Пазл

56

Бігти, кілометр за кілометром, у цьому нескінченному лабіринті. Досліджувати найменші його закутки, бути насторожі, стежити за тилом. Іноді Ілан чув клацання ґрат і дверей, не знаючи точно, звідки лунає звук. Тоді він прискорювався, бо покликати не міг, щоб не викликати підозр Люки Шардона.

Завдяки ключам Хлої та Ябловські він відкрив нові артерії цього кам’яного органа, місця, де колись божевілля розкривалось на повну. Усі камери, що траплялися на шляху, він розбивав з такою ненавистю і жорстокістю, на які вважав себе нездатним. Надворі вже насувалась темрява, наче бетонна плита, що відкладала їхню втечу ще на день. Ілан пообіцяв собі, що наступного дня, як тільки світатиме, він вибереться звідси разом із Хлоєю та жінкою з четвертого поверху, хай би що сталося.

Утрьох вони перелізуть через стіну, дістануться до міста і вирушать на пошуки правди.

Але спочатку потрібно знайти Гайгекса-Шардона. І його ключі. Він може бути просто над ним, на третьому поверсі жіночого крила. А якщо він помітив драбину, приставлену до стіни знадвору? А якщо він знає, що Ілан у курсі про руду учасницю, що розкладається в шафі для віників? Поки чоловік думав, він нарешті побачив Філозу в кінці коридору. Ілан з металевим прутом у руках поспішив до нього.

— Краще кинь це,— сказав Філоза, готовий обороня­тися.

Ілан сповільнив крок. Він зрозумів, що тієї миті Філоза боявся його. Незважаючи на холод, він спітнів і, напевно, скидався на божевільного, що втік зі своєї палати. Втома давала про себе знати, в очах пекло, лише стрес допомагав йому триматися на ногах.

— Ти маєш мене вислухати, це важливо.

— Гаразд, але тримайся на відстані.

Ілан вдався до зрозумілих і чітких пояснень. Філоза, як завжди, дивився на нього з недовірою.

— Кажеш, Ябловські та Сандерс зараз у житловій частині, готові напасти на нього?

— Можеш піти перевірити.

— А Фей, ти її бачив? Зазвичай я щонайменше раз на день перетинаюсь з нею у цій частині будівлі. Але сьогодні я її ще не зустрічав.

— Поки що не можу її знайти.

— Як і Гайгекса.

Здавалося, Філоза зважував значення цих слів.

— Гаразд… У будь-якому разі я спускався, щоб попити. Я помираю від спраги.

— Будь обережний. І якщо зустрінеш, зроби так, щоб він ні про що не здогадався. Ми повинні піймати його раніше, ніж він перейде до дій.

Філоза пішов. Трохи згодом Ілан облишив пошуки і теж почав спускатись. Після багатогодинного блукання у нього більше не було сил продовжувати.

Залишалося два варіанти: або Гайгекс знає про пастку і не попадеться в неї, або ж не знає, і в такому разі він врешті-решт повернеться до житлової частини, як і щовечора.

У цих просторих коридорах, уздовж порожніх кімнат, гравець крокував з острахом. Гайгекс міг з’явитися будь-якої миті, у будь-якому місці. Ілан згадав, як убивця грався з ним, світячи ліхтарем просто в обличчя. Він згадав про фотографії, знайдені у шухляді, ту картину, що була написана в цих стінах, а потім опинилась на стіні в домі його батьків. Він думав про протокол «Мемнод», пов’язаний з па­м’яттю.

Тоді йому на думку спало дещо жахливе — припущення Хлої, яке він не міг прийняти, та воно не було зовсім по­збавленим логіки: а що, як він теж колись був в’язнем цієї психлікарні? А якщо цей період повністю стерся з його пам’яті? А якщо його батьки мають до цього місця якийсь стосунок?

Крокуючи вестибюлем і вже збираючись піти в напрямку їхніх спалень, він помітив за три-чотири метри блискучу цятку на підлозі. Він підійшов і зрозумів, що це маленька випуклість червоного кольору.

Краплина крові.

Ілан одразу напружився. Він проходив у цьому місці дві чи три години тому і був упевнений, що цих краплин тут не було.

Між ними була відстань десь із метр.

Як і у випадку з Реєм Лепренсом, Гайгекс звертався до нього.

Він показував йому шлях, яким треба слідувати.

Ілан не знав чому, але в нього було відчуття, що правда зовсім близько. Що все це кровопролиття, трата людських життів щось означають. Він не вагався і рушив сам туди, куди його вели.

Невдовзі він опинився у тій частині лікарні, де пацієнтів лікували за допомогою мистецтва. Він пройшов повз повністю обгорілу кімнату. Навколо Ілана, на стінах, танцювали чудовиська, концентричні кола оберталися, наче намагаючись загіпнотизувати його. «Пекло» Данте. Спуск дев’ятьма колами, зустріч з мешканцями пекла, як-от Мінотавр, гарпії… Ілан уважно розглядав малюнки і думав, що, можливо, він був поряд із Шардоном, коли той малював ці жахіття. Що він був частиною купки недоумків.

Краплі крові привели його до зачинених дверей театру.

Ілан провів руками по багряному оксамиту і максимально обережно увійшов до зали. Він був готовий ударити за найменшої нагоди.

Він спустився маленькими східцями й опинився на одній з двох доріжок, що вели до сцени. За великими заґратованими вікнами була непроглядна темрява. Хоч була ще тільки п’ята вечора. Чи, скоріше, аж п’ята вечора. Починаючи з цього ранку, здавалося, що час біжить швидше.

Склепінчаста стеля була дірява в декількох місцях і за нею виднівся металевий каркас будівлі. Прямо попереду височіла велика сцена, захаращена декораціями: дерева, фасади будинків, підвішені хмаринки, велике сонце із зигзагоподібними променями. Зверху звисало багато дротів та прожекторів, більша частина яких були увімкнені і спрямовані на порожні сидіння.

На мить Ілан завмер.

— Я знаю, хто ти насправді. Ти Люка Шардон, і ти ховаєшся за особистістю Вінсента Гайгекса. Ми знайомі, Люко? Я вже був ув’язнений у цих стінах разом з тобою? Ми дружили із С. Ж. Лоррен?

Його голос заповнив усе приміщення. Він водив долонею по своєму залізному пруту, щоб заспокоїтись. Він додав:

— Я переконаний, що ти зрозумів мапу мого батька. Що ти знаєш значення слова «Яків», багатократно написаного у «м’якій кімнаті» на четвертому поверсі. Це ти його написав, до речі? Хоча б допоможи мені зрозуміти.

Як він і очікував, ніякої відповіді він не отримав. Він продовжив йти по кривавому сліду, перевіряючи між рядами крісел. Він піднявся чотирма сходинками, що вели на захаращену сцену. Він штовхнув декорації на коліщатках, пройшов поміж статуй, безруких манекенів, костюмів на вішаках, крокуючи в глибину сцени. Краплі вели його до найтемнішого закутка зали. Він розсунув велику червону завісу, відштовхнув рукою хмарки, що висіли на тросах. Де ховається Гайгекс? Може, він уже пішов? Чи спостерігає він за ним просто цієї миті?

Раптом він помітив прямо посеред сцени маленьку закривавлену складену серветку. Випуклість не лишала жодного сумніву: всередині щось є.

Ілан опустився на коліна і поклав поряд свій металевий прут. Він потягнув за краї квадратика тканини, затамувавши дихання.

У тьмяному світлі заблищали прикраси.

Закривавлені кільця та сережки.

Ілан одразу впізнав пірсинг Наомі Фей. Біля застібок він помітив шматки шкіри. Судячи з усього, їх силою вирвали з обличчя.

Він скочив, затиснувши рот рукою, і, позадкувавши, перечепився через горщик із пластиковими квітами. Коли він упав на спину, в його поле зору потрапила верхня частина конструкції сцени, і він побачив його.

Вінсента Гайгекса.

Люку Шардона.

Той був за сім чи вісім метрів над землею, сидів верхи на фермі, до якої кріпилось світлове обладнання, система противаг, а також деякі декорації, як-от сонце і хмаринки. Він був голий і небезпечно гойдався взад-вперед — вочевидь, у нього саме був напад. Його погляд був спрямований на Ілана. Рот перетворився на тонку пряму лінію, наче лезо бритви. Він нагадував ворона, готового здійснити свій фатальний політ.

Ілан підвівся і поставив долоню «козирком», щоб прожектор не сліпив очі.

— Де Наомі Фей, Шардон? Що ти з нею зробив?

Гайгекс затрусив головою, наче його атакував рій мух. На шиї в нього був шнурок, на якому висіли десятки ключів.

— Мене вже закривали тут. Мені робили боляче. Дуже боляче.

Його руки були схрещені, він гладив себе по плечах. Амплітуда погойдування збільшувалась.

— Тепер я чітко пригадав. Крижані ванни. Електрошок. Божевілля, цілковите божевілля, що розповзається в моїй голові, наче нафтова пляма.

Його голос був трохи іншим. Менш зрілим, більш дитячим. Ілан спитав себе, хто зараз із ним говорить — Вінсент Гайгекс, Люка Шардон чи хтось інший? Скільки особистостей у його голові борються за владу? Чи дійсно він не знає про те, що він убивця? Що він убив усіх цих людей?

— Ти можеш спуститися,— сказав Ілан, намагаючись зберігати спокій.— Ходи сюди.

— Не наближайся! Не рухайся!

— Прошу тебе. Спускайся.

— Ні, я боюся.

— Боїшся чого? Кого?

Гайгекс повільно встав. Його ноги підкошувалися, кривуваті пальці ніг виступали за межі металевої решітки. Він почухав голову, наче мавпа. Його чорні очі бігали по потріс­каному склепінню.

— Я не хочу, щоб це почалося знову. Ні, тільки не це. Забагато болю. Вам теж знайомий цей біль. Вам, іншим гравцям. Ми всі схожі, брати по нещастю.

— Чому ти так кажеш? Ми теж були ув’язнені в цій лікарні?

Він трохи повернувся, наче збирався піти назад.

— Ваше життя — це лише театр,— промовив Гайгекс.

Ілан зробив крок убік, щоб краще бачити, і помітив одяг Гайгекса, складений на купу позаду пінопластового дерева. У мить, коли він знову подивився вгору, оголений чоловік, утративши рівновагу, з криком летів у прірву.