Пазл

62

Здавалося, що час тепер плинув інакше. Ілан почувався в полоні цих нескінченних секунд, протягом яких він бачив, як С. Ж. Лоррен стікає кров’ю. Його м’язи відмовлялись скорочуватись, тіло не слухалось.

Багряна рідина лизнула його підошви. Ілан хотів підвестись, послизнувся на калюжі і упав навзнак. Повзучи на колінах, він забився в куток кімнати. Його руки і одяг були всі в крові.

Ця жінка казала правду? Ілан сам вигадав загадку з мапою і всі ці пошуки, щоб відгородитися від реальності? «Тому що для тебе гра була єдиним способом втекти від жахливої правди»,— сказала вона. Якої жахливої правди? Чому його запроторили до психлікарні?

Він подивився на малюнок. Так, він впізнавав свій почерк, свою «руку», але хіба не від батька він його успадкував? Він намагався, але не міг пригадати жодного малюнка, зробленого Жозефом Дедіссе, окрім цієї мапи.

Вигляд усміхненого трупа з перерізаним горлом був для нього нестерпним. Він пересунув ліжко, щоб закрити огляд, відвернув голову, заплющив очі й намагався думати. Як відрізнити дійсність від вигадки? Як дізнатися, чи бреше йому власний мозок?

Можливо, він вигадав частину історії, можливо, у його пам’яті уявний човен його батьків називається «Гудзон Рід», тому що Ілан підсвідомо дав йому назву, яка щодня траплялась йому на очі у лікарняних душових. Може, його ніколи не катували у стоматологічному кабінеті. Може, він бачив надворі пса, якого не існує. Може, він просто заховав батькову мапу — чи радше свою мапу — у кишені куртки від самого початку і витягнув її в палаючій машині.

Але слід від уколу на його передпліччі не був вигадкою. Як і ці трупи навколо нього. Ні С. Ж. Лоррен, ні Гадес, ні «Параноя» не були вигадкою.

Якщо його вже запроторювали сюди раніше, то коли він звідси вийшов?

Хто він насправді?

Розгадка зовсім близько. Потрібно лише дочекатись, коли настане ранок.

І він дізнається, чи говорила правду ця божевільна.

Він тер руки одна об одну, роздивлявся свої багряні долоні: «У тебе такі теплі руки». Остання фраза, вимовлена Лоррен, досі гуділа у вухах. Цікавий нюанс із руками. Адже Ілан помітив, наскільки холодні руки у Хлої, навіть коли вони разом приймали гарячий душ.

Як і у Ябловські. Як і у Мокі… І в усіх гравців. Мерці, як сказала божевільна. Постаті, позбавлені тепла, що блукають цією лікарнею в пошуках спочинку. Йому на думку щоразу спадало те саме слово: чистилище.

Він подивився на чорний хрест і затремтів, просунув ­голову між колін, підтягнутих до тулуба, і більше не ворушився.

З першими променями сонця він переступив через труп і обережно вийшов із кімнати з палицею в одній руці та мапою в іншій. Потрібно перевірити, чи пейзаж, який він намалював, справді існує.

Повернувши голову в бік душової, він усвідомив, що тіло Ябловські зникло. Залишилось лише кілька крапель крові. Куди Шардон його потягнув? Де він ховає усі тіла і що він з ними робить?

Ілан швидко дійшов до вестибюля. Вперше, відколи він сюди приїхав, крізь овальний вітраж пробивався красивий колір. Трикутники світла танцювали на кахлях, наче маленькі полохливі феї. В яскравих кольорах сяяло обличчя ­Христа.

Молодий чоловік на декілька секунд підставив обличчя під це світло, примруживши повіки, перш ніж вирушити на верхні поверхи. Ґрати були відчинені, панувала цілковита тиша. Ілан замахувався зброєю на кожному перехресті. Філоза точно ховається десь тут, готовий завершити свою моторошну справу.

Молодий чоловік звернув у коридор на четвертому поверсі, пішов уздовж решітки, пройшов під переплетінням кабелів. Він ішов, скільки міг, намагаючись відчинити двері кімнат, що виходили на задній двір лікарні,— безуспішно. Він пройшов повз камеру, де була ув’язнена С. Ж. Лоррен, пішов далі, але йому не вдавалося відімкнути жодні з цих клятих дверей. Тут були лише палати, а в кінці коридору — замкнені ґрати, які перекривали прохід до кабінетів. Він повернувся на третій поверх, узяв старий стілець і поніс його до «м’якої кімнати» на четвертому. Він поставив стілець під вікном, розташованим на висоті, і став на нього ногами.

Ілан не повірив своїм очам. Унизу, за високим зовнішнім муром, розгортався пейзаж з його мапи. Вкриті снігом гори були такої самої форми, як на малюнку, ліс на схилах теж той самий, озеро поступово виходило з тіні, по мірі того як сонце заливало долину. Небо було чистого блакитного кольору, без жодної хмаринки.

Малюнок і дійсність були ідентичні, якщо не зважати на сніг.

С. Ж. Лоррен говорила правду.

Життя за долю секунди розлетілось на друзки: у Ілана було відчуття, що він от-от вибухне. Таємних досліджень, убивць, що переслідували його батьків, смертей під час шторму ніколи не існувало. Йому не вживляли силоміць ці спогади в голову. Він створив їх сам.

Це була лише масштабна ілюзія психічно хворої людини, яку він тепер сповна усвідомив.

Він збирався порвати малюнок, коли його погляд зачепився за фразу нагорі: «Тут, унизу — Хаос, але на вершині ти знайдеш рівновагу. Усі відповіді — там». Рівновага… Він подумав про ваги… Він вийняв із кишені карту Таро з Повішеником. Верхівка драбини — це сьомий щабель. Тоді Ілан порахував на пальцях: Овен, Телець, Близнюки, Рак, Лев, Діва і… Ваги.

Отже, на вершині — Ваги. Ваги і рівновага.

Ілан знову подивився у вікно. Тоді його погляд зупинився на озері у формі вагів. Це був такий само острів, як і на його малюнку.

Він щойно нарешті знайшов останній ключ до мапи скарбів.

Можливо, за останніми дверима нічого немає, лише порожнеча. Але Ілан хотів дійти до кінця своєї історії.

Він невипадково опинився у цій закинутій лікарні.

Хоч би якою була правда, вона чекає на нього там, на ост­рові.