Пазл

63

Драбина ледве перевищувала на кілька сантиметрів зо­внішню стіну позаду лікарні.

Одягнений у свою куртку, цивільний одяг та рукавички, Ілан обережно піднімався щаблями, доліз до верху, підняв драбину і переставив її на інший бік. Він востаннє поглянув на лікарню у формі кажана: на її похмурі високі стіни, на маленькі заґратовані віконця. Подумати лише, він прожив тут чотири дні. Чотири дні у полоні жахливої заметілі, ставши жертвою маніпуляцій і переслідування. При погляді ззовні, у променях сонця, що пробивалось між горами, усе це здавалося лише сценарієм фільму жахів. Він уже уявляв, як розповідає про свої страждання поліціянтам. Він навіть не знав, із чого почати.

Він почав спускатися. Він приземлився на шар снігу, що сягав йому майже до колін, і вирушив у напрямку озера. Смуга води була розташована у заглибленні, за чотириста-п’ятсот метрів, а перепад висот між психіатричним комплексом і озером становив метрів п’ятдесят.

Шлях був важкий, Іланові доводилось чіплятися за дерева, він багато разів падав, ковзав на сідницях, але врешті-­решт дістався берега озера живий і неушкоджений. Озеро було велике і широке, а вода в ньому — майже прозорого блакитного кольору, осяяна яскравим сонцем.

Острів у формі вагів був розташований ліворуч, далеко від берега. Через густий сосновий ліс, яким був укритий ост­рів, неможливо було розгледіти хоча б щось. Завширшки острів десь метрів шістдесят. Чи правда, що там жив перший директор лікарні, як зазначав Гадес? Чи це те місце, де можна було почути крики пацієнтів?

Ілан спробував підійти ближче, пішовши уздовж берега.

У міру його руху точка огляду змінювалась, і невдовзі на протилежному від нього боці замайорів довгий місток, що дозволяв потрапити на острів. Ілан знову повторив собі: його пошуки не були марними, скарб існує і чекає на нього в кінці шляху.

З останніх сил він ступив на слизький місток. Сонце відблискувало на снігу і сліпило його. Дерево скрипіло під ногами, вода тихенько хлюпала об дерев’яні стовпчики. Невдовзі Ілан зник у тіні сосон з одного боку острова і виринув з іншого. Звідси відкривався вид просто на психіатричний комплекс, що тулився до гір. Які моторошні декорації… Він зіщулився і вирушив назад до лісу. Далі знову з’явилося світло, потужні промені пробивались крізь гілки і врізались у землю на галявині.

Посередині височіла будівля з дерева та каменю. Вона була схожа на гірський притулок, у ній було дуже мало вікон, масивні стіни, величезні двері. Ілан з острахом піді­йшов до неї, йому перехопило подих: він уже бачив цю будівлю, вона існувала десь у глибині його пам’яті. Він звів очі і побачив поліційний гелікоптер, що наближався.

Він знав, що органи правопорядку прийшли за ним. Щоб забрати його.

Він підійшов до дверей, глибоко вдихнув і штовхнув двері.

Усередині тхнуло смертю.

На підлозі і двоярусних ліжках лежали трупи. В одязі і трекінгових черевиках. Усі вбиті ударами викрутки.

Ілан миттєво впізнав товстуна Мокі, просто посередині єдиної кімнати. Він був голий. Поруч з ним — Ябловські у позі ембріона. Далі Наомі Фей, Вінсент Гайгекс, якого вбивця зняв із кабелів, щоб принести сюди. Ще одне тіло лежало під ковдрами, у глибині кімнати, на верхньому ярусі ліжка. Він хотів побачити, хто це. Він рухнув, бо спершу побачив праворуч Хлою, поранену в груди і відтягнуту в куток. Її голова була нахилена трохи набік, руки схрещені, а обличчя виражало лише страждання.

Ілан погладив її по щоці і завив.

Усі вони були тут. Учасники «Параної». Усі мертві.

Ілан поповз по підлозі і побачив біля плінтуса викрутку з оранжевим руків’ям. Він узяв її і стиснув у руці, наче зброю. Йому здавалося, що він опинився в пеклі.

Залишалося ідентифікувати ще одне тіло. Кого вбивця приніс сюди і поклав на верхній ярус? Ту руду учасницю, Валері Жербуа? Віржіля Гадеса?

Він зібрався підняти ковдру, коли за спиною пролунав голос, приглушений тканиною.

— То як, ти досі не зрозумів?

Ілан підскочив і обернувся. У дверному отворі стояв убивця з викруткою, одягнений в оранжевий комбінезон і з полотняним мішком на голові. Ілан наставив на нього викрутку.

— Навіщо? — вигукнув він.— Навіщо все це?

— Для того щоб відтворити правду. І щоб ти усвідомив себе. Ти від самого початку шукав винного, але всіх цих людей, одного за одним, убив ти. Ти і тільки ти. І якщо добряче поміркувати, то це логічно.

Ілан міцніше стиснув руків’я викрутки.

— Ти божевільний, Філоза, Шардон чи як тебе там.

— Хіба викрутка в моїх руках? Хіба це я весь заплямований кров’ю? Тобі знайоме це місце, бо ти вже був тут разом із Хлоєю Сандерс, Вінсентом Гайгексом та іншими. Ці кам’яні стіни тобі нічого не нагадують? Того дня надворі було стільки ж снігу і сонце світило так само. Це і є той самий притулок, де всіх убили. І це було минулого року.

Слова відлунювали в Ілановій голові. Раптом він побачив картину: він іде разом із Хлоєю по снігу, піднімаючись по схилу, разом з групою людей позаду них. Він нахмурив брови і спробував зосередитись на тих, хто йшов позаду. Він не міг чітко роздивитись обличчя, але один з них виділявся серед інших силуетів своєю величезною статурою. Чи міг це бути Мокі?

Яскраві сонячні промені дедалі більше заливали кімнату.

Чоловік у оранжевому комбінезоні продовжив:

— Розплющ очі. Звідки у всіх, окрім тебе, ті шрами? Чому на всіх надгробках однакова дата смерті — минулий рік? Їх усіх убив ти!

— Нас усіх запроторили до цієї лікарні, над нами проводили досліди, і…

— Ці шрами — це удари викруткою, які наніс їм ти. Надгробки там тому, що всі вони мертві. Ти напав на них посеред ночі, коли вони мирно спали, виснажені після денного полювання на скарби. Озирнись навколо, саме в такому положенні ти залишив тіла. Напередодні ви були всі разом. Наступного ж дня залишився лише ти, сидячи у снігу, зі стертою пам’яттю. Це було рік тому. Вісім трупів, що опинились у могилі через тебе.

Ілан похитав головою. Він згадав ті маленькі надгробки на задньому дворі психлікарні. На очах забриніли сльози.

— Це безглуздо. Це ти їх усіх убив. Ти притягнув сюди їхні тіла. Ти…

Чоловік вказав пальцем на ліжко позаду Ілана.

— Ти маєш поглянути.

Молодий чоловік трохи повернувся і стягнув ковдру. Лежачи на боку, на нього широко розплющеними очима ­дивився Максим Філоза. Його светр був всіяний дірками на грудях.

Ілан закляк. Якщо Філоза мертвий, тоді…

— Хто ти? — запитав він тремтячим голосом.

— Думаю, тепер ти готовий.

Чоловік купався у яскравому променистому світлі, яке утворювало білий еліпс за його спиною. Він підніс руку до горла і зняв мішок з голови.

— Ти вгадав: я — Люка Шардон,— сказав він.

Ілан дивився на це обличчя скільки міг, перш ніж воно розчинилось у сліпучому світлі.

Це обличчя було його власне.