Пазл

35

Ілан хитається, він змушений спертися об стіну, щоб прийти до тями. Один із чоловіків, що йдуть перед ним, високий тип із трохи згорбленою спиною, повертається до нього і підходить. У нього широко розставлені очі й пухкі губи.

— Вам треба віддихатися?

— Усе гаразд.

Люмінесцентна лампа на стелі перегоріла; будова коридору незвичайна: його ширина зменшується через кожні п’ять-шість метрів, нагадуючи коробки-матрьошки. Увесь цей час Ілана не покидає відчуття, наче він заглиблюється в нутрощі якогось чудовиська. На ньому чорна сорочка, такі ж брюки, але на ногах — трекінгові черевики, що не пасують до одягу. Рука, якою він сперся об стіну, здається неприродно блідою. Він бере її іншою рукою і намагається зупинити тремтіння.

Тепер дороги назад немає; ці стіни, що звужуються, проштовхують його вперед, наче м’язи травної системи якоїсь рептилії.

Він продовжує йти, тоді як чоловіки перед ним щойно пройшли у двері. Двоє з них у поліційній формі, третій — у блакитному костюмі судмедексперта. Кожен рух дається йому через силу, його організм опирається зустрічі з жахіттям. Ілан глибоко вдихає, і його обличчя зморщується з від­рази. Тут смерть має не лише обличчя, а й запах. ­Суміш розітнутої плоті та кишкових газів, що наповнює кожну альвеолу його легень.

Люди чекають усередині кімнати, до якої ведуть двоє дверей, одні за другими, що утворюють тамбур. На великому настінному годиннику 4:10, але найбільше дивує секундна стрілка, що рухається назад. Проте хвилинна при цьому йде вперед.

Час викривлений.

У глибині кімнати — ряди сталевих камер, що сягають двох метрів заввишки і тягнуться на три-чотири метри завширшки: моторошна шахова дошка, де в кожній клітинці по мерцю. Їх у цих безликих трунах, напевно, десь шістдесят — очікують, що ними займуться. Чоловіки, жінки, молоді, старі — усі померли за дивних обставин, які вимагають аналізу.

У кімнаті холодно, звідкись лунає гудіння, і легкий протяг затягує забруднене повітря з одного боку і подає чисте з іншого. Незважаючи на ці профілактичні заходи, сморід гниючої плоті сильний, постійний, ним просякнуті всі меб­лі, кожен предмет. Смерть неможливо витравити.

Посередині, на простому сірому лінолеумі стоять поряд два столи на коліщатках. Вони стоять у ряд, однакового розміру. Тіла, що лежать на столах, накриті зеленими простирадлами, що не здіймаються від дихання. Ілан помічає на одному з них сліди крові.

Два з трьох облич повертаються до нього. Третій чоловік, молодий коп років двадцяти, нерухомо дивиться в підлогу порожніми очима, під шкірою гуляють жовна. Непомітним рухом він крутить обручку.

Бородатий коп, найстарший, починає говорити:

— Попереджаю вас, бачити це доволі боляче. Перше обличчя дуже понівечене. Вам знадобиться час. Якщо впізнаєте якісь особливі прикмети, дайте нам знати. Перш ніж продовжити, нам потрібні всі елементи, необхідні для впізнання.

Він замовкає на кілька секунд, після чого промовляє:

— Ви відчуваєте, що готові?

Не розтискаючи губ, Ілан киває, що готовий.

Медик дочікується дозволу поліціянта і виконує. Показується тіло жінки. На ній темно-синя сукня і блузка, що мала б бути білою. Вона повністю подерта і вкрита плямами. Жертва боса. Ілан одразу відвертається, з очей бризкають сльози. Затиснувши рот долонею, він секунд десять мовчить, після чого белькоче:

— Це вона… Це моя мати.

Він ще раз дивиться на тіло і знову відводить погляд. Ілан не знає, куди подіти очі.

— Це вона. Це вона. Так, це моя мати. Це моя мати.

Простирадло повільно опускається на обличчя, вкрите порізами, в яких досі блищать шматки скла. Незважаючи на спроби судмедексперта привести тіло в пристойний вигляд, череп проломлений прямо над лобом, а волосся злиплося від засохлої крові.

Медик нахиляється над другою каталкою і повторює рух, який робив перед цим. Він опускає простирадло до пояса.

Перед Іланом опиняється обличчя батька. Цього разу обличчя майже неушкоджене, лише декілька маленьких блискучих уламків застрягли у щоках та лобі. Очі заплющені, вигляд спокійний, він майже вродливий. На ньому блакитна сорочка з дуже темним діагональним слідом, що практично пропалив тканину.

Погляд Ілана ковзає вниз. Якщо вище пояса простира­дло відстовбурчується, то на рівні ніг воно просто спадає на плаский стіл.

Тоді Ілан розуміє рух судмедексперта, який не опустив покривало до самого низу, як зробив із тілом матері: ніг просто немає.

Ілан стримує стогін і промовляє на видиху:

— Це мій батько. Так, це він. Це мої батьки…

Судмедексперт дивиться на нього важким співчутливим поглядом і накриває тіло. Іланові зле, спочатку йому здається, що він падає, потім — що він пливе у повітрі. У нього всередині наче діра, в якій зникає час. Ілан не може зосередити погляд на лампі, вона коливається перед очима. Тепер секундна стрілка йде правильно. Ілан уже нічого не розуміє.

— Ми закінчили. Ми відвеземо вас додому.

Ілан чітко чув фразу, яку промовив поліціянт, проте губи останнього не ворушились.

— Так, ти можеш повертатися додому. І випий за наше здоров’я, гаразд? У погребі є шампанське. «Теттінгер». Відкорковуй обережно, тобі це ніколи не вдавалося.

У кімнаті пролунав голос, і цього разу Ілан переконаний, що він не належить ані копам, ані судмедекспертові. До слова, вони швидко виходять, грюкають перші двері, потім другі. Ілан поспішає за ними і усвідомлює, що на дверях немає ручки. Він починає барабанити у скляне віконце.

— Агов! Випустіть мене!

Хвиля крижаного повітря проходить по шиї. Він бачить, як у коридорі-матрьошці віддаляються постаті людей, і жодна з них не обертається і не зважає на його крики. Ілан штовхає двері, але вони не рухаються. Тоді він відчуває чиюсь руку на своєму плечі. Це вусатий коп, він просто позаду нього.

— Ми закінчили. Ми відвеземо вас додому.

Іланові здається, що він спить. Чоловік кладе руку на дверну ручку, двері відчиняються, двоє копів і судмедексперт проходять повз нього і покидають кімнату. Двері знову зачиняються. Люди віддаляються.

У Ілана виникає неприємне відчуття, що він потрапив у пекельне замкнене коло, наче Сізіф зі своїм каменем, він відчуває, що застряг, і всі його рухи сповільнені, наче час розширився.

Він знову в пастці.

Час знову починає рухатись нормально. Ілан стукає по склу.

Чиясь рука на його плечі.

Він обертається і кам’яніє.

Перед ним — його батько, його обличчя за десять сантиметрів від Іланового. Чоловік повільно кліпає очима, нахиливши голову, наче уважно роздивляється кожну рису синового обличчя. Рот трохи перекошений, наче його зняли з обличчя, а потім незграбно приклеїли на місце. Ілан переконаний, що спить, і в той же час він знає, що це відбувається наяву, що все цілком реально.

Хоча й неможливо.

Остовпілий, Ілан не втримується і опускає погляд вниз. Жозеф Дедіссе не стоїть на ногах, його тулуб обрубаний до рівня тазу і поставлений на каталку. Його блакитна сорочка м’яко спадає на сталь, прикриваючи край з розірваними сухожиллями і м’язами. На сталевій каталці кров’ю написана фраза: «Це реально, але не реальність».

Батько показує закривавлений палець і посміхається. У нього завжди були хороші зуби, але зараз складається враження, наче він проковтнув шліфувальну машинку.

— Минуло стільки часу, сину, ти тепер справжній чоловік. Ти добряче погладшав, але здається, у тебе все добре. Я хочу сказати, принаймні краще, ніж у мене. Схоже, мої ноги дали драпака.

Ілан уже не знає, сміятись йому чи плакати, і з глибини глотки виривається звук — суміш двох протилежних відчуттів. Він відчуває холодний дотик на щоці. Смерть завжди холодна. Батько торкається його щоки кінчиками пальців і знову посміхається. Залишившись без ніг, він нагадує Джонні Ека з фільму «Потвори» Тода Броунінга, який Ілан бачив безліч разів. Він не пручається.

— Що сталося, тату? Розкажи мені. Я думав, що ви з мамою потонули під час шторму, що…

— Тихіше, синку, тихіше…

Жозеф Дедіссе спирається на руки, щоб поглянути у віконце. Його каштанове волосся з незмінним проділом набік прилипло до лоба. Батько дійсно не змінився. Він з недовірою роззирається навколо.

— Вони всюди, синку. Вони споганили твої спогади. Але те, що ти повернувся сюди, означає, що ти починаєш виходити з-під їхнього контролю. Що чорні хмари поступово покидають твою пам’ять.

— Що я повернувся сюди? Ти хочеш сказати, що я вже приходив до цього моргу?

— Це не просто морг, це перехідний пункт. Твоя мама і я, ми чекаємо на Суд. Рай, пекло… Розумієш, про що я?

Ілан от-от упаде з ніг, він утомлений і нічого не розуміє. Він спирається на стіл, спиною до дверей. Він розмовляє з мерцем.

— Хто вони такі? Чого вони від мене хочуть?

Батько торкається вказівним пальцем до синової лівої скроні.

— Їм потрібне те, що у тебе ось тут: відповідь до загадки, доступ до всіх наших з мамою досліджень. Вони тиснутимуть на тебе до останнього, щоб ти видав їм інформацію. Вони думали, що зможуть потрапити до твоєї свідомості за допомогою своїх… експериментів, але лише погіршили стан речей, у результаті чого тепер ти все забув.

— Про які експерименти ти говориш? Цей слід від шприца — це вони?

— Авжеж. Вони вже давно оточують тебе.

Жозеф обертається, дивиться на простирадло, яким накрите тіло його дружини, тоді знову повертається до Ілана. Він шепоче:

— Я б так хотів ніколи нічого тобі не розповідати. Щоб ти ніколи не дізнався.

Він зітхає.

— Нізащо нічого їм не розповідай, навіть якщо згадаєш. Наші дослідження надто важливі для людства, для виживання нашого виду, вони ні в якому разі не повинні потрапити до рук негідників.

— Де вони? Де твої дослідження?

— Ти посередині драбини, синку. Правда — на кілька щаблів вище, на верхівці. Вона чекає на тебе нагорі. Заприсягнись мені, що відшукаєш її. Заприсягнись мені.

Ілан відповідає як син батькові:

— Я тобі присягаюсь, тату, але я не розумію. Цю історію про драбину, пекло, рай і все, що ти мені розповідаєш.

Раптом лампа над ними гасне і настає темрява. Потім чути звук кроків у коридорі. Ілан повертається до віконця, намагається розгледіти хоча б щось крізь скло, але за ним цілковита темрява.

Коли світло повертається, Ілан відчуває чиюсь руку на своєму плечі.

— Ми закінчили. Ми відвеземо вас додому.

Позаду копи і судмедексперт, вони проходять повз нього і зникають у тамбурі.

Двері зачиняються раніше, ніж Ілан устигає прослизнути.

І втретє він безсило дивиться, як вони віддаляються.

Лунає оглушлива сирена, від якої скло розлітається на тисячу шматочків, що врізаються в його обличчя.