Пазл

51

Цього разу він пішов у протилежному напрямку, піднявши комір куртки аж до носа, готовий знести голову кожному, хто до нього наблизиться.

Обійшовши праве крило, він звернув за ріг, пройшов уздовж бокової стіни лікарні і швидко опинився біля її задньо­го фасаду. Під час його практично безшумного руху жодних ознак присутності собаки не було. Його смолоскип освітлював лише його кроки, але Ілан вгадував навколо обриси гір — мовчазних свідків його відчаю. Гори вміють берегти таємниці і навіть глибоко закопувати їх. Вони приглушають крики тих, хто поневіряється їхніми схилами. У Ілана було відчуття, що ці кам’яні мури ніколи не від­пустять його.

Він помре тут, у їхньому гранітному череві.

Він намагався підбадьорити себе і продовжив іти далі, поки не побачив два освітлених вікна, верхнє було на кілька метрів правіше від нижнього. Вони справді існують, це йому не наснилось, як вважають Хлоя з Ябловські. Він нахилився, провів смолоскипом біля землі і підійшов до нижнього вікна. Інше вікно, на висоті десятка метрів над землею, було недосяжне.

Вікно було завішане сірою чи чорною занавіскою, через яку неможливо було побачити, що в кімнаті. Він подумав, відійшов закріпити смолоскип подалі на стіні, так, щоб його світла не було видно, і повернувся. Таким чином, ховаючись у темряві, він кинув у вікно сніжку і став чекати. Жодної реакції. Після трьох спроб він переконався, що всередині нікого немає.

Тож він пішов напролом. Він розбив вікно і виламав ґрати сильними ударами металевого прута. Врешті-решт шурупи не витримали натиску. Різким рухом він відсунув занавіску.

Це був великий контрольний пункт, подібний до тих, що є в магазинах і на вокзалах. Гуділи комп’ютери, блимали вогники. На трьох із чотирьох стін були розміщені десятки вимкнених екранів. Ліворуч від вікна була панель із численними кнопками та джойстиком. Ілан пройшов уперед, стискаючи залізний прут, увінчаний уламками скла в тканині. Він спробував відчинити двері, що мали вести до коридорів лікарні, але марно. Ручки не було, а двері були замкнені на замок.

Вітер вривався в кімнату і дивно свистів уздовж внутрішніх стін. Ілан абстрагувався від нього і підійшов до пронумерованих екранів і панелі приладів. Функціонал інтуїтивно здавався доволі зрозумілим. Він натискав на кнопки, що теж були пронумеровані, і відповідні екрани вмикалися, демонструючи чітке кольорове зображення. Ілан упізнав їхній коридор з кахлями «в шашечку», поріг душової, кухню. Наприклад, одна з камер була наведена на стіл, за яким вони їли, але широкоформатна зйомка дозволяла побачити також холодильники, раковину — словом, майже все приміщення. Деякі екрани були абсолютно чорні, через темряву. Під джойстиком була клавіатура, що дозволяла вводити цифри. Ілан ввів число 14, що відповідало номеру камери на кухні, і почав водити джойстиком. Тут він помітив, що об’єктив повертається в тому напрямку, який він обирає. Також була можливість збільшувати зображення.

Отже, Ілан знайшов серце гри, мозковий центр, з якого Гадес за ними спостерігав. У цьому питанні організатор їм не збрехав. Ілан відчув задоволення, якесь відчуття перемоги над тими, хто ним маніпулював. Сівши у крісло, він продовжив натискати на кнопки. Їх було шістдесят чотири — стільки ж, скільки й клітинок на шаховій дошці. Шістдесят чотири стратегічні точки, що дозволяють стежити за їхніми діями, спостерігати за їхнім прогресом у «Параної».

Один за одним йшли чорні екрани — деякі з них, напевно, відповідали стоматологічному кабінету, кабінету еле­ктро­терапії, можливо, навіть кабінету лоботомії. Ілан уявив Гадеса, що сидить у цьому кріслі і спокійно дивиться, як його піддають ударам струму, і його лють посилилась.

Коли він натиснув на номер 60, у нього очі на лоб полізли. На екрані хтось був — з огляду на довге чорне волосся, схоже, жінка, що сиділа на ліжку, підтягнувши до себе коліна й опустивши між них голову. Вона здавалась надзвичайно худою, була одягнена в костюм пацієнта і білу гамівну сорочку, що унеможливлювала рухи руками. Вона ховала очі від яскравого світла люмінесцентної лампи.

Без жодного сумніву, Ілан щойно виявив освітлену кімнату на четвертому поверсі, майже по вертикалі над тією, де зараз перебував він сам.

Приголомшений, він набрав номер 60 на цифровій клавіа­турі й обережно повів джойстиком. Праворуч він побачив білі двері у такій само білій стіні. До речі, усі стіни були білі і, здається, з м’якою оббивкою. Ілан спрямував електронне око ліворуч і помітив вікно, заварене ґратами. Але воно було розміщене на висоті, за межами доступу ув’язненої людини. Він збільшив зображення і побачив сніжинки, що врізалися у скло.

Ілан ущипнув себе за перенісся, намагаючись думати, поки вітер продовжував грати свою дивну мелодію, вібруючи об стіни, колихаючи складки занавіски. Ким може бути ця жінка? Що цікаво, тієї миті йому на думку спало лише одне ім’я: С. Ж. Лоррен, запроторена сюди у двадцятирічному віці,— дівчина, яка вважала, що її ґвалтували, але при цьому була цнотливою. Як і Гайгекс, вона мала декілька особистостей. Теж була надзвичайно худа, згідно з доповіддю, яку читав Мокі. І в неї теж було довге чорне волосся.

Дурниці, це було понад п’ятнадцять років тому. Це абсолютно безглуздо.

Стикнувшись із незбагненним, Ілан не мав іншого вибору, ніж знову повернутися до теорії ігор: доповідь про С. Ж. Лоррен, яку йому читав Мокі, коли вони вдвох були в кабінеті,— підробка. Наступні завдання привели б його до цієї ув’язненої «актриси». Можливо, її місія — передати йому новий ключ, що приведе до наступного завдання… І так далі.

А якщо гравці мають рацію? Якщо все це лише вигадка? І ця жінка — лише пішак «Параної»?

Ілан не хотів у це вірити. Він знову подумав про вчинки Гайгекса, про фотографії, які той спалив у кабінеті арт-терапії. Про собаку, якого він описав. Про знищені мобільні телефони у снігу.

Розплющивши очі, Ілан відсахнувся. Жінка стояла під камерою і нерухомо дивилася на неї. Її обличчя було вкрите подряпинами, і деякі з них, здавалось, проходили аж від лоба до підборіддя. Наче полонянка намагалася пробратися всередину самої себе своїми пальцями, нігтями, роздираючи своє худюще обличчя. Без сумніву, гамівна сорочка на ній для того, аби вона не понівечила себе ще більше.

Якщо вона справді божевільна, то як вона тут опинилась? Її викрали? Але навіщо?

Або ж це лише грим…

Пацієнтка повернула голову праворуч, ліворуч, вишкі­ривши жовті зуби. Її очі були чорні, наче дно колодязя, й обрамлені вираженими зморшками. Точно визначити її вік було неможливо. Сорок років, п’ятдесят? Одягнений скелет і обличчя, з якого, смерть, здавалося, висмоктала життя. Вона плюнула в напрямку камери, не влучила і знову сіла у ту саму позу ембріона. Вона була ослабленою, виснаженою. Її більше не існувало.

Ілан більше нічого не розумів. У нього було враження, наче він уже десь бачив цю жінку, але не міг згадати, де саме. Чи була вона частиною його минулого? Чи знав він її до того, як йому випалили пам’ять? Хто вона? Що вона робить у цій закинутій лікарні?

Актриса «Параної»… Іншого пояснення немає.

За допомогою джойстика він наблизив зображення істоти. Рух камери, напевно, був чутним, бо вона визирала одним оком із-за плеча, не показуючи решту обличчя. Блискуча зіниця, сповнена ненависті. Щоб мати такий холодний і вбивчий погляд, потрібно бути справді божевільною.

У кутку екрана Ілан помітив маленькі чорні плями на стіні позаду цієї зомбі. Вони були схожі на написані слова. Він максимально збільшив зображення, але пацієнтка трохи посунулась убік і затулила йому огляд.

— Відійди,— нервово прошепотів він.— Відійди, будь ласка.

Що там написано, позаду неї?

Він змістив камеру правіше і знову побачив ці плями чорнила. Тепер він зміг чітко прочитати слово, те саме слово, написане сотні разів, скрізь, на всіх стінах камери.

Це було слово «Яків».

Яків, Яків, Яків… з якоюсь одержимістю, чітким, майже хірургічно акуратним почерком написане на оббивці стін, що вона аж почорніла. Рівні, ретельно виведені літери. Ілан переживав один шок за іншим, жах за жахом, проте у нього було враження, що він просувається вперед. Наближається до правди, яка вже зараз виявляється мерзенною.

Хтось, у глибині нього самого, знав цю жінку. А ця жінка знала Якова. А Яків знав таємницю його батька. Це безумство, божевілля, це позбавлено сенсу. Але це шлях, який він мусить пройти, щоб потрапити до темних закутків власної пам’яті, він це знав. Можливо, у кінці шляху на нього чекає Гадес, можливо, він усе це передбачив, але принаймні Ілан отримає відповіді на свої питання. Він дізнається, хто він насправді.

Він згадав про драбину в одному з приміщень моргу, там, де стояла бочка з пальним. Завтра, коли увімкнеться світло, він скористається нею і вилізе нагору. Може, вона недостатньо довга, але він, без сумніву, зможе легко дістатися до третього поверху. А далі він щось придумає, навіть якщо йому доведеться виламувати ґрати й вибивати вікно залізним ломом, щоб дістатися до кімнати цієї жінки.

Але що в біса ця драбина робить у підвалі, поряд із бочкою пального? Можливо, потрібно знайти драбину, щоб потім скористатися нею, наче… наче у грі.

У цю мить він повернув голову до одного з верхніх екранів, трохи лівіше. Щось привернуло його увагу, можливо, якийсь рух чи відблиск. Він уважно придивився до хмарки пікселів, але вони залишалися чорними. Він уже опускав очі, коли помітив кружок світла на екрані 27.

Хтось пересувався в темряві з потужним ліхтарем.

Сліпучий кружок зник з екрана 27 і за кілька секунд з’явився на екрані 26. Здавалось, людина крокувала швидко. Весь на нервах, Ілан вдивлявся в кожен куточок екрана, шукаючи бодай якоїсь підказки, але не бачив абсолютно нічого, окрім підлоги та стін, освітлених ліхтарем. Невдовзі його охопила паніка: а якщо це вбивця, що збирається скоїти новий злочин? Він увійде до кімнати, можливо, до ­Хлоїної, і…

Екран 22, 21… Людина рухалась далі. На мить Ілан побачив, як чиясь рука повертає ключ у замку на ґратах, і побачив, як теліпається величезна зв’язка ключів. Людина, що пересувалась, наче привид, мала всі ключі від гри, могла піти куди завгодно у цій лікарні, підніматись на поверхи, заходити до кімнат… Справжній володар ключів. Хто це? Гадес? Убивця з викруткою?

Екран 4. Знову ґрати.

І звук, що лунає десь по той бік дверей, що ліворуч від Ілана.

Молодий чоловік відчув потужний викид адреналіну. Людина йшла не в напрямку житлових кімнат, вона наближалась до контрольного пункту. Вона йшла просто сюди.

Екран номер 2. Пучок світла. Присутність. І прямо там, за дверима, брязкання ключів. Один з ключів входить у замок, заледве за метр від нього. Ілан підскочив і притиснувся до стіни за дверима, готовий ударити своєю зброєю.

Давай, відчиняй, відчиняй ці двері.

Молодий чоловік затамував дихання, спиною стікав холодний піт. Проворот ключа зупинився. Чому він не відчиняє? Чого він остерігається?

Він почув, як ключ виймають.

Лайно!

Розчарований, він поглянув на екран 2. Ліхтар націлився на об’єктив, велике жовте сонце обпікало піксельну поверхню. Потім, зненацька — цілковита пітьма. Світло зникло. Ілан приклав вухо до дверей. Більше не було ані звуку. Він кинувся до стіни з екранами. Протягом наступних хвилин він бачив на екрані, що ліхтар вмикається і одразу вимикається, наче незнайомець не хотів, щоб його впізнали.

Куди він іде?

Ілан боявся найгіршого, він тут задихався, загнаний у кут, наче пацюк. У нього були камери, але у «іншого» все одно була перевага. Що робити? Тікати звідси і розбудити інших? Він подумав про Хлою, уявив, як вона прокидається і бачить перед собою примару. Вона не встигне навіть закричати. Воно забере її, як забрало Мокі та Лепренса. А Ілан не хотів, щоб це сталося. Він досі в неї вірив. Вірив у можливе продовження їхньої історії.

Раптом він відчув запах пального. Ілан налякано поглянув під двері. Він побачив, як рідина розповзається і перетворюється на прозору калюжу, що атакує ніжки стільців, стола, системні блоки комп’ютерів.

Він задкував по мірі того, як калюжа підступала.

— Навіщо ви це робите?

Звук клацання. На екрані 2 Ілан помітив полум’я запальнички. «Інший» збирався його підпалити.

— Я знаю, хто ви. Вас звати Люка Шардон.

Вогонь на екрані застиг, наче свіча. Ілан влучив у ціль. Він почекав на відповідь, яка так і не пролунала, і продовжив:

— У палаті 27 чоловічого крила була біблія з вашим іменем та міфологічні малюнки. Такі самі, як і на стінах цієї лікарні. На аркуші на животі Мокі був почерк вашого лікаря, Санді Клеор. Ви мені снилися, Люко. Ви були ув’язнені в тій сумнозвісній палаті 27, там був санітар на ім’я Алексіс Монтень… Ви вже були ув’язнені тут, багато років тому…

Язик полум’я залишався на тому ж місці посередині екрана. Воно світило слабко, але достатньо, щоб Ілан міг розгледіти мішок з ряднини і дві дірки на рівні очей. Від цього образу він похолонув, але намагався продовжувати, видивляючись хоч якусь реакцію.

— У моєму сні ви заховали шматок простирадла в один з прутів ліжка. І насправді я знайшов той прут, але тканина зникла. На ньому було написано «ІЛ АН 2-10-7». Що в цьому такого важливого, що ви заховали його там? Розкажіть мені, прошу.

Ілан ледве встиг закінчити фразу. Полум’я перетнуло екран у напрямку вниз і охопило пальне. Блакитний килим полум’я розстелився під дверима і вибухнув великою вогняною стіною. Ілан кинувся до вікна і вистрибнув назовні.

Він стояв там, під снігопадом, і дивився, як палає кімната. Він зачинив металеву шафку, що захищала електричні дроти, тож електрику не закоротило і світло на верхньому поверсі не згасло. Він приклав долоню до стіни і навпомацки пішов назад. Вітер, напевно, замів його смолоскип снігом, бо коли він дійшов до краю будівлі, джерела світла там більше не було. Він важко крокував, намагаючись наступати на власні сліди, йому було боляче дихати, обличчя замерзло, хоча було максимально захищене каптуром.

Нарешті він знайшов вікно, через яке виліз. Він видерся на нього, зістрибнув у кімнату, де вони перед цим палили багаття.

Була цілковита пітьма. У Ілана не було ніяких засобів, щоб зорієнтуватися. Він спробував піти праворуч, але врізав­ся у стіну. Він пішов уздовж стіни і йому здалось, що він про­йшов у двері. Далі пішов ліворуч, щоразу ледь не па­даючи.

Подув вітер, наче зверху дмухав якийсь велетень. Порожнеча навколо нього здавалась безмежною. Ілан подумав, що, мабуть, він перебуває у вестибюлі біля входу. Але в якому напрямку йти тепер? Він був розгублений і наляканий. Він не міг рухатись далі у темряві. Згорбившись, крокуючи, наче старигань, він забився в куток і сів, тримаючи свою палицю в руках.

Почувся тріск. Ілан напружився. Він побачив, як кружок ліхтаря з’явився й одразу зник. В одному місці, потім в іншому. Він підскочив, загнаний у кут, наче пацюк, і вдарив палицею в порожнечу. Світло продовжувало танцювати, промінь світла бив у очі, зникав і з’являвся вже в іншій точці. Ілан махав без упину, його прут розсікав повітря і зрештою впав на підлогу.

— Навіщо? — простогнав він з останніх сил.— Навіщо ви з мене так знущаєтесь?

Світло зникло, і він лишився сам у темряві.

Ілан заволав про допомогу.

Але його голос заглушило його власне ридання.