Пазл

48

Ілан йшов так швидко, як тільки міг, тримаючись стіни. Вітер свистів у вухах, і йому щоразу здавалося, що він чує виття собак. Він швидко махав смолоскипом в різні боки, наче шаблею, але світло було таке слабке, що ворог міг бути за кілька метрів від нього, а він би його навіть не побачив. Він вирине з темряви і вчепиться йому в горло. Від страху Ілан зігнувся вдвоє і його знудило.

Через сніг, що сягав середини гомілок, йти було важко. Він намагався розгледіти чорні тіні мертвих будівель і таких же закинутих прибудов, щоб зорієнтуватись. Цей мур був нескінченний, справжнє місто-привид, загублене в серці Альп.

Оскільки неможливо було побачити, як розташовані внутрішні доріжки комплексу, Ілан тримався стіни, що була ліворуч від нього. На додачу до страху, горло стискав холод, обпікав кожен сантиметр шкіри, не захищеної одягом. Через хвилину ходу, натягнувши каптур на голову, він обернувся. Вдалині в розбитому вікні ще сяяв маленький оранжевий вогник другого смолоскипа, але ще через кілька кроків він остаточно зник.

Тепер він був сам.

Принаймні, він на це сподівався.

І ця надія дуже швидко перетворилася на жах: Іланові здалось, що він бачив, наче якийсь прудкий приземкуватий силует перетнув його поле зору. Він одразу ж замахав ­смолоскипом і рефлекторно закричав. Потім притиснувся до стіни, вчепившись обома руками у свою палицю, готовий відбиватись.

Раптом він відчув, що сили покидають його й от-от почнеться паніка. Якщо він зараз не продовжить рухатись, то там і залишиться, заціпенілий, нездатний захиститися. Він повернувся і побіг так швидко, як тільки міг, уздовж цієї нескінченної стіни, крізь шквал сніжинок і колючий холод, аж до нестачі повітря. Він не наважувався озирнутися, у голові застигла жахлива картина: його гомілка в собачій пащі.

Трохи далі він учепився в стіну — як людина, що тоне, за рятувальний круг. Спершись руками на коліна, задихаючись, він відновлював сили. Ні, там немає собаки. Просто здалося. Несподівано для себе він посміхнувся, навіть реготнув. Тому що звук власного голосу заспокоював. І тому, що, незважаючи на його присутність на подвір’ї, жодна гонча не з’явилась.

На місці, яке було йому схоже на парковку, він не побачив жодної машини, хоча в день їхнього прибуття вони там були. Їх переставили чи сховали? Де припаркувались ті, хто його катував?

Не втрачаючи пильності, він витер сніг, що налип на обличчя, і нарешті дійшов до краю лівого крила. Праворуч він упізнав вхідні ворота — чорні і безмежно високі. Тож він зробив невеликий гак, вимальовуючи перед собою і по бокам вісімки смолоскипом.

Вивіска «Сванессон» валялась на землі, встромлена в сніг, тонкий ланцюжок був розірваний. Вхідні ворота, заввишки десь чотири метри, були замкнені на декілька навісних замків. Ілан спробував їх виламати — марно.

Їх замкнули. А через зовнішні мури перелізти було неможливо. Але він подумав, що потужний мінівен на повній швидкості міг би проломити ці кляті ворота.

Він подивився на свій смолоскип, який швидко догорав, смужки тканини починали відпадати. Вітер свистів у вухах, виспівуючи дивну жалібну пісню з металевими ґратами. Ілан повернувся по власних слідах, обійшов ліве крило, покладаючись на своє відчуття простору, й опинився біля задньої частини лікарні. Він згадував розташування вікна, з якого Мокі бачив фари мінівена. Теоретично, ще сто-двісті метрів, і він буде біля цілі.

Ілан більше не бачив світла фар — напевно, у машині розрядився акумулятор. Зігнувшись під заметіллю, він довірився своєму відчуттю простору, остаточно переконаний, що ніяких собак там немає і що Гадес знову збрехав. Раптом його права нога перечепилась об щось тверде і він з усього розмаху впав.

Він рефлекторно втримав своє єдине джерело світла. Він підняв голову, і просто у нього перед носом опинився надгробок, лише верхня заокруглена частина якого вивищувалась над снігом. Ілан протер бетонну поверхню рукавицею. Ім’я та прізвище не вказані, лише дати.

— Народився у 1972, а помер… минулого року?

Минулого року… Знову-таки, як це можливо, якщо лікарня зачинила свої двері щонайменше п’ять років тому? Гадес явно збрехав.

Він піднявся і провів смолоскипом. Над сніговою ковдрою вивищувались надгробки. Він крокував просто посеред цвинтаря. Він подивився на інші написи. Рік наро­дження: 1980. І ще: 1987. Безіменні могили, на усіх різні дати народження, але спільна дата смерті. Минулий рік.

Блукаючи поглядом навколо, він помітив якесь світло на протилежному кінці стіни лікарні. Схоже на освітлену кімнату, десь у кінці правого крила. Дуже-дуже далеко від їхньої житлової частини.

Може, він знайшов схованку Гадеса? Місце, де цей пацюк ховається, щоб спостерігати за ними через свої камери і грати з ними? А піднявши погляд трохи вище, він розгледів ще одне джерело світла — на висоті, де мав бути останній поверх лікарні. Живий квадратик, майже по вертикалі до ­першого, пробивався крізь хурделицю. Світло горіло в зоні D, на четвертому поверсі, у зоні, де утримували найнебезпечніших пацієнтів. Хто ховається там, нагорі?

Затамувавши дихання, він переступав надгробки, ледь не вивернувши гомілку на твердій випуклій землі. За одними могильними плитами з’являлися інші, й Ілан очікував, що от-от із могили вилізе рука і схопить його.

Нарешті він вибрався з цього пекла.

Він вирішив спочатку навідатись до машини, вона була ближче, а Ілан знав, що тривалість життя його смолоскипа не дозволить такого довгого походу до краю правого крила, до нижньої освітленої кімнати. Потрібно буде повернутися сюди пізніше вночі, знайшовши нове джерело світла.

Він пройшов по доріжці вперед і нарешті побачив ма­шину. Мінівен стояв перед ним, укритий снігом. Ілан поспішив до передньої частини машини і спробував відчинити двері — безуспішно. Рукавичкою він протер вікно з боку водія, але через замерзле скло не зміг побачити, що всередині. Потім обійшов машину ззаду, багажник був замкнений. Раптом щось хруснуло під його ногою. Він опустив смолоскип. На землі валялись два мобільні телефони, його та Хлоїн. Розбиті на друзки.

Тієї миті його поле зору перетнула якась постать. Ілан відчув, як йому перехопило подих. Тут, поруч із ним, було щось живе. Задкуючи, він підійшов до дверей з боку пасажира. Він узяв смолоскип, наче маленький таран, і сильно вдарив ним по склу. Два чи три шматки тканини відірвались від палиці і потухли на снігу. Полум’я слабшало, от-от згасне.

— Чорт, ні…

На щастя, воно знову розгорілося й охопило останні стрічки промасленої тканини. Ілан знав, що йому залишається максимум п’ять-десять хвилин, перш ніж світло повністю згасне. Він добив скло ударами ноги, відчинив дверцята й одразу ж захлопнув їх за собою. Він важко й голосно дихав, вдивляючись у вікно.

Нікого немає. Мабуть, це знову лише його уява.

Вихор вітру здійняв у повітря аркуші паперу, що були розкидані на сидінні. Язики полум’я небезпечно торкалися стелі, обтягнутої тканиною. Бардачок був відкритий, револьвер Ілана зник. Він нахилився і побачив між сидіннями розстебнуті кайданки в’язня. Але ні тіл, ні крові.

І на додачу до всього, ключ від машини стирчав у запалюванні, зламаний аж під корінь. Він застогнав уголос, зробив декілька безуспішних спроб витягти цей шматок металу із запалювання, що виявилось неможливим без плоскогубців. Ілан зрозумів, що йому ніколи не вдасться завестись і виїхати за територію. Вбивця зробив усе, щоб затримати їх у цьому кошмарі.

Ілан провів поглядом по аркушах, що були розкидані всюди. Їх вийняли з конвертів, прочитали, після чого порвали або пом’яли. Він одразу зрозумів, що це інформація про них, учасників гри. Фотографії, адреси, особисті якості, вади, те, як вони опинилися в грі. Коли вихори паперу і снігу змішалися, Ілан устиг побачити ім’я Мокі, перш ніж аркуші віднесло поривом вітру. Він нахилився, щоб зібрати решту, і там, на підлозі, поруч з педалями, з боку водія, він знайшов малюнок, який знав напам’ять: закодовану батькову мапу.

Він зняв зубами рукавичку і взяв її тремтячою рукою. Це була вона, кольоровий оригінал, саме той, який було вкрадено.

Тоді йому все стало зрозуміло. Отже, Гадес — крадій. Цей клятий брехун намагався розгадати таємницю мапи і, без сумніву, був заодно з тими, хто його катував. «Параноя» була лише масштабним маскарадом для того, аби отримати доступ до таємниць його батька.

Таємниць, захованих усередині нього, тепер Ілан це знав.

Але було дещо, чого молодий чоловік не розумів: усе вказувало на те, що убивці з викруткою вдалося втекти з цієї машини, що він переховується в лікарні, що він убив Мокі і, цілком можливо, Лепренса. Але де двоє копів, які його супроводжували? Мертві й поховані під снігом десь у цих горах? Чому Гадес не підняв тривогу? А якщо його теж вбито? Але в такому разі хто накачав його наркотиками у стоматологічному кабінеті і намагався витягти з нього спогади?

Міркуючи над цими запитаннями, Ілан акуратно склав мапу і поклав її до кишені куртки.

Раптом він почув запах горілого. Пекучий, наче перець. Одна смужка тканини відпала і від неї загорілись папери на його сидінні. Ілан спробував загасити їх — марно. Вогонь лютував, підживлений киснем, підбурений вітром, уже пожирав конверти та інші папери. Ілан кинувся до пасажирського сидіння і відімкнув дверцята, коли величезний чорно-коричневий пес, гавкаючи, налетів іклами на скло. Ілан заверещав і відскочив назад. Охоплений панікою, він забився під сидіння, вдарившись головою, волаючи мов божевільний. Він опинився загнаним в кут у глибині мінівена, там, де три дні тому сидів із Хлоєю. Його нігті впились у шкіряне сидіння.

Разом з вітром всередину увірвався чорний дим, палаючі метелики танцювали і крутилися вихором. Тепер Ілан закляк і не реагував. Жоден м’яз його не слухався. Очі бігали від одного вікна до іншого.

Пес десь там, і він з’явиться знову.

Язики полум’я лютували, шлейф диму заповнював легені, аж паморочилось у голові. Він захлинався власним харкотинням, схопившись долонями за горло і закотивши очі. І щоразу, коли він намагався перевести подих, то вдихав лише вуглекислий газ.

Якщо він залишиться тут, то помре або від асфіксії, або від отруєння димом. У голові паморочилось.

Зробивши останнє зусилля, він нахилився до задніх лівих дверцят і обережно відчинив їх. Він викотився і рухнув у сніг. Цієї миті він зрозумів, що зараз помре, розірваний псом.

Він не знав, скільки часу минуло до того, як якась сила відірвала його від землі і відважила сильного ляпаса.

— Дедіссе, ти мене чуєш? Що ти в біса наробив?

— Йому погано. Давай занесемо його всередину, поки він не замерз повністю.

У коматозному стані Ілан упізнав ці два голоси. Це були Хлоя та Ябловські.