Пазл

3

Чотири місяці по тому

Молодий чоловік сидів на краю ліжка, склавши руки на грудях.

— Що означає «ІЛ АН 2-10-7»?

— Відчепись від мене з цим питанням раз і назавжди. Доброї ночі.

— Щодо доброї — не певен. Вона буде радше довгою.

— Що ти маєш на увазі?

— О, нічого. Нічого такого. Доброї ночі від хлопця з палати 27.

Санітар зібрався зачинити двері.

— Алексіс Монтень? — покликав молодий чоловік.

— Що?

— Ти єдиний, окрім Сесіль Жанни, хто мені тут подобався. Єдиний, хто не бажав мені зла.

— Ніхто не бажає тобі зла. Ти тут чотири місяці, і тобі вже пора затямити це.

Крупна постать санітара нарешті зникла. Почувши, що двері зачинилися, пацієнт розвернувся до ліжка, стягнув з нього простирадло і розстелив його на лінолеумі, яким була вкрита підлога в палаті.

— Сім, вісім, дев’ять…

Ніхто ніколи не міг пояснити йому, що означав синій напис, вишитий у верхньому лівому кутку простирадла:

«ІЛ АН 2-10-7». Медики знали силу-силенну складних слів, були здатні оперувати науковими фразами, але впадали в ступор перед дурнуватим написом на тканині. Може, це таємний код? Чарівна комбінація, здатна відімкнути двері цієї лікарні? Це тривожило його всі ці місяці, і тепер, врешті-решт, він помре, так і не дізнавшись цього.

Він обережно відірвав шматок простирадла, на якому містився цей напис, і запхав його всередину одного з прутів ліжка, який він розхитував тижнями. Можливо, наступному пацієнтові, що незабаром займе цю палату, пощастить його зрозуміти, якщо тому, звісно, спаде на думку витягти прут і зазирнути всередину.

За довгий час йому вдалося відкрутити ліжко від підлоги. Здіймаючи якомога менше шуму, він поставив його у вертикальне положення і спер об стіну. Потім скрутив простирадло так туго, як тільки міг, і, ставши на стілець, прив’язав його до верхніх металевих прутів.

— Сто вісім, сто дев’ять, сто десять…

Він востаннє перевірив крізь крихітне віконце в дверях, чи ніхто не йде. До першого обходу у нього було близько трьохсот секунд, щоб діяти. Він накинув на голову наволочку. Існував ризик, що буде складно, але він подумки репетирував цю сцену сотні разів: йому вдасться.

Навколо була сіра, нейтральна, сувора палата. Єдиною річчю, яку йому дозволили мати, була колода гадальних карт Таро, що лежала на нічному столику. Сесіль Жанна зналася на них, вона стверджувала, що читає по картах майбутнє, і напророкувала йому «непевну» долю. Йому подобалось намагатися вгадати карти, перш ніж перевернути їх. Одна з небагатьох розваг тут і, без сумніву, одна з найгірших, які тільки могли існувати. Як вижити в цьому місці, яке щохвилини робить тебе ще божевільнішим?

Незважаючи на наволочку на голові, що закривала видимість, він перевернув карту Таро і кинув її на підлогу.

Крізь тканину він побачив, що це карта «Повішеник». Сесіль Жанна вже тлумачила її: карта говорить нам, що не все в наших руках й іноді слід підкоритися долі. Він не збирався коритися долі. Він боявся лише одного — що чекає на нього по той бік, після смерті. Спочатку буде чистилище: місце, яке він уявляв крижаним, моторошним, з маленькими камерами, в яких кожен замкнений очікує Суду. Цей обов’язковий перехід лякав його понад усе.

Залізши на стілець, він спокійно обмотав простирадло навколо шиї. Вузол висів приблизно на висоті метр вісімдесят над підлогою. Йому знадобиться багато сили волі та сміливості. Але це був єдиний спосіб утекти звідси. Віднайти свободу. Сесіль Жанна дуже засмутиться. Можливо, врешті-­решт вона також піде за ним.

— Двісті тридцять один… Гру завершено.

Він задер голову до захищеної синьою решіткою лампочки на стелі і відштовхнув стілець ногою. Мотузка з простирадла натягнулася, як і його кінцівки, коли петля зашморгнулася на шиї. Його ступні були за два чи три сантиметри від підлоги. Небагато, але достатньо. Останнє, про що він подумав, був, як не дивно, напис на простирадлі.

* * *

Ілан різко підскочив, йому перехопило подих.

Він прикрив очі рукою, коли яскраве сонце знадвору засліпило його обличчя, і йому знадобилось кілька секунд, щоб усвідомити, де він.

Який жахливий кошмар.

Котра година? Скільки часу він проспав?

Судячи з усього, небагато — він відчував важкість і слабкість. Він машинально встав і пішов до вікна, обхопивши руками плечі. Було нестерпно холодно, вічні проблеми з опаленням. На щастя, потужне світло, що під кутом падало на підлогу, трохи зігрівало його. Злегка засліплений, він стояв біля вікна, коли на телефоні заграла мелодія «Knockin’ on Heaven’s Door» Боба Ділана.

Останнім часом, окрім шефа, йому більше ніхто не телефонував. Стоячи обличчям до світла, Ілан не поворухнувся, досі приголомшений жахливим сном. Усе здавалось йому таким реалістичним, кожна деталь врізалась у пам’ять із вражаючою точністю: блакитна решітка на лампі на стелі, крихітне віконце у дверях без ручки, дивний напис на простирадлі. Це явно була палата психлікарні.

Справжня палата психлікарні, цілком реальна.

У нього перед очима досі був цей тип, що накидав петлю собі на шию. Ілан не розгледів його обличчя, так, наче картинка уві сні стала чіткою лише тоді, коли чоловік напнув на голову наволочку. Хай там як, його одягли і замкнули, як буйних божевільних, в огидний блакитний костюм. Який сенс цієї жахливої сцени? Йому було невластиво пам’ятати свої сни…

Телефон розривався. Ілан завагався, щоб якнайдовше насолодитись білим сліпучим гарячим світлом, а тоді нарешті повернувся до темного кутка кімнати. Він миттю накинув светр і спортивні штани, перш ніж схопити мобільний, на екрані якого висвічувався незнайомий номер. Узявши слухавку, він сів за ноутбук, щоб переглянути електронну пошту. Нічого нового, окрім кількох дебільних реклам.

— Так?

Ілан поклав руку на батарею, що була холодна мов лід.

— Ілане? Це Хлоя.

Молодий чоловік відвернувся від монітора і почав нервово мацати ігрові фігурки, нагромаджені на столі. Хлоя… Він уже більше року не чув цього імені, хоча й ніколи не забував його. І це спричинило ефект вибуху в животі.

— Хлоє?

— Добре, що ти не змінив номер. Як ти?

— Чого ти хочеш?

— Я нарешті знайшла доступ до гри. Я знайшла доступ до «Параної».

Ілан глибше вмостився в кріслі на коліщатках напроти двох компів, що безперервно завантажували піратські фільми. На іншому кінці дроту він чув гудіння мотору автомобіля. І схвильований голос своєї колишньої дівчини.

— Минув рік, а ти продовжуєш шукати те, чого не існує,— сказав він.— «Параноя» — це просто брехня. Мас­штабна ілюзія. Не можу повірити, що ти досі мариш цим!

— Ні, гра існує, вона абсолютно реальна. І вона проходить у Франції.

Ілан не стримався і позіхнув. Він погано спав останні дні, і втома дедалі сильніше давала про себе знати.

— Слухай, я саме був у ліжку. Я змерз і мені не терпиться зробити лише одне: повернутися під ковдру.

— Твої ночі досі поглинуті полюванням на скарби? Чим зараз зайнятий? «Срібною зіркою»?

— Я вже більше десяти місяців працюю, Хлоє. На паршивій заправній станції, але це дозволяє мені заробити на шматок хліба і створює видимість соціального життя. Єдиний зв’язок, який у мене досі лишається з цією грою,— це сценарії, які я намагаюся пристроїти. Я зав’язав.

— Я лише за десять кілометрів від твого дому. Якщо ми переможемо у цій грі, ти зможеш покинути свою відстійну роботу і щодня їсти в ресторанах, якщо захочеш. До зустрічі і… рада була тебе чути.

Вона поклала слухавку. Ілан кілька секунд сидів, роззявивши рота. Цей дзвінок нагадував грім серед ясного неба. Хлоя Сандерс збиралася знову увійти в його життя дивовижним і несподіваним чином. Нарешті він підвівся, трохи похитуючись. Яскраве світло зникло, і кімната занурилась у крижані сутінки. Потираючи плечі, він задумливо піді­йшов до вікна.

Вікна спальні на другому поверсі виходили на великий круглий сад із замерзлими полями на задньому плані, що простягались до самого небокраю. Красива біла стрічка з’єднувалась з небом десь там, на горизонті. Навколо ані будинків, ані сусідів. Маленький город на задньому дворі заріс, безладно розрослись бур’яни. Батько завжди вирощував томати, кабачки та редьку. Але відколи його батьки зникли, Ілан усе занедбав.

У тому числі й себе самого.

Зіщулившись від холоду, він попрямував до ванної, що містилась поряд зі спальнею, і увімкнув воду. Вода теж крижана. Він благав, щоб бойлер не зламався і несподівано сам для себе похукав на дзеркало. Скільки він уже в цьому клятому будинку? Він став завеликим для нього одного. Навіть тут, у домі рідних батьків, він почувався чужим.

Він лише збризнув обличчя невеликою кількістю води і поголився. Йому ще не було тридцяти, але в такому занедбаному стані він здавався на п’ять років старшим. Хлоя завжди казала, що його очі — наче бурхливий океан, але на що вони були схожі сьогодні, ці очі, почервонілі через поганий сон, нудну роботу та всепоглинальну тугу за батьками?

Він спробував приховати свою збентеженість, зачесав назад волосся середньої довжини, заправивши пасма за вуха. Такі прості рухи, які, втім, здавалися йому такими далекими… Аж тут він помітив на лівому передпліччі дивний слід. Маленький кратер, схожий на укус комахи. Ілан уважно роздивився отвір, піднісши руку до світла лампи. Звідки ця штука тут узялась? Павук чи якась інша комаха не змогли б зробити таку рану. Ні, це було більше схоже на слід від голки шприца. Наче після забору крові або якоїсь ін’єкції.

Ілан поспішно збіг сходами вниз і насторожено перевірив по черзі усі виходи. Жодне з вікон не було розбите, усі три замки на дверях неушкоджені, подвійна шиба, що виходила на веранду на задньому дворі, ціла. Вочевидь, жодна людина сюди не заходила і не нападала на нього, якщо тільки не мала ключів.

А ключі не міг мати ніхто. Ілан змінив усі замки кілька тижнів тому.

Він був тут, живий і неушкоджений.

«Живий, але зі слідом, походження якого ти не знаєш. А якщо це були вони?»

У підвалі увімкнути бойлер йому не вдалося. Він зна­йшов номер телефону сервісного центру, указаний на звороті, і зателефонував слюсарю з компанії «Силамб», який прийде не раніше, ніж за кілька днів.

— До речі, ви знали моїх батьків? — запитав він, домовившись про візит.— Жозефа та Ангеліну Дедіссе?

Але той уже поклав слухавку.

Ілан швидко піднявся нагору, тепліше одягнувся й підібрав листи, просунуті під вхідні двері. Чималий пакунок листів від компаній «Юбісофт», «Анкама» та «Адерлі», яким Ілан надсилав уривки сценаріїв відеоігор. За останні кілька років він розробив на папері три оригінальні історії з текстами та чудовими малюнками, які досі не знайшли замовника.

Знову негативні відповіді, як завжди. Від цього опускалися руки. Вони навіть не просили почитати продовження сценаріїв, навіть не намагалися з ним зустрітися. Наче його не існувало.

Ілан з відразою зіжмакав аркуші і подумав про своє майбутнє. Щоразу, коли він заходив у магазинчик на заправці, у нього виникало відчуття, наче йому бракує кисню. Але що ще робити? Без диплома складно знайти хорошу роботу, особливо в галузі розробки відеоігор, де вимагають рекомендацій.

Він продовжив розбирати пошту. Там також були дві пош­тові листівки, адресовані батькам,— привітання з Різдвом та Новим роком. Його батько й мати офіційно вважалися померлими, однак їхні далекі колеги, що жили за кордоном, продовжували слати їм листи. Ілан ніяк не міг змиритися і повідомити цим незнайомцям, що батьки тут більше не «живуть».

Насправді поліція так і не знайшла тіла. Лише їхній човен, що був знищений штормом, коли вони вийшли в море. Для всіх і офіційно вони потонули, як зазначали свідоцтва про смерть, що лежали десь у комоді.

Але Ілан тиждень за тижнем повторював собі: у цій історії все суперечило логіці. Чого б це його батьки, чудові мореплавці, виходили в море, коли було прогнозовано сильний шторм? Тому молодий чоловік жив із тягарем скорботи, що ніяк не полишав його. Йому потрібно було побачити тіла, упізнати їх напевне, щоб покінчити з цим раз і назавжди і припинити жити з привидами.

Немає нічого гіршого, ніж не мати відповіді. І ніколи не дізнатися.

«Сподіваємось, що у вас усе добре, і бажаємо вам усього найкращого у новому році. Обіймаємо. А якщо опинитесь у Таїланді, то обов’язково завітайте до нас…»

Він перегорнув листівку і взяв останній лист. Він був адресований якійсь Беатрисі Портінарі, яка, згідно з адресою отримувача, мешкала у Парижі, на бульварі Распай. Але цю адресу було закреслено і написано: «За вказаною адресою не проживає». Мабуть, отримувач нещодавно переїхав.

Як цей конверт опинився у нього? Ілан поклав лист на стіл. Пізніше віднесе його на пошту, якщо не забуде.

Лист зник під стосом інших листів — рахунків та непотрібної реклами.

Тієї миті були нагальніші справи, ніж похід на пошту.

На вулиці грюкнули дверцята машини.

За два тижні до Різдва Хлоя Сандерс, його колишня дів­чина, яка кинула його рік тому, абсолютно несподівано знову об’явилась у його житті.