Пазл

40

Ілан та Мокі вийшли в коридор і через кілька поворотів опинилися перед ґратами, що закривали прохід до сходів, одні з яких вели на другий поверх, а інші спускалися в темряву. Ілан подумав, що, можливо, саме тут проходить шлях до лікарняного моргу.

Мокі вийняв з кишені ключ і вставив його в замок.

— Я зрозумів усю їхню систему завдань та ключів,— сказав він, відмикаючи ґрати.— Спочатку всі виконують свої завдання в різних частинах лікарні, аж поки не зійдуться в одній спільній точці, де й захований останній ключ, який відкриває доступ до грошей.

Він пропустив Ілана до сходів. Тут було дуже темно, у цьому місці освітлення не було.

— Достатньо замикати за собою всі ґрати,— додав він, ідучи поруч,— і ти не дозволиш іншим скористатися твоїм прогресом. Хитро придумано.

Ілан показав на камеру.

— Ти усвідомлюєш, що Гадес у цю саму мить, напевно, бачить нас на своїх моніторах?

— І що? Він сказав, що ми не повинні продовжувати гру, але можемо пересуватись лікарнею до вимкнення світла. Ми не порушуємо жодного правила.

Сходи закручувались у якусь пекельну спіраль, розділену сходовими майданчиками з вікнами. Бежеві ґрати заввишки щонайменше два метри унеможливлювали будь-яку спробу самогубства.

— Я вже досить довго ставлю собі одне питання,— промовив Мокі,— чому на стінах цієї лікарні немає жодного графіті. Хоч би скільки я бував у горах, сквотери^[15] і любителі гострих відчуттів там усюди, їм завжди вдається проникнути в закинуті місця. Деякі навіть улаштовують власні квести. А тут — нічого. Навіть старовинний інвентар не покрали. Хоча тут є чим поживитися, особливо медичним обладнанням.

Вони дійшли до другого поверху. Піднятись вище не дозволяли ще одні ґрати.

— Гадес також казав, що це місце використовували для зйомки фільмів,— додав Ілан.— Вочевидь це повна брехня.

— Що думаєш?

— Що це місце охороняють краще, ніж здається, причому давно.

— Ти розповідав мені про ЦРУ і контроль свідомості. Розкажи про це більше.

Мокі звів подих. Напевно, його серце було велике і жирне, як шмат сала.

— У п’ятдесятих роках був один проєкт під грифом «Цілком таємно», називався «МК-Ультра». У рамках холодної війни ЦРУ, за підтримки різних наукових установ, проводило експерименти, пов’язані з пам’яттю та контролем свідомості. Розв’язували язики шпигунам, промивали їм мізки, отримували доступ до їхніх спогадів або налаштовували їх проти їхнього ж табору… Агенти ЦРУ застосовували цілу купу технік, від електрошоку до галюциногенних наркотиків, як-от ЛСД, які вони іноді непомітно підсипали в їжу. Вони силоміць уживляли спогади, або ж навпаки — намагалися їх стерти.

— І вони були присутні у Франції?

— Тепер є великі підозри, що так. Особливо у справі низки харчових отруєнь у Франції влітку 1951 року, наймасовіше з яких сталося у Понт-Сен-Есприт. Подейкують, що ЦРУ розпилювало над посівами ЛСД.

Він показав пальцем ліворуч.

— Вище ми не піднімемось, і до крил кажана наразі теж не пройти, там замкнено. Нам туди… От побачиш, дивлячись на те, що я зараз тобі покажу, здається, що п’ятдесяті роки і ЦРУ не так далеко, як ми думаємо.

Вони проминули непримітну перукарню і пройшли через відчинені ґрати у жахливому стані. У кутку була встановлена камера. Гадес говорив про шістдесят чотири камери. Його стіна з моніторів, напевно, схожа на піксельну мозаїку.

— З огляду на їхній стан, це оригінальні ґрати,— зауважив Мокі.— Ми підходимо до місця, де є лише кабінети, значно більші за ті, що внизу, і яких немає на карті. Мабуть, саме тут працювала дирекція. Ця лікарня — ціле місто. Тут потрібен був хтось на кшталт мера з його посіпаками, щоб давати раду натовпу психів, що вештались цими коридо­рами.

Підлога була дуже подряпана і вкрита пилом. Аркуші почорнілого трухлявого паперу, здавалося, вросли в лінолеум. Деякі приміщення були без дверей, інші, навпаки, були замкнені. Мокі увійшов до однієї з відчинених кімнат.

— До речі, цей поверх називається «Павутинна оболонка»,— сказав Мокі.— Я прочитав це на табличці.

— Тверда оболонка на першому поверсі, павутинна оболонка на другому. Це назви різних мембран, що оточують мозок, від зовнішньої до внутрішньої.

— Доволі дивні назви для відділень.

На підлозі валялись вивернуті металеві шухляди, виламані шафки, роздроблені ящики. Там же був випотрошений старий 8-міліметровий проєктор, його лінзи були розбиті, а каркаси бобін валялися в кутку. На стінах виднілися сліди від старовинних рамок, які десь зникли. За заґратованим вік­ном була темрява.

— Я довго порпався у різних кімнатах у пошуках чорних лебедів,— сказав Мокі.

— І як, знайшов?

— Так, одного. Але процес пошуків вивів мене на дуже цікаву стежку.

Він попрямував до іржавої шафи. Вона була повністю металева, з численними порожніми шухлядками.

— Мені здається, що саме сюди складали особові справи, відеозаписи та записи бесід із пацієнтами. Он там лежать старі касети з вирваними стрічками.

Гравець із дредами нахилив шафу набік і показав пальцем на купу аркушів.

— Шафа була прикручена до стіни, і, трохи похитавши, мені вдалося її відірвати. Внизу були ці папери, наполовину спалені, складені в картонний конверт, який теж був майже повністю згорілий. Я залишив усе на місці, не хотів попадатися на камери з цими документами.

Він узяв пакет аркушів, що справді були в жахливому стані. Непорвані на шматки були пожмакані або деформовані від вологи. Мокі вказав на печатку закладу на аркуші, який він простягнув Іланові. Уся нижня частина обгоріла.

— Сванессон,— сказав він. Ілан нахмурив брови.

— Протокол «Мемнод». Справа С. Ж. Лоррен.

— Ага, протокол… Подивись на титульну сторінку, на іншому боці.

Ілан розгорнув теку.

— До відома Міністерства оборони.

На ньому був наполовину стертий підпис. Нечитабельні прізвища. Мокі відійшов, щоб зачинити двері. Він розповів, що перевірив, чи є в цій кімнаті камери, і тоді тихо пояснив:

— Міністерство оборони, хлопче. Тут, посеред гір, серед божевільних. Що ти про це думаєш?

Ілан обережно гортав сторінки.

У нього було враження, наче він тримає в руках тисячолітні сувої. Він сів і поклав документ перед собою.

— Я витратив чимало часу, намагаючись розшифрувати ці сторінки,— сказав Мокі, також сідаючи.— Тут є офіційні записи, деякі надруковані на комп’ютері, деякі написані від руки. Тут є детальне досьє цієї пацієнтки, С. Ж. Лоррен. Слухай уважно, ця інформація — на вагу золота. Схоже, ця жінка була госпіталізована сюди через істерію двадцять вісім років тому. Вона була абсолютно божевільна.

Очі Ілана швидко пробігали по абзацах. С. Ж. Лоррен, 20 років на момент примусової госпіталізації. Довге чорне волосся, чорні очі, дуже худа. Вона ніколи не покидала батьківський дім, що поблизу Шамбері. Регулярні напади, манія пере­слідування, становить небезпеку для себе та оточуючих… Ілан перегорнув сторінку і погляд вмить прикипів до окремих термінів, які уникнули руйнування часом і полум’ям: «електрошок», «змінний струм», «больовий поріг», «пригнічені спогади». Далі він знайшов сторінки зі списками з двадцяти пар слів. Крижаний, напій… Затягнуте, небо… Там було зазначено: «слова для надиктовування лікарем пацієнтові».

— Багато тексту згоріло,— продовжував Мокі,— тут бракує одного пакета даних та роз’яснень, але я все прочитав.

— Поясни,— сказав Ілан, зауважуючи, що йому знадобився час, щоб розібратись в усіх документах.

— Наскільки я зрозумів, вони застосовували електрошок для того, щоб витягти на поверхню забуті спогади. Це було частиною протоколу під назвою «Мемнод», що являв собою повний «цикл» роботи з пам’яттю. Схоже, електрошок був лише одним з етапів. Саме цей етап описаний на цих сторінках: списки слів для запам’ятовування, розряди зі щораз більшою напругою. Через декілька сеансів електрошоку за допомогою списків слів, що наводять на відповідні думки, як-от «чорне насильство» або «душевні страждання», ця дівчина все згадала. Те, що вона пережила, чорним по білому описано всередині. Психіатр розповідає, що в цей момент терапії вона говорила дитячим голосом. Знаєш, як у тих історіях про роздвоєння особистості?

Ілан подумав про Гайгекса і про те, що йому розповіла Хлоя.

— Так, знаю,— відповів він.

— Під час сеансів електрошоку вона згадала свої страждання у дитинстві,— продовжив Мокі.— За її словами, коли їй було сім років, батько будив її посеред ночі і відводив у глиб лісу. Там її оточували люди, одягнені повністю в чорне, у гостроверхих каптурах типу куклукскланівських. Її змушували дивитись на жертвопринесення тварин, оголеною замикали в клітці і багато разів ґвалтували. Вони робили це тричі на тиждень. Тричі на тиждень, ти уявляєш?

Ілан відчув, що його нудить.

— Я тебе прошу, давай пропустимо ці моторошні подробиці.

— Гаразд. Але навіть незважаючи на те, що значна частина тексту знищена, нескладно відтворити той диявольський сюжет, утілений її батьком. Під час сеансів електрошокової терапії жінка з голосом маленької дівчинки згадала всі ці жахіття.

Ілан уявив пацієнтку, прикуту до електричного стільця, як її опитували і били струмом, можливо, по кілька разів на тиждень. Йому було нескладно уявити її жах, її страждання, особливо коли вона почала пригадувати. Минуле, без сумніву, стало гіршим, ніж сьогодення.

Мокі продовжував говорити, його обличчя спохмур­ніло.

— Схоже, це працювало. Якщо вірити записам, то ці варварські експерименти давали переконливі результати: психічні травми виходили на поверхню. Не знаю, що сталося з цією пацієнткою потім, як вона змінилася,— це має бути записано в інших папках. Одне відомо напевне: її тримали тут досить довго. Почитай передостанню сторінку документа і зрозумієш.

Ілан перегорнув до місця, на яке йому вказав Мокі.

— Сванессон, 4 липня… Три роки після початку електрошокової терапії.

— Так, три роки по тому… У тебе перед очима медичний висновок по цій С. Ж. Лоррен.

Ілан затримався на технічних термінах і нахмурив брови.

— У цьому висновку сказано, що вона була… цнот­ливою?

— Як оливкова олія першого віджиму.

Ілан не вірив власним очам.

— Чорт забирай, отже, її ніколи не ґвалтували в дитинстві. Що це означає?

— Що, можливо, ця дівчина справді повірила у свої спогади про ку-клукс-клан. Спогади, сфабриковані від початку до кінця, але їй вони здавались цілком реальними. Мені здається, що, замість того щоб лікувати її, вони вживили в її пам’ять ці дурниці.

«Вони всюди, синку. Вони споганили твої спогади».

Батькові слова різко вистрелили в голові.

— Одне ми знаємо точно,— сказав Мокі,— люди, які застосовували ці методи тоді, зараз узялися за тебе за посередництвом одного з нас, можливо, того самого «чужинця». До речі, між нами кажучи, виконавцями можуть бути Ябловські або Філоза. Останній щось приховує.

— Чому ти так кажеш?

— Інтуїція, і повір мені, у мене гарна чуйка… Повертаючись до наших баранів, чому електрошок застосували саме до тебе? У тебе в минулому були якісь психологічні проблеми? Тебе ґвалтували люди в каптурах?

Ілан уже не знав, що й думати. Він подивився на теку, що буквально розсипалася в його руках, тоді окинув поглядом стан кімнати. Потім підвівся, оглянув шафу, вивернуті шухляди, випотрошені аудіокасети. Потім повернувся до Мокі, нервово посміюючись.

— Ти до біса гарно прикидаєшся, але я не вірю жодному твоєму слову.

Мокі вирячив очі. Він узяв теку і теж підвівся.

— Ти знущаєшся?

— Ні, я серйозно. Є три можливі варіанти. Перший — вони все підлаштували так, щоб ти знайшов ці фальшиві документи, злякався і врешті-решт почав лякати решту. Другий — ти досі намагаєшся мене заплутати. Це частина твоєї стратегії, тому що завдання, які ти маєш виконати, знову стосуються мене.

— Ілане, я…

— Ти щиро віриш, що подібні надсекретні документи через стільки років можна отак просто знайти? Ця лікарня величезна, а ти наче випадково натрапляєш саме на той документ, в якому йдеться про електрошок і пам’ять? А якщо ці документи — теж частина гри?

Мокі мав приголомшений вигляд.

— Це щира правда, хлопче. Ти маєш мені повірити. Ми всі в одному човні.

Ілан грізно наблизився до нього.

— Третій варіант, до якого я дедалі більше схиляюсь: ти з ними заодно. Ти і є чужинець. І ти в курсі моїх фальшивих спогадів. Що ти про мене знаєш? Чому ти намагаєшся дізнатися про моє минуле? Що їм від мене треба?

Мокі скрушно похитав головою.

— Я нічого про тебе не знаю, зрозумів? Я лише намагаю­ся зрозуміти, в яке лайно ми потрапили. Чорт, ти ще більший псих, ніж я думав.

Ілан декілька секунд дивився на Мокі не кліпаючи, поки той складав папери в теку. Тоді поглянув на годинник і пішов назад, не промовивши ані слова.