теж були кола — концентричні, переплетені, а також міфічні чудовиська: фурії, Медуза, кентавр, намальовані тією самою рукою.

— Знову зв’язок із міфологією, чудовиськами, пеклом,— сказав Ілан.— Дивний метод лікування. Хтось із пацієнтів був до біса обдарований, але… Я б не хотів опинитися поруч із ним, зважаючи на похмурість його картин.

Їх зацікавили фотографії. Деякі світлини були портретами. Пацієнтів фотографували у повсякденному житті в лікарні: як вони їдять, спілкуються, проводять час у майстернях. Веселі або ж стражденні обличчя, очі, що пожирають об’єктив, що водночас приваблювало і відштовхувало.

Іланові стало ніяково від того, що він проник у особисте життя усіх цих людей. Де вони тепер? Мертві? Запроторені до іншого закладу? Вільні? Чому ніхто не забрав їхні фотографії? Він узяв Хлою за руку, і вони вийшли. Далі штовхнули великі прочинені двері, оббиті пурпуровим оксамитом, крізь які просочувалось денне світло.

Перед ними постав театр. Сотня сидінь у десяток рядів. Пошкоджена склепінчаста стеля, великі вікна, як завжди, захищені ґратами. Сцена була досі захаращена старомодними декораціями, а посеред неї на підлозі сидів Гайгекс, обхопивши голову руками.

Поклавши окуляри на підлогу, він плакав навзрид.

Ілан і Хлоя на мить завмерли, перш ніж тихо підійти між запиленими кріслами. В усі шість вікон врізалися шквали снігу. Зовні, по обидва боки, височіли сірі стіни сусідніх будівель.

Гайгекс підняв голову і помітив своїх напарників по коман­ді. Незграбним рухом він витер сльози правим рукавом, підняв окуляри і зіскочив зі сцени. Після чого промчав між ними і попрямував до дверей, не сказавши їм ані слова.

— Наче десятирічне хлопча,— пробурмотіла Хлоя.— Його повадки, те, як він дивиться на нас і як ходить.

Нічого не розуміючи, вона вийшла, а Ілан затримався ще на кілька секунд, щоб подивитися на цю театральну залу, що застигла в часі та запустінні. Ці картонні дерева, несправжні будинки, хмарки, підвішені на товстих тросах, й увімкнені прожектори… Що ж мало статися в цій лікарні, щоб усе залишилось у такому ж вигляді?

Він подумав про Гайгекса і спитав себе, що складніше: бути здоровим актором і вдавати божевілля чи бути божевільним, що намагається здаватися здоровим.

Чоловік у квадратних окулярах явно був одним із двох.

І Ілан починав здогадуватись, ким саме.