Пазл

59

Вони принесли сплячу жінку до кімнати Хлої.

Вона важила небагато. За словами Хлої, її показники були стабільні. Серце билося нормально, дихання було рівне. Судячи з усього, речовина, яку їй вкололи, була потужним снодійним.

Тепер Хлоя лікувала нерухоме обличчя за допомогою антисептика і пластирів.

— Вона не промахнулась,— промовила вона.— Я вже бачила такі рани у шизофреніків та істериків. Охоплені галюцинаціями, вони врешті-решт починають нівечити власне тіло.

— Скільки їй років, як гадаєш? — запитав Ілан.

— Я б дала років сорок.

— Вона вкрай ослаблена,— сказав Філоза.— І не зможе завтра піти з нами до міста.

— Якщо треба буде, ми її понесемо,— відповів Ілан.

— Думаєш, нам вдасться вийти за такої кількості снігу?

— У нас немає вибору. Ніхто не приїде за нами до цієї лікарні з тієї простої причини, що ніхто не знає, що ми тут.

— Урешті-решт хтось помітить зникнення Гайгекса і, тим більше, копів, що його супроводжували.

— Звичайно. Але я не маю бажання чекати.

Раптом пролунала моторошна сирена. Гравці замовкли наче під гіпнозом. Усе світло за межами їхньої житлової частини вимкнулось. Навколо лунало клацання.

Троє гравців стурбовано переглянулись: Ябловські досі не повернувся.

— Може, він десь травмувався,— припустив Ілан, по­дивившись на Філозу.— Як він почувався, коли ти його залишив?

— Маю визнати, психологічно дуже погано. Але фізично він ще тримався.

— А я впевнена, що він у нормі,— заявила Хлоя нервовим голосом.— В усякому разі, краще, ніж вона. Ілане, можеш принести мої хутряні рукавиці? Одягнемо їй на руки і примотаємо скотчем, щоб вона знову не подряпала себе, коли прокинеться. Я не хочу одягати на неї гамівну со­рочку.

Ілан виконав прохання. Хлоя взялася ізолювати її руки із закривавленими нігтями.

— Я залишуся з нею. Все буде добре. Завтра ми будемо в безпеці, цілі і неушкоджені.

Ніхто більше не хотів говорити про Ябловські, наче він тепер став темою табу. Що могло з ним трапитись? Чому він не подає знаку?

Ілан повернувся до своєї кімнати. Він сів на ліжко, взявши до рук Біблію, знайдену у палаті 27. Вона пахла пилом і трохи селітрою. У цілковитій тиші, коли він торкнувся книги, в його голові виникли чіткі образи. Він чітко бачив, як батько вечорами читає йому цілі уривки з Біблії, сівши на край ліжка. Скільки Іланові було років? Десять, одина­дцять? Жозеф Дедіссе щоразу клав товсту книгу з чорною обкладинкою на нічний столик, цілував його в щоку і вимикав світло. Тоді Ілан нишком вмикав маленький ліхтарик, який він ховав під подушкою, накривався ковдрою і прочитував цілі абзаци.

Усе це справді існувало. І це було десь у його голові.

Ілан погладив підпис «Люка Шардон», зроблений чорною тушшю на обкладинці. Він уявляв Гайгекса, замкненого в палаті 27 кілька років тому, що робив такі самі рухи.

Він розгорнув книгу. Тоді швидко знайшов — наче в глибині душі знав, де шукати,— Книгу Буття, а конкретно уривок про Якова.

Через кілька хвилин до нього приєднався Філоза. Ілан звів очі.

— Отже… Ти досі переконаний, що ця бідолашна жінка — частина гри? — гірко сказав він.

— Не можу припинити думати про це, шукати якесь пояснення. І в мене одне є.

Ілан зітхнув.

— Яке?

— Уяви, що вона справді від самого початку була частиною гри. І коли Гайгекс убив Гадеса, вона опинилась у заручниках власної ролі, не спроможна вийти, без їжі і води. Змушена ходити під себе. І в неї почало поступово зривати дах, якщо ти розумієш, про що я. І є від чого — так надовго опинитись закутою в гамівну сорочку, в закинутій психлікарні.

Ілан мусив визнати, що в його аргументах є логіка, хоч він і не хотів цього приймати. Він вийняв ключ із кишені.

— Цей ключ був у неї в руці. Ми одразу спробували відімкнути сейф з грошима, але ключ не від нього.

— Як гадаєш, що він відмикає?

— Уявлення не маю. І не хочу знати. Головне — це забратися звідси.

Ілан знову став гортати тонкі сторінки Біблії. Папір тремтів під його пальцями.

— З кожним днем, проведеним у цих стінах, до мене поступово повертаються спогади,— зізнався він.— Я усвідомлюю, що мої батьки були набожні і дуже мене любили. Ми жили в дуже скромному будиночку. Зараз я це відчуваю, це десь у глибині мене. До цього часу я уявляв їх холодними науковцями, що думають лише про кар’єру та мандрівки морем на своєму клятому човні. Але тепер я знаю, що все це неправда. Мої справжні спогади не втрачені, врешті-решт я їх віднайду, я в цьому впевнений.

Філоза сів поруч із ним. Він подивився на складену зашифровану мапу на ліжку, з написаною зверху фразою: «Тут, унизу — Хаос, але на вершині ти знайдеш рівновагу. Усі відповіді — там».

— На вершині… Припускаю, мається на увазі «на вершині драбини»,— продовжив він.

— Я завжди думав, що йдеться про вершину гори, але тепер усе стало на свої місця, батько справді мав на увазі драбину Якова.

— Ти прочитав уривок про цю драбину Якова?

— Я саме це й робив. Яків був сином Ісаака, онуком…

— Авраама,— перебив його Філоза.— Це був єврейський патріарх, який боровся з янголом і переміг його. Ця битва вважається проявом доблесті. Яків був хоробрим, перемагав, долав перешкоди.

Ілан намагався знайти у словах Філози відголос власної історії та історії батьків. Він також подолав перешкоди, щоб потрапити до гри. Чому батько обрав цей біблійний символ для шифрування своєї мапи?

— Розкажи мені про драбину,— попросив він.

— Під час візиту до міста Харран Якову наснився знаменитий сон про драбину із сімома щаблями. Розумієш, розшифровка міститься у Біблії. Християнська інтерпретація цього уривку базується головним чином на словах Христа у Євангелії від Івана. Уві сні Якова, якщо мене не зраджує пам’ять, Христос представлений як драбина, що з’єднує Небо і Землю, будучи водночас Сином Божим і Сином Людським. Піднятися сімома щаблями означає перетнути всі проміжні світи, обов’язкові переходи на шляху на Небо.

— А перед Небом — чистилище, правильно?

— Так, можна інтерпретувати і так. Унизу драбини — земне життя. Посередині — чистилище. А на верхівці — пек­ло або рай.

Після слів Філози Ілан довго сидів нерухомо. Він обдумував слова батька, розрубаного навпіл, у його дивному сні: «Це не просто морг, це перехідний пункт. Твоя мама і я, ми чекаємо на Суд. Рай, пекло… Розумієш, про що я?»

Що пов’язує всі ці загадки?

Співрозмовник стиснув його плече.

— Усе гаразд?

— Так-так… Принаймні, я так думаю. Знаєш, у мене завжди було особливе уявлення про чистилище.

— Яке?

— Крижане і непривітне місце, де кожен очікує на суд. Трохи схоже на це, де зараз ми…

Філоза попрямував до дверей.

— Тобі варто гарно попаритись в душі. Трохи відпочити. Завтра буде довгий шлях.

— Ти маєш рацію.

— Поки ми чекаємо, я пройдусь коридором, востаннє спробую знайти Ябловські. Якщо не знайду, підемо без нього. Знайдемо рятувальників або поліцію і відправимо їх сюди.

— Чудово. Скажи… Я пригадую дещо, старий спогад зі шкільних років, дещо пов’язане з пеклом і чистилищем. Ти знаєш, ким у грецькій міфології був Гадес^[18]?

— Мені здається, він має стосунок до пекла,— відповів Філоза.

— Так, він був володарем пекла. Не дозволяв мертвим вийти з нього.

— Ага, точно…— він ущипливо реготнув.— Тобто всі ми зараз у чистилищі і рухаємось до пекла, а Гадес нас не випускає? Круто. Тобі справді треба відпочити.

На цьому Філоза вийшов з кімнати. Через декілька хвилин Ілан стояв під обпікаючим струменем у душі. Тепер він думав про великий овальний вітраж у вестибюлі. Стражденні обличчя Христа і його учнів. Навіщо на вході до психіатричної лікарні релігійні вітражі? Чому пацієнтам дозволили малювати на стінах картини на тему «Пекла» Данте? Чому батько черпав натхнення в драбині Якова для шифрування своєї загадки? Що в усій цій історії роблять відсилки до релігії?

Чистилище…

Ілан довго стояв під душем, захоплений своїми розду­мами.

Вийшовши з кабінки, він різко спинився, приклавши долоні до рота.

На підлозі, згорнувшись клубком, лежав Фредерік Ябловські. Він був одягнений у цивільне, на ногах були трекінгові черевики.

Светр в ділянці живота був заплямований кров’ю.

І всіяний маленькими отворами.