Пазл

42

День 2

Зі сну Ілана висмикнули крики.

Схоже, серед ночі він таки заснув.

У коридорі хтось гупав у всі двері.

— Ходіть швидко! Виходьте, чорт забирай! Із Лепренсом щось трапилось!

Ілан упізнав голос Максима Філози. Він перевернувся набік. Будильник показував заледве 6:30. Він різко підскочив і відчув, як кров приливає до м’язів. Він миттю натягнув кросівки, не зав’язуючи шнурки, і поспішив до дверей, очі досі злипались від сну.

Відсунув комод убік, провернув ключ у замку. За кілька секунд він опинився у крижаному коридорі і зіщулився від протягу. Інші гравці поступово виходили зі своїх кімнат, ­дехто досі сонний, дехто вже одягнений, як Гайгекс та Наомі Фей.

Він обмінявся схвильованим поглядом із Хлоєю, яка, тремтячи, закінчувала натягувати свій светр.

Філоза стояв перед відчиненими дверима кімнати Лепренса з блідим, стривоженим обличчям. Фей стояла позаду нього. Рана на її носі вкрилась кіркою, без макіяжу вона була схожа на зомбі з фільму Ромеро^[16], який щойно вийшов. Ябловські стояв поруч неї, непричесаний, у абияк натягнутому халаті, і вперше Ілан прочитав у його погляді серйозність. Разом із Хлоєю він обережно підійшов іззаду до інших гравців, зауваживши, що серед них немає Мокі і що двері його кімнати досі зачинені.

Усі погляди були прикуті до підлоги. Краплини крові утворювали дорогу страждань, що починалася в кімнаті Лепренса і губилася в сутінках коридору. Філоза відійшов убік, щоб кожен міг сформувати свою думку про те, що тут могло статися.

— Коли я йшов приймати душ, двері були прочинені,— сказав він серйозним тоном.— Я побачив кров, штовхнув двері і…

Він замовк, спершись об стіну. Ілан підійшов ще ближче. Простирадла валялись на підлозі, а на матраці виднілася велика багрова пляма.

Філоза намагався зберігати самовладання. Під очима у нього набрякли мішки.

— Моя кімната просто за стіною, я майже не спав уночі, але я нічого не чув. А ви?

Усі відповіли негативно. Ілан помітив дивний вираз обличчя Гайгекса: незважаючи на всю серйозність ситуації, здавалося, що тип у смішних квадратних окулярах посміхається. Він тримав того в полі зору, поки Філоза уважно оглядав усе довкола.

Шафа була відчинена, але речі розкидані не були: одяг і засоби гігієни лежали на місці. План лікарні складений на комоді, на ньому окуляри, а поряд — два чорні лебеді, у жодного з яких не був відбитий дзьоб.

Філоза спокійно виклав свої умовиводи:

— Він був одягнений у цивільне, бо його верхнього одягу в кімнаті немає. І очевидно, що немає слідів боротьби. Напевно, він спав. Але спав повністю одягнений?

Він показав на краплі крові.

— Пропоную піти й подивитись, куди вони ведуть.

— Проблема в тому, що всюди темно,— сказав Ябловські.— Але мені щось не хочеться чекати більше двох годин, поки ці… виродки зволять увімкнути нам світло.

Ілан попрямував до своєї кімнати.

— Не будемо чекати, будемо діяти. Але спочатку…

Він підійшов до єдиних зачинених дверей і спробував їх відчинити — марно. Він постукав.

— Мокі! Виходь звідти!

Жодної відповіді, жодного звуку зсередини.

— Його хтось бачив?

Філоза похитав головою.

— Ні в душовій, ні на кухні нікого немає.

Ілан спробував висадити двері плечем, але двері не зрушили з місця. Чи є дредастий гравець усередині? Ілан пішов до своєї кімнати і повернувся з простирадлом і дерев’яною палицею, яку він витягнув із шафи, і розклав усе це на кухонному столі. Потім почав рвати простирадло на смужки.

— Мені потрібна олія.

Усі зібралися навколо нього.

— Робиш смолоскип? — схвально промовив Ябловські.— Непогано, МакГайвере^[17], якщо не зважати на дерев’яну ручку, яка ризикує загорітися.

— Дерево не так добре проводить тепло, як метал. Отже, краще хай він буде з дерева, якщо ми не хочемо обпекти руки.

Хлоя принесла з шафки шматок сала і почала енергійно натирати ним смужки тканини.

— Можливо, це буде ефективніше, ніж олія.

Ілан змовницьки поглянув на неї і став майструвати свій імпровізований смолоскип, обмотуючи кількома смужками тканини один із кінців палиці. З інших шматків прости­радла, змащених жиром, він зібгав кулі і простягнув їх Ябловські.

— Запасні, про всяк випадок. Понесеш?

— Ні, дякую. Давай сам.

Знизавши плечима, Ілан узяв із шафи рушники. Він обгорнув запасні шматки тканиною і засунув їх до кишені.

— А тепер мені потрібен вогонь.

Фей засунула руку до кишені, витягла пачку цигарок і насупилась.

— От лайно, куди я поділа свою запальничку?

Озвучуючи своє прохання, Ілан не зводив очей з Гайгекса. Чоловік у квадратних окулярах, що стояв у дверях, помітив пронизливий погляд Ілана і відвернувся. Те, що саме він улаштував підпал напередодні, більше не викликало сумнівів. І що це за дивна усмішка, яку Ілан помітив, коли вони були у кімнаті Лепренса? Він вирішив поки не реагувати, але час розплати не за горами. Він підійшов до газової плити й обережно підпалив тканину, змащену жиром. Полум’я було помірне, не надто агресивне.

— Думаю, нам цього вистачить. Ходімо.

Він очолив колону. Шестеро гравців мовчки пішли за краплями крові, рівномірно розташованими на кахлях «у шашечку». Гравці утворили компактну групу, яку замикав Гайгекс. Групу, яка здавалась майже одним цілим і заглиб­лювалась у темряву, наче налякані діти. Їхні тіні тяглися по стінах, під підошвами хрустіло бите скло та дрібне сміття, яке іноді загромаджувало шлях. У Ілана було відчуття, наче у світлі смолоскипа от-от з’явиться і завиє якесь обличчя з минулого, привид пацієнта. Він пришвидшив крок. Деякі кімнати були розграбовані, з перевернутими стільцями, поламаними шафами, покинутими ліжками, накритими простирадлами, що почорніли від пилу. Там було вдосталь дерев’яних палиць і тканини — словом, у разі потреби було з чого зробити ще смолоскипи.

Невдовзі Ілан упізнав стіни з білими кахлями. Він зупинився на дві секунди, показуючи пальцем.

— Ми вже були тут із Хлоєю. Це…

— Медичне крило,— договорила Наомі Фей.— Я теж мала нагоду тут побувати, не пізніше ніж учора вдень. І тут украй моторошно, особливо в темряві. Дідько, мені все це не подобається.

Ілан нахмурився.

— Де Гайгекс?

Усі обернулися. Гайгекс зник. Ілан помахав смолоскипом і звернувся до Філози:

— Ти нічого не бачив?

— Ні, ще пів хвилини тому він був позаду мене.

Рівень тривоги зріс. Ілан гукнув, але ніхто не відгукнувся.

— Може, він повернувся до своєї кімнати? — спитав хтось.

— Як? — спитала Фей.— Темрява ж.

— Скористався твоєю запальничкою… Ходімо далі.

Ілан залишив Фей дивуватися і продовжив іти вперед. Їх знову огорнула тиша. Вони пройшли повз стоматологічний кабінет, потім повз кабінет рентгенографії. Криваві сліди вели в кінець коридору, до металевих дверей, які було неможливо відчинити. Фей постукала, кличучи Рея Лепренса, але марно.

— Це кабінет лоботомії,— кинула Хлоя, зітхаючи.— Коли ми прийшли сюди вперше, він була відчинений навстіж.

Ябловські почав лупити по ручці дверей залізним прутом, який підібрав по дорозі. Ручка не піддавалась. Після численних спроб високий брюнет здався: зламати двері було неможливо. Зітхнувши, він кинув прут на підлогу.

— Це марно.

Ілан подивився на замкову щілину, і в нього виникла ідея. Він дістав ключ, що висів у нього на ланцюжку.

— Можливо, цей підійде.

— Звідки в тебе цей ключ? — спитав Філоза.

— Із гри.

Більше Ілан нічого не сказав. На жаль, ключ не піді­йшов, навіть не проліз у замок. Шматок тканини відірвався від смолоскипа і продовжив горіти вже на підлозі. Ябловські швидко затоптав його і повернувся до Хлої, яка тремтіла, потираючи плечі.

— Що у цій кімнаті?

Вона відповіла після короткої паузи.

— Усе, що потрібно для проведення лоботомії. Столи, суцільні гамівні сорочки, інструменти, досі в гарному стані. Це кімната без виходу, у ній немає вікон.

— У всякому разі, якщо йому зробили лоботомію, гірше йому не стане.

Ябловські спробував розрядити обстановку, але марно. Філоза присів біля краплини крові, торкнувся її пальцем і понюхав.

— Цікаво, яке поранення могло спричинити таку втрату крові. Вночі ніхто нічого не чув — отже, сутички не було. Думаю, Лепренса оглушили, а потім перенесли сюди. І він досі тут, інакше була б ще одна доріжка з крапель крові.

— Але він замкнув двері своєї кімнати, як і всі ми,— промовила Фей.— Замок не ушкоджено. Як нападник міг увійти?

— За допомогою дубліката.

Тепер Ябловські нервово крокував взад-уперед. Він подивився на камеру, що висіла кількома метрами далі.

— У мене немає бажання брати участь у римейку «Десятьох негренят», Гадес. Я не знаю, хто ви і чого хочете. Але якщо ви не з’явитесь упродовж наступних кількох хвилин і не поясните нам, ми звалимо звідси до бісової матері, незважаючи на хурделицю, і повідомимо в поліцію.

Поки високий брюнет кричав, Ілан не припиняв думати про Мокі: чому він не подає знаку?

— Згодна з тобою,— відповіла Наомі Фей.— Тепер це вже зовсім не гра.

Вони хотіли повертатися, але Хлоя виставила вперед руку, закриваючи прохід.

— Ось тут ви помиляєтесь. Зараз як ніколи йдеться про гру.

— Ти жартуєш?

— Що конкретно ми маємо? Кров на матраці, ідеальні краплі, наче камінці в казці про хлопчика-мізинчика, що ведуть нас до цієї моторошної замкненої кімнати. Ні шуму, ні тіла. Лише припущення.

— Те, що людина втратила половину своєї крові, ти називаєш припущенням? — гаркнула Фей.

На підлозі Ілан обмотував смолоскип новою смужкою тканини, бо полум’я істотно послабшало.

— Я вважала тебе розумнішою,— зауважила Хлоя.— Це можна влаштувати, пронісши в кишені пакет із кров’ю будь-якої тварини. З чим ми насправді стикнулись? Перший принцип каже нам не вірити тому, що ми бачимо. Другий заявляє, що один з нас помре. І вочевидь тепер хтось удає, що помер.

— Справа не лише в ньому. Здається, у Мокі теж якісь проблеми.

— Припустимо. А чи не може це бути лише постановкою? Це не може бути частиною гри? Не забувайте, що головна мета «Параної» — викликати в нас страх за своє життя. До цього моменту випробування були доволі легкими, хіба ні?

— Ага, легкими… Двісті двадцять вольт по тілу,— сухо відповів Ілан.

Вона холодно поглянула на нього і продовжила:

— А якщо ми зараз маємо справу лише з продовженням одного із завдань Лепренса чи Мокі? А якщо вони і є ті самі чужинці? Я переконана, що гра триває не лише за встановленим графіком, з 9 до 19 години, вона всюдисуща. Вона вселилась у кожного з нас, заполонила наші дні і ночі. Ми в ній. Саме так відбувається від початку існування «Параної», і я не розумію, чого б це змінилося тепер.

Філоза потер підборіддя.

— Може, ти й маєш рацію. Але ти так само можеш і помилятися. Дедіссе вдає, що його били електричним струмом, він…

— Я не вдаю. Мене били електричним струмом. І присягаюсь вам, це було що завгодно, але не гра.

Ілан переклав смолоскип в іншу руку.

— Є ще деяка інформація для повної картини,— додав він.— Нас із Хлоєю привіз сюди мінівен, який по дорозі підібрав двох копів і буйного психопата, якого вони мали транспортувати до відділення важкохворих, за тридцять кілометрів звідси. Їхня машина потрапила в аварію.

— Відділення важкохворих? — перепитав Філоза.— Це те місце, куди запроторюють найжорстокіших убивць?

— Саме так. Торік той тип, Люка Шардон, убив вісьмох людей у гірському притулку. І, схоже, в минулому він уже був пацієнтом цієї лікарні.

Усі слухали його мовчки.

— Звідки ти це знаєш? — запитала Фей.

— Неважливо. Привізши нас сюди позавчора ввечері, водій мав перетнути перевал, щоб завезти трьох пасажирів до їхнього місця призначення. А вчора, якраз перед вимкненням світла, ми з Мокі пішли прогулятися, він хотів мені щось показати.

— Отже, ти останній, хто його бачив,— сказала Фей з підозрілим виразом обличчя.— І що ж він хотів показати?

— Тебе це не стосується. Ми помітили у вікні фари нашого мінівена. Гадаю, автомобіль покинули на території психіатричного комплексу, позаду цієї лікарні. Це дає підстави припустити, що…

— Що в цих стінах ховається буйний психопат і він нас усіх повбиває? — з цинічним виразом обличчя перебила його Хлоя.— Як у старих добрих фільмах жахів?

— Зважаючи на те, що сталося вранці, я не маю бажання перевіряти. Але визнай, ці краплі крові цілком могли б бути результатом удару викруткою в спину або в груди.

Хлоя підійшла ближче до полум’я. У танцюючих спалахах вогню її контактні лінзи надавали очам дивного, підводного блакитного кольору.

— Ти сам побачив ці фари чи тобі їх показав Мокі? — спитала вона.

Ілан не сподобався її тон.

— Мокі,— зізнався він.— Він покликав мене до вікна, щоб показати їх мені.

Хлоя підступно посміхнулась. Вона нагадувала адвоката під час заключної промови. Цієї миті Ілан образився на неї — вона наче навмисно виставляла його на посміховисько перед усіма.

— Дякую,— все, що вона відповіла.

Вона повернулась до решти.

— Усе це сфабриковано з першої секунди, відколи ми прийняли рішення взяти участь у грі. Ця аварія, байка про відділення важкохворих явно були частиною сценарію. Як і ця машина з увімкненими фарами десь на території. У цьому кабінеті лоботомії на стінах намальовані чорні лебеді — наче випадково. Нам здається, що це малюнки тих часів, їх до біса круто підробили, але це лише фокус. Мокі і Лепренс просто граються з нами і саме цієї миті набирають очки. Вони обидва пацієнти, вони об’єдналися в команду, розумієте? Хіба не вони знайшли кімнату із завданнями та продовольством із першого разу? Згадайте обіцянку «Параної»: «Чи наважитесь ви кинути виклик своїм найпотаємнішим страхам за 300 000 євро?» Ми зараз у самому розпалі гри.

Під звук потріскування полум’я кожен зважував «за» і «проти». Фей і Ябловські обмінялися запитальними поглядами.

— Усі, хто хоче піти, можуть іти. Я залишаюсь,— додала Хлоя.

Її очі уникали погляду Ілана і зустрілися з очима Ябловські.

— А ти?

— Не знаю, що й думати,— зізнався він.— Мокі справді зник, і я не уявляю, як на таку людину, як він, можна напасти або викрасти її, не здійнявши до біса шуму. Щоб перенести його, знадобилась би група людей. Гра? Чи не гра? — Він кивнув на Фей.— Що ти про це думаєш?

— Вона має рацію. Я хочу лишитися. На кону шалені бабки, це справді того варте.

Ілан припинив цю розмову і пішов назад. Решта учасників швидко покрокували за ним. Ябловські підняв свій залізний прут і міцно стиснув його обома руками.

Дійшовши до житлової частини, вони остовпіли: Гайгекс спокійно обідав, сидячи сам за великим столом. Він помішував пластівці у мисці. Поряд із ним лежали окуляри Лепренса, які залишились на комоді у його кімнаті.

— Що ти в біса робиш? — прогарчав Ябловські.

Гайгекс підняв голову, і вираз його обличчя раптом змінився. Він із серйозним виглядом жбурнув окуляри Лепренса високому брюнетові, який їх ледве впіймав.

— На лівому «вушку» оправи. На внутрішньому боці.

Ябловські примружив очі і прочитав вигравіюваний напис, схожий на серійний номер:

— СА2107. Ти можеш пояснити?

— Це було написано на ребрі нашої колоди карт,— утрутилась Фей, спохмурнівши.— За допомогою цього коду ми відімкнули замок, щоб дістатися до завдань та продовольства.

Після короткої паузи Ябловські пробелькотів:

— Це означає, що…

— Рея Лепренса, можливо, звати не Рей Лепренс, він точно ніколи не працював в Америці і він працює на «Параною»,— перервав його Гайгекс.— Вочевидь, це він написав код на колоді карт, надихнувшись серійним номером на ­своїх окулярах. Потім він розклав ці карти по нашим кімнатам перед нашим приїздом. Отже, він був тут задовго до нашого прибуття.

Гравці здивовано переглянулись, вражені такою проник­ливістю.

— А як ти дізнався про окуляри? Код на внутрішньому боці оправи.

— Учора він приймав душ. І залишив свої окуляри поряд з умивальником, разом із несесером. Не знаю, чи він зробив це навмисне, але я побачив.

Ябловські загрозливо підійшов до нього з ломом.

— Отже, ти знав, що він із ними заодно, і нічого нам не сказав? А може, ти теж з ними заодно?

— А чому не ви? Чому не ви усі?

Гайгекс опустив голову і спорожнив свою миску з молоком. Філоза, який перед цим виходив, повернувся і звернувся безпосередньо до Гайгекса:

— Де два чорні лебеді Лепренса?

Гайгекс підвівся, сполоснув миску і поставив пластівці на місце. Потім по черзі обвів їх поглядом, від якого у Ілана пішли мурахи по шкірі.

— У безпечному місці.