Пазл

21

Коли відчинилися дверцята, до машини увірвався потужний шквал снігу. Ілан зіщулився, його постійно знобило і він почав задумуватись, чи не підхопив часом якийсь вірус.

Невдовзі перший офіцер поліції сів просто перед Хлоєю. Він коротко привітався з ними і вимкнув свій великий сліпучий ліхтар. Волоски його темної бороди були вкриті памороззю, обличчя, всіяне дрібними зморшками, здавалось вилитим зі сталі. Він нахилився набік і затягнув усередину їхнього «в’язня»:, чоловік був одягнений в оранжевий комбінезон і грубу зелену куртку зі шкірзамінника, типу бомбера, руки в рукавицях були закуті спереду в кайданки. Копи наділи йому на голову бежевий полотняний мішок, наче вели на плаху або збиралися повісити. Чоловік видавав задушливе хрипіння, й Ілан не сумнівався: під мішком у того в роті був кляп.

Другий поліціянт, велетень, напевно, з метр дев’яносто на зріст, також сів, навіть не повернувшись до Ілана та Хлої. Він зняв шапку, оголивши лису голову.

— Поїхали,— скомандував він водію.

Машина рушила. Ілан уважно розглядав автомобіль на узбіччі, що потрапив в аварію. Це була справжня поліційна машина з ґратами, що відділяли передні сидіння від задніх, та синьо-червоною мигалкою. Гадес знову дивився у дзеркало заднього огляду. Нарешті він повернувся до копів і спитав:

— Ви не проти, якщо я увімкну класичну музику? Шу­берта?

— Давайте. Це його заспокоїть. Він без упину верещав, і, як бачите, нам довелось вжити певних заходів.

Хлоя залишалась у своєму кутку, притиснувшись до дверей і схрестивши руки. Заграла музика, але фортепіанні мелодії зовсім не заспокоювали. Ілан думав: якщо припустити, що це не гра, то який злочин міг скоїти цей чоловік? Куди його везуть посеред цих гір?

Раптом, несподівано для Ілана, в’язень повернувся до нього і більше не рухався. Незважаючи на мішок, у молодого чоловіка було відчуття, наче його пронизують поглядом. Лисоголовий коп штовхнув його ліктем у бік.

— Шардоне, заспокойся, гаразд?

Чоловік не видав ані звуку, навіть поштовх не змусив його поворухнутись. Він залишався нерухомим, і копу довелось докласти зусиль, щоб змусити його сісти нормально. Раптом Ілан завмер.

У наслідок руху поліціянта мішок трохи задерся, і він помітив червонувату складку біля основи шиї. Слід був ледь помітний, через день-два він зникне повністю, але Ілан був переконаний, що такий слід міг залишитися від спроби повішення.

Як у його клятому сні.

Він утиснувся в сидіння, глибоко стривожений. Він не вірив у видіння і всі ці дурощі. Але як тоді пояснити це? Раптом він подумав про свої провали в пам’яті, ці невеликі пробіли, якими було пронизане його життя.

Він не міг стриматись, йому потрібно було знати, тож він запитав:

— А можна дізнатись, що накоїв ваш в’язень?

Коп, що сидів ліворуч, із замерзлою бородою, скоса глянув на нього.

— Що він зробив? Минулого року, за три дні до Різдва, цей люб’язний пан убив вісьмох людей у гірському притулку. Трьом жінкам і п’ятьом чоловікам не пощастило опинитися на його шляху в невдалий момент.

Він розвернувся повністю, тримаючись рукою за сидіння.

— Ми нарахували всього вісімдесят сім ударів викруткою в тілах. Вісімдесят сім, уявляєте? Нікого не пощадив. У них не було шансів, бо вони спали. Найгірше те, що психіатри визнали його неосудним. Але ми знаємо, що він чудово усвідомлював свої дії. Що він симулює божевілля, втрату пам’яті, щоб уникнути довічного ув’язнення. Колись він вийде з психлікарні, куди ми його зараз веземо, і почне знову, я готовий закластися.

Він злегка плеснув по мішку.

— Гей, Шардоне? Ти найрозумніший і найбільш збочений виродок, якого я знав. Ми веземо тебе додому, до психів.

Ілан перетравлював новину, йому здавалося, що він летить у прірву божевілля. Тепер викрутка була знаряддям убивства вісьмох людей. Це не може бути випадковістю, копи і цей чоловік з прихованим обличчям — точно спільники «Параної» і намагаються запудрити йому мозок.

Проте відчуття підказували Іланові протилежне. Від цього в’язня у нього холола кров, а ще він бачив погляд Гадеса у дзеркалі заднього огляду. Здавалося, наче чоловік чогось боїться. Його лякають люди у формі? Той факт, що копи можуть сунути носа в його справи?

— Трагедія сталася тут, в Альпах? — спробував дізнатися Ілан.

— Ви ставите забагато запитань,— відповів другий коп.— Чим ми завдячуємо такому інтересу?

— Звичайна людська цікавість.

— Залиште її при собі.

Вони замовкли. Ілан вирішив за краще не продовжувати тему і схилив голову до вікна. Він бачив у склі відображення цього дивного в’язня з кляпом у роті, позбавленого можливості бачити, наче раба. Поліціянти намагаються за допомогою мішка приховати слід від зашморгу?

Чи це теж сторінки диявольського сценарію «Параної»?

Поки з’ясувати неможливо.

Раптом в очах помутніло і на відображення в’язня наклалась інша картинка: та жінка з вулиці Ренн, Анні Бокур, з оранжевою викруткою у спині. Ілан примружив очі, труп досі залишався перед очима, тільки тепер він лежав у снігу. І молодому чоловікові на долю секунди привиділось, що він сам тримає цю викрутку і з усієї сили засаджує її в тіло. Він навіть почув звук удару металу об лопатки.

Підскочивши, він торкнувся рукою скла, і все вмить зникло. Він повернувся до Хлої, досі приголомшеної, і ледь не спитав, чи вона теж бачила це відображення, але стримався.

Усе це було в його голові. Знову і знову в його голові.

Але таке реальне.

Через півгодини апокаліптичного шляху машина опинилась у якійсь глушині. Вона звернула з головної траси і поїхала меншою дорогою, уздовж довгої чорної смуги, яка, напевно, була озером. Шар снігу був завтовшки сантиметрів двадцять. Удалині з’явилися вогні, наче приклеєні до гір. Після того як вони проїхали міст, сповільнивши хід через снігові замети, контури стали чіткішими: на краю скелі, трохи на підвищенні, простяглися довгі будівлі. Машина важко дерлася на пагорб, але ланцюги на шинах ефективно прогризали шлях у снігу. Лисоголовий коп із серйозним виглядом потер руки і повернувся до Хлої.

— І ви справді добровільно погодились, щоб вас замкнули всередині?

Вона мовчки кивнула.

— Дуже цікаво,— продовжив він.— Бо ті восьмеро, яких вбили, також брали участь в організованій грі.

— У якій грі? — спитав Ілан, який уже не знав, що думати.

Гадес поспішно простягнув копам документи, щоб пере­рвати розмову.

— Дивіться, у нас є дозволи від французького уряду, щоб зайняти дані приміщення на цей період. Це приміщення часто використовують кіношники для зйомки трилерів.

Двоє чоловіків пробігли очима папери у світлі лампи.

Ілан намагався щось розгледіти, але марно. Хлоя у своєму кутку не реагувала. Її погляд прикипів до високих чорних воріт, обвитих мертвою рослинністю, що з’явилися у світлі фар.

Ілан зіщулився, коли побачив також розхитану вивіску з наполовину стертими літерами, яка розгойдувалася на ланцюгу.

На ній було написано: «Психіатричний комплекс Сва­нессон».