Пазл

57

Пролунав хруст. Окуляри Гайгекса злетіли з обличчя і розбилися десь між кріслами.

Ступні не торкнулися підлоги, а зависли на висоті пів метра над сценою. Тіло на декілька секунд зависло на металевому тросі, а потім почало повільно обертатися навколо своєї осі.

Ілан підбіг. Гайгекс загинув миттєво, зачепившись шиєю за трос. На його горлі з’явилися глибокі борозни, очі були широко розплющені. Спочатку Іланові захотілося втекти, але він завмер, побачивши, що Гайгексова спина всіяна маленькими шрамами. Безформні цятки, абсолютно ідентичні тим, що були на грудях у Хлої.

Не може бути.

Ілан згадав непереконливі виправдання дівчини про люстру, що зірвалася зі стелі. Поза сумнівом, вона збрехала.

«Ми всі схожі, брати по нещастю». Ілан усвідомив значення цієї фрази і затремтів. Це було гірше, ніж страшний сон. Що з ним зробили? Що з ними зробили?

Він роздивився дивне намисто, яке собі змайстрував Гайгекс, і йому довелось розрізати шнурок шматком скла, щоб забрати ключі. Якийсь із них точно відкриває доступ до четвертого поверху і, можливо, допоможе звільнити ту дивну жінку, яку він бачив на екрані. І забратися звідси.

Ілан повернувся в центр сцени, підняв серветку з її моторошним вмістом і швидко покинув театр. Філоза, Хлоя та Ябловські чекали на порозі кухні. Останній швидко пішов назустріч Іланові.

— Де Наомі?

Ілан із жалем простягнув йому серветку. Блиснули дрібні прикраси. Побачивши закривавлений пірсинг, на якому досі висіли шматки шкіри, високий брюнет втратив самовладання і притис Ілана до стіни. Пірсинг покотився по підлозі.

— Що з нею сталося?

Ілан не чинив опору і просто пояснив. Хлоя не витримала і заплакала, Філоза був шокований. Менш ніж за п’ять хвилин учасники, що лишилися, вже були в театрі й на власні очі побачили сумне видовище: Вінсент Гайгекс, повішений над сценою серед хмаринок, повільно обертався навколо своєї осі, руки безвільно звисали уздовж тіла.

Ябловські був у відчаї, його очі не виражали нічого, окрім гніву та суму. Кожен намагався уявити, що довелось пережити Фей. Викрадення, удари викруткою, вирваний пірсинг з її бездиханного тіла. Це могло статися з ними, з кожним із них.

Опинившись на сцені, Ябловські почав грубо штовхати і перевертати декорації, шукаючи хоч якогось сліду, що підказав би йому, де знайти учасницю, з якою у нього зав’язалися стосунки.

Хлоя та Філоза залишались осторонь.

— Гайгекс щось говорив, перш ніж упав? — запитав Філоза.— Він пояснив, що все це означає?

Ілан не відповів.

— Добре, що він мертвий,— додав Філоза.

Ілан не припиняв думати про останні слова Гайгекса, про свої власні умовиводи, і це його глибоко тривожило. Врешті-решт Ябловські зупинився біля тіла. Вигляд у нього був спантеличений. Він жестом попросив інших гравців підійти. Хлоя спочатку відмовилась, але Ілан узяв її за руку і потягнув за собою.

Коли вони підійшли до трупа, Ябловські показав на шрами на оголеній спині.

— Ви бачили? Це дуже дивно. У Наомі є такі самі сліди, тільки внизу спини і на рівні лопаток.

Ябловські розстібнув куртку і припідняв светр. Його живіт був укритий такими само шрамами.

— І в мене.

— Ви не одні такі,— промовила Хлоя, показуючи пальцем на свої груди.— У мене таких шість.

Знову загальне здивування. Усі подивились на Філозу. Він на кілька секунд завмер, а потім задер светра до рівня грудей. Сліди були там, усі згруповані в ділянці серця. Коли всі запитально подивилися на Ілана, той похитав головою.

— У мене такого немає.

— Ти впевнений? — запитав Ябловські.

— А ти як думаєш?

Приголомшений, Фредерік Ябловські повільно спустився сходинками і покинув сцену. Решта пішли за ним, покинувши труп напризволяще.

— Звідки у вас ці сліди? — запитав Ілан.

Ябловські заговорив перший:

— Те, що я тобі зараз скажу, може здатися вкрай дивним, але я уявлення не маю, що це за шрами. Вони просто є, вони — частина мене. Коли мене питають про них, я завжди придумую якусь брехню. Але… Відповіді я не маю. У Наомі було так само. Вона не знала їхнього походження.

Ілан подивився на Хлою.

— Підозрюю, це була не люстра?

— Ні… Я теж не знаю, звідки вони взялись. Але вони не виникли в один момент, це саме так, як сказав Ябловські: вони — частина мене. Моєї ідентичності.

Пояснення Філози було таке ж бентежне. Приголомшені цією знахідкою, вони повернулися на кухню і сіли за стіл. Ябловські залишився стояти. Він хотів вирушити на пошуки Наомі Фей, але Іланові вдалося переконати Фреда спершу вислухати його. Він поклав перед собою усі Гайгексові ключі.

— Може, у мене й нема таких слідів, як у всіх вас, але деякі періоди мого життя повністю зникли з моєї пам’яті. Спочатку це були дрібниці, на кшталт того, як я влаштувався на підприємство, де зараз працюю, або де купив свою машину. Але поступово я зрозумів, що все значно серйозніше. Цілі сегменти мого життя були замінені… спогадами, які мені не належать.

Здавалося, його слова відгукнулись решті гравців.

— У мене все не настільки погано,— зізнався Філоза,— але є ці шрами, і я справді помічав провали в пам’яті, наче чорні діри у спогадах. Три роки тому помер мій брат, я важко переживав його смерть, тож списував проблеми з пам’яттю на його загибель.

Ябловські розповів, що у нього в житті теж були деякі пробіли. Що стосується Хлої, вона вже розповідала Іланові: найбільший провал у пам’яті збігається з періодом її перебування в психіатричній лікарні, назву і місце розташування якої вона не могла згадати. Найбільш приголомшливим було те, що вона насправді ніколи не задумувалась про ці жахливі пробіли.

— Ми не ставимо собі запитань, ми наче загіпнотизовані зсередини,— підсумував Ілан.— Ніби наше життя було штучним, а ми — лише «оболонки» без наповнення, для яких придумують минуле. Тепер зрозуміло, що з нами усіма щось трапилося до появи «Параної» у нашому житті. Це не ми пішли на цю кляту гру, це вона нас обрала через те, що у нас є дещо спільне.

— Дещо спільне — це провали в пам’яті і шрами?

— Саме так. У мене відчуття, що ми вже були у цій лікарні. Що ми сюди повернулися.

— Ти мариш,— відповів Ябловські.

— Хотів би я, щоб це було так… Яким би божевіллям це не здавалось, схоже, ми всі пов’язані з їхньою програмою дослідження пам’яті, яку мені показав Мокі. Гайгекс, він же Шардон, був одним із пацієнтів Сванессона. І в нього теж є такі сліди.

Ябловські не знаходив собі місця.

— Цього не може бути. Як можна забути подібний період у житті? І що б я міг тут робити? Я в нормі, у мене ніколи не було проблем такого характеру.

Філоза мовчав, наче був зайнятий самоаналізом. Ілан наполягав:

— Уявіть, що «Параноя» — це не просто гра, а якась експериментальна програма, мета якої — зібрати нас тут і… дослідити. Нас, колишніх піддослідних їхнього протоколу «Мемнод». Уявіть, що в минулому вони проводили на нас жахливі досліди, що вони майже повністю змінили нашу пам’ять. Тут усе передбачено для того, щоб вивчати нас. Камери, завдання, які ми маємо виконувати. Ми наче пацюки в лабораторії, ви не помітили? Але через Гайгекса все пішло шкереберть. Він став непередбачуваною піщинкою, що потрапила в механізм і зламала його.

Він намагався побачити якийсь знак у погляді Хлої. Вона думала, поклавши палець на нижню губу.

— Про що ти думаєш? — запитав її Ілан.

— Про твоїх батьків. Про ту картину, що висить у них у їдальні. Уяви, що вони могли мати до цього якийсь стосунок. Вони проводили дослідження, пов’язані з пам’яттю. Гадес проник до тебе додому і забрав їхню зашифровану мапу. Це знаки. Зрештою, ти так і не дізнався, що вони вивчали у їхній так званій лабораторії. Ти казав, що вони працюють у Греноблі. А ми зараз в Альпах, отже, це місто має бути недалеко звідси.

Ілан похитав головою, усе це здавалося абсурдним, нереальним.

— До того ж їхніх тіл так і не знайшли,— додала Хлоя.— Хто тобі сказав, що вони дійсно мертві?

Це було якесь безумство. Ілан більше не хотів розмірковувати, не хотів ні про що навіть думати. Він подивився на годинник і взяв зі столу ключі.

— Залишилась година до вимкнення світла. Піднімімось на четвертий поверх і спробуймо звільнити ту жінку. Можливо, у неї є відповіді на всі наші питання.

— Ні,— відповів Ябловські.— У пріоритеті — відшукати Наомі. Без сумніву, вона ще жива, вона…

— Вона мертва,— сказав Ілан.— Ти ніколи її не знайдеш, і ти це знаєш.

— Не будемо сперечатись,— промовила Хлоя, звертаючись до Ябловські.— Розділимось на дві групи. Пів години пошукаємо її, а потім всі разом підемо на четвертий поверх, окей?

Ябловські погодився. Він пішов разом із Філозою, а Хлоя з Іланом вирушили вдвох.

Четверо гравців, що лишились, домовились зустрітися у вестибюлі через пів години і зникли в лікарняних лабі­ринтах.