Пазл

46

Ілан подивився навколо, повністю відірваний від реальності. Де він, яке сьогодні число? Йому знадобилось кілька секунд, щоб отямитись. Що він робить на ліжку у своїй кімнаті? Радіобудильник показував 19:25.

Уже майже півгодини, як гра припинилась.

Ілан важко піднявся, зовсім спантеличений. Перед очима все похитнулось, перш ніж знову стати на місце.

Невдовзі нахлинули спогади. Він пригадав обличчя в масках навколо нього, почув шепіт, у той час як по венах текла рідина. Він підняв рукав светра і сорочки, але не побачив ніякого нового сліду від уколу. Напевно, вони вкололи в те саме місце, туди, де на шкірі ще залишалась крихітна скоринка і фіолетове коло.

Він закотив очі. Хто його приніс до кімнати?

Раптом у голові постала картина, що затьмарила усі інші: дві великі ступні в камері моргу.

Мокі.

Ілан натягнув кросівки і, тремтячи, пішов до вікна. Була цілковита темрява, падав лапатий сніг. Коли ця клята завірюха закінчиться? Коли він нарешті побачить хоч одну зірочку або хоч найменший промінчик сонця?

Він порився у кишенях, там більше не було ані ключа, ані аркуша. Тепер він не має доступу до скриньки за тими ґратами, але байдуже: він нізащо не продовжуватиме цю кляту гру.

Він повернувся, взяв план лікарні і перевернув його. Він занотував ручкою те, що пам’ятав: H 485, H 440, H 425, H 735. Послідовність була зовсім інша, ніж на оригінальному малюнку, але відповідала серії, продиктованій внутрішнім Іланом під час цього сеансу гіпнозу. Іланом з його спогадів, який, можливо, знає відповідь до загадки.

Чи справді саме він жив у цьому скромному котеджі? Чи жили його батьки у такій крихітній хатинці? Це реальність чи чистісінька вигадка, подібна тій, що її витворила пацієнтка з протоколу «Мемнод», С. Ж. Лоррен?

Протоколу «Мемнод» не існує, С. Ж. Лоррен не існує. Усе це лише масштабна ілюзія, одна з їхніх численних фаль­шивок.

Ілан обхопив голову руками, поки що неспроможний зрозуміти. Очі знову повернулись до написів. Що могли озна­чати ці тризначні числа після H? Літери? Координати?

Ілан припинив ці роздуми, відчинив двері і схопив Ябловські, який в цей момент саме проходив коридором.

— Мокі…— пробелькотів він.

— У тебе пика, наче в дохлої риби.

— Мокі, він…

— Ти, напевно, дуже самовпевнений, якщо дозволяєш собі тиху годину в самий розпал гри. Ти майже на фініші, так? Скільки лебедів уже зібрав?

Не чекаючи відповіді, Ябловські покрокував на кухню. Ілан повільно пішов за ним. Хлоя сиділа скраю столу, Гайгекс з іншого краю, акуратними рухами чистячи моркву, а Філоза кип’ятив воду. Ніхто не розмовляв.

— Мокі мертвий.

Ілан стояв у дверному отворі, тримаючись за стіну. Від світла у нього боліли очі. Ябловські сів за стіл і голодними очима витріщався на каструлю.

— Що ти готуєш нам, філософе?

— Болоньєзе. Я готую на шістьох?

— На мене не треба,— сказав Гайгекс.

— Так, на шістьох,— відповів Ябловські.— Я такий голодний, що легко з’їм порцію Гайгекса.

— Мокі мертвий, чорт забирай!

Ілан крикнув так голосно, що прибігла Наомі Фей, а Гайгекс нарешті сподобився відвести очі від своєї моркви. Тепер усі погляди були прикуті до Ілана. Він підійшов, йому досі було боляче стояти повністю рівно.

— Мене прив’язали до крісла, накачали наркотою і допитували.

— Знову? І де це сталося цього разу, зважаючи на те, що електричний стілець ти розтрощив?

Ці слова належали Ябловські, вигляд у нього був доволі безтурботний. Ілан спопелив його поглядом.

— У стоматологічному кабінеті.

— Оригінально.

— В’язень, що вбив людей у гірському притулку, цей Люка Шардон, колись був пацієнтом цієї лікарні, і тепер він повернувся. Він забив Мокі викруткою. Я бачив тіло.

Філоза швидко переглянувся з Ябловські, після чого знову повернувся до каструлі. Він висипав у неї цілу упаковку спагеті. У Хлої був зажурений вигляд, у руці вона стискала склянку з фруктовим соком.

Вона заговорила серйозним тоном:

— Чи хтось бачив сьогодні сліди, які б підтверджували, що Мокі чи Лепренс ховаються в цих стінах?

Усі похитали головами.

Тоді вона повернулась до Ілана.

— Де Мокі могли б убити?

— У моргу, його тіло лежить там.

— Паста вариться три хвилини чи десять? — запитав Ябловські.— Я помираю з голоду, і у твоїх інтересах сказати мені, що через три хвилини ми поїмо.

— На упаковці написано «десять». Взагалі я залишаю варитися на дев’ять хвилин, так вони виходять аль денте.

Ябловські був розчарований.

— От лайно.

Він повернувся до Гайгекса.

— До речі, скажи, скільки лебедів уже у твоєму активі?

Хлоя підвелася, бачачи, що Ілан у повному розпачі.

— Ходімо, покажеш мені,— сказала вона.

Ябловські став поряд із нею.

— Я теж іду. Цікаво прогулятись до моргу цієї лікарні, поки вариться паста.

Фей відмовилась, Гайгекс пристав за ним слідом, нічого не питаючи. Ябловські став поруч із ним і знову спитав його:

— Ну то скільки? Скільки виходить разом із тими, які ти поцупив у Лепренса? П’ять? Шість?

— Відчепись від мене,— огризнувся Гайгекс.

— Нещасний розумово відсталий. Ти ніколи не смієшся, вічно з кам’яним обличчям.

Урешті-решт Ябловські облишив його і пройшов повз. Вони дійшли до ґрат, за якими були сходи. Ключ Іланові не знадобився — той, хто штрикнув його шприцом у спину, не потрудився їх замкнути. Вони вчотирьох спустились — Ілан ішов попереду, а Гайгекс замикав колону. Крижаний протяг робив риси їхніх облич жорсткішими.

Коли вони дійшли до моргу, у ньому було чисто, здавалося, наче там нічого й не чіпали.

Каталка стояла у своєму кутку, холодильні камери були зачинені, одяг, який Ілан порозкидав, складений у кошики. Молодий чоловік підійшов ближче і, передчуваючи недобре, витягнув п’яту зліва камеру в ряду на рівні грудей.

Порожньо. Ані краплинки крові.

— Це неможливо,— пробелькотів він.— Він був тут, голий, із лебедем на грудях і в трекінгових черевиках на ногах.

— Напевно, у нього мерзли пальці,— зітхнув Ябловські.

Навіть трупний запах зник.

— Мабуть, вони використали лимонний сік або соду,— пробурмотів Ілан.— Вони нейтралізують запах гниття, я вчив це на уроках хімії. Ось як вони це зробили, я це знаю. Вони хочуть виставити мене божевільним.

Хаотичними рухами Ілан почав відчиняти камери, одну за одною. Тоді він кинувся до кошиків для білизни, вивертаючи їх рвучкими рухами. Коричневий конверт, аркуш паперу та оранжевий комбінезон з полотняним мішком зникли. Йому не потрібно було обертатися, щоб відчути важкий погляд у спину. Коли він спробував знайти підтримку в Хлої, вона опустила очі. Тоді він побіг далі коридорами, решта послідували за ним до стоматологічного кабінету, але його важкі металеві двері були зачинені. Ілан спробував відчинити — безуспішно. Хтось замкнув їх на ключ.

Він відчував, як навколо нього дедалі міцніше стискається пастка. Він був загнаний в кут: хоч би що він сказав чи зробив, йому більше не повірять.

— Усе буде добре,— промовила Хлоя, проводячи рукою по його спині.— Мокі, напевно, зараз десь цілий і неушкоджений, наминає піцу «Чотири сири» разом з Лепренсом і глузує з нас.

— Ні, він не наминає піцу, тому що він мертвий,— сухо відповів він.

— Не забувай, Анні Бокур з вулиці Ренн ми теж вважали мертвою. Згадай, який жах тебе сповнював, коли ми зустрілися на Італійській площі. Зараз ти в такому ж стані, тобі потрібно заспокоїтись…

— Хто мені повірить, якщо навіть ти не віриш?

— Паста, мабуть, уже зварилась,— промовив Ябловські.

Ілан стояв там, тримаючись за ручку дверей, як раптом йому пригадалось одне слово: Кристом. Його батько колись говорив про нього вдома, Ілан чітко чув, як його голос промовляє кожен склад: «Крис-том». Але в якому контексті? Згадати він не міг. Раптом виринув ще один спогад: він бачив слово «Кристом», вигравіюване на одному з лебедів у офісі Гадеса, коли він зустрівся з ним у компанії «Рефрижерум».

«Кристом», завод з його спогаду. І «Кристом» — кришталевий завод. А що, як завод «Кристом» і є кришталевим заводом? Але що там робить лого «Параної»? Ілан більше не витримував. Можливо, йому слід полікуватися, знайти людей, які б йому допомогли, фахівців, які повернуть йому па­м’ять. І навідатись до копів та родичів, щоб зрозуміти, що насправді сталося з його батьками.

Він затремтів. Як провести ще одну ніч у цьому пеклі? Вбивця з викруткою тут, десь у цих коридорах, готовий напасти знову. Смерть блукає навколо, а ніхто в це не вірить.

Хто наступний після Мокі та Лепренса?

Раптом у Ілана виникла остання ідея. Він повернувся на кухню і, коли всі зібралися, заявив:

— Ви досі четверо лікарів. Я хочу бачити ваші шприци.

Фей з утомленим виглядом курила біля коридору. Філоза закінчував змішувати рублене м’ясо зі спагеті. Останній засунув руку до кишені і показав свій шприц.

— Якщо тобі від цього полегшає, бо, маю визнати, ти починаєш мене лякати. Задоволений?

Ілан кивнув, і Філоза поклав шприц назад до кишені. Коли він повернувся до Фей, та підняла свій до рівня очей. На голці досі був пластиковий ковпачок.

— І ми досі не знаємо, навіщо він потрібен,— сказала вона, розтоптуючи недопалок п’яткою.

Ябловські підіграв. Він кивнув на Гайгекса.

— Хоча я б не проти всадити шприц йому в зад…

— У мене мого більше немає,— відрізала Хлоя.

Вона почувалась не у своїй тарілці, стоячи, спершись на стіну біля холодильника. З одним блакитним оком, а іншим зеленим, здавалося, що під шкірою невинної жінки ховалася якась дивна істота.

Це стало ще одним шоком для Ілана.

— Де ж він? — запитав він глухим голосом.

— Уранці я залишила його у своїй кімнаті, перш ніж піти в душ. Він лежав у кишені халата. Я повинна була замк­нути двері на ключ, я була необачна. Але…— вона подивилася Іланові у вічі,— я не планувала залишатися в душі так довго. Хтось скористався цим, щоб обікрасти мене. На щастя, мої лебеді надійно заховані.

Філоза зупинився. Він знову поставив каструлю на газ.

— Чому ти про це нікому не сказала?

— А навіщо? — захищалась вона.— Ти справді вважаєш, що той чи та, хто це зробив, зізнався б?

Вона зробила наголос на слові «та».

— Ну ти й сучка,— сухо кинула Наомі Фей.

— І дуже хитра,— додав Філоза.— Ти ніколи ні в чому не винна, завжди винен хтось інший. Кожен з нас скаже, що не вчиняв цієї крадіжки, перевірити це неможливо. Чому ти не розповідаєш, що робила вчора перед вимкненням світла? Це ж ти розпалила багаття біля театру і спалила всі ті фотографії?

— Ні, це не я. Усе, що ти кажеш,— брехня.

— Брехня? Ти цілком могла застосувати свій шприц проти власного хлопця, переодягнувшись невідомо в кого, лише для того щоб вкрасти його лебедів, а потім стверджувати, що в тебе його вкрали. Запросто.

— А чому це був не ти? Може, це ти вкрав мій шприц, хто знає? У мене немає жодних причин красти Іланових лебедів, бо ми домовились, що якщо хтось із нас виграє, то ми поділимо гроші на двох.

— Тоді, може, це було одним із твоїх завдань?

— Іди до біса, огидний самозакоханий збоченцю. Ти теж ненормальний.

— Це ти ненормальна. Ти готова на все. Якщо ти виграєш, ніщо не завадить тобі втекти з грошима, не лишивши Дедіссе його половину.

Він наповнив тарілки і недбало жбурнув їх перед гравцями, спочатку подавши Іланові. Той дивився на Хлою з докором. Можливо, хтось із гравців справді переодягнувся в оранжевий комбінезон і вколов йому снодійне. Хтось із гравців, у кого, як сказав Філоза, було таке саме завдання, як і в нього. Хлоя?

Остання вибухнула, коли Ілан надто пильно на неї подивився:

— Це їх ти маєш спопеляти поглядом, чорт забирай! Це не я вкрала лебедів Лепренса чи рюмсала на сцені театру. І не я прикувала тебе до електричного стільця. Я не знаю, чого Філоза на мене напосівся, але він щось приховує. Цей тип — жахливий маніпулятор.

Ілан не мав бажання виставляти брудну білизну на загал. Він був засмучений і розгніваний. Лікарнею блукає вбивця; зграйка виродків розважаються, знущаючись із нього фізично та психологічно; Мокі, товстий добряк Мокі — мертвий, і ніхто в це не вірить.

Він подивився на годинник. Через п’ять хвилин вимкнеться світло.

— У нас немає жодних новин від Гадеса, від його команди, тут відбуваються якісь жахіття, а ви не зважаєте, одержимі цим баблом. Чого ви чекаєте? Ще одного трупа?

— Наскільки мені відомо, немає ніякого трупа,— сказала Фей.

— Я знайду спосіб вийти звідси і піду до мінівена. Там наші телефони і пушка. А якщо тут справді немає зв’язку, як сказав Гадес, тоді я спробую завести машину і вибратися з цього кошмару, з вами чи без вас.