Пазл

15

Жодних меблів. Жодного предмета, який би свідчив про те, що Хлоя Сандерс тут колись мешкала. Лише пил. І павутиння на стелі.

У квартирі ніхто не жив тижнями. Місяцями.

Ілан зламався. Він забився в кут і тихо заридав, обхопивши голову руками. Це не може бути правдою. Йому сниться якийсь особливо моторошний кошмар, і він от-от прокинеться. Він озирнувся навколо, знайшов скіпку у старій дош­ці підлоги і напоровся на неї долонею. Руку пронизав біль, потекла кров. Ілан пригубив гарячу рідину, металевий присмак викликав у нього відразу.

Усе було насправді.

Він підвівся і, похитуючись, почав заходити в різні кімнати. Судячи з усього, вони всі були порожні, навіть та кімната, де вони стільки ночей провели разом.

Ілан відмовлявся визнавати, що Хлоя може бути причетною. Що вона повернулась до нього, аби затягти його в цю підлу пастку. Але що він, зрештою, про неї знає? Він ніколи не бачив її батьків, її родину, вона ніколи не розповідала про своє минуле. Просто така ж гравчиня, як і він, з котрою він дедалі частіше перетинався в мережі і на різних полюваннях на скарби. Зародилася пристрасна авантюра. Вона тривала майже два роки, перш ніж вона покинула його без жодного пояснення, припинила відповідати на дзвінки, відмовлялась з ним бачитись.

Чи можливо, що все це було передбачено від самого початку, з їхньої першої віртуальної зустрічі? Що він став жерт­вою жахливої змови?

Ілан почув грюкіт дверей на сходовому майданчику. Він витер очі і поспішив туди. Сусідка прямувала до ліфта. Ілан звернувся до неї:

— Я друг Хлої Сандерс. Вона не відповідає на дзвінки. Я хвилювався, тож вибив двері й увійшов до її квартири.

Жінка оглянула його з голови до ніг: брудний одяг, ви­снажене обличчя, яке, напевно, було блідим як смерть.

— Ми з вами вже бачились, чи не так? — мовила вона.

— Я бував тут трохи більше року тому. Ми з нею зустрічалися…

— Так, точно, пам’ятаю. Але всередині нікого немає,— сказала вона, ховаючи ключі в сумочку.— Відколи вона поїхала, у квартирі більше ніхто не живе.

Ілан сперся на стіну. Йому потрібна була опора, щоб не впасти.

— Коли вона поїхала?

— Мабуть, десь рік тому. Тут відбувалися дивні речі.

— Які саме?

Жінка схрестила руки, наче їй було холодно. Її погляд став стривоженим.

— Такі, від яких мурашки по шкірі. Щоразу, виходячи вранці або повертаючись увечері, пані Сандерс знаходила розп’яття, приклеєне до її дверей.

Сусідка вказала на маленьку ділянку, напроти Ілана, на якій дерев’яна поверхня була трохи світлішою.

— Приклеєне конкретно в цьому місці, майже щодня, тиждень за тижнем. Від клею навіть лишився слід, що не стирається. Це тривало понад три місяці, перш ніж пані Сандерс покинула це помешкання, на межі нервового зриву. Відтоді, вочевидь, ніхто не хоче орендувати чи купити цю квартиру. Чому — не знаю. Сюди ніхто ніколи не приходить.

Ілан відліпився від стіни, наче вдарений струмом. Отже, Хлоя зникла не тому, що хотіла йому нашкодити. А тому, що якийсь психопат прагнув її залякати.

Він частково заспокоївся, але тінь «Параної» досі залишалась у думках.

— Хлоя Сандерс ніколи не зверталась до поліції? — запитав він.

— Ні, ніколи. Але у нас з іншими сусідами були великі сумніви щодо правдивості усієї цієї історії.

— Правдивості? У сенсі?

— Ніхто ніколи не бачив того чи ту, хто клеїв ці хрести. Жодного опису зовнішності, нічого. Проте люди в будинку є, і вам відомо, що увійти можна, лише знаючи код.

— Або дочекатись, коли хтось виходитиме, як зробив я.

— Так, але вас помітили, про вас можна розповісти, описати вас. А та людина діяла наче привид.

Ілан подумав про тіні. Про цю незриму присутність навколо себе.

— Це тривало три місяці, кожен день. Ми всі дійшли згоди: не може бути, щоб це робив хтось іззовні.

— Ви хочете сказати, що… той, хто клеїв ці хрести, був одним з мешканців будинку?

— Я хочу сказати, що… тим, хто клеїв ці розп’яття, була сама пані Сандерс.

Ілана наче вдарила блискавка. Жінка помітила його тривогу і продовжила:

— По-перше, тому що Хлоя Сандерс щоразу забирала хрест. Ви можете уявити, що хтось настільки одержимий, щоб щодня приходити й чіпляти нові однакові хрести? Скільки б тоді вийшло екземплярів? Дев’яносто? Коли ми попросили Хлою показати нам усі зібрані хрести, вона сказала, що знищила їх. Вона була дивною…

— Тобто?

— У неї завжди були зачинені віконниці. Вона говорила, що за нею стежать, переслідують. Справжня параноя.

Ілан важко ковтнув слину. З ним відбувається точно те саме. Можливо, «Параноя» прийшла по неї раніше за нього, а Хлоя йому нічого не розповіла. Він жестом попросив сусідку продовжувати.

— Але останнє, що розвіяло всі сумніви, сталося шість чи сім місяців тому. Абсолютно випадково я дізналася, що пані Сандерс лікувалась у психіатричній лікарні. Не знаю, як довго і якою була причина, і вже не пам’ятаю назву лікарні. Одне точно — назва була якась дивна.

Ілан не міг отямитись. Психлікарня. Ні, тільки не Хлоя, це неможливо.

Проте він мусив прийняти правду. А якщо Хлоя пішла від нього через те, що мала проблеми? Якщо вона почала ­отримувати ті хрести, ще коли вони були разом, і нічого йому не сказала?

А він не звернув уваги на стан її здоров’я, бо був надто зайнятий власними проблемами?

Він обережно зачинив пошкоджені двері цієї моторошної порожньої квартири, в якій тепер жили лише павуки і давні спогади.