Пазл

17

Ілан був за кермом, Хлоя сиділа поряд.

Машина щойно з’їхала з траси А6 у напрямку Фонтенбло. За інформацією, наданою дядьком Хлої, власника машини звали Ромюаль Зімлер і він мешкав на узліссі, за п’ятдесят кілометрів від Парижу.

Застрягнувши в тягнучці, Ілан подивився Хлої у вічі.

— Ти мала розповісти мені про ті розп’яття. Коли ти мене кинула, я ледь не здох, настільки мені було боляче. Чому ти так відреагувала? Ми ж усім ділилися. Я не розумію тебе, Хлоє.

Вона знизала плечима, нервово затиснувши руки між стегнами.

— Спочатку я думала, що ці хрести — частина «Параної» і що це адресовано мені і тільки мені. Що мене намагаються вивести на нові зачіпки, і якщо я комусь розповім, то це поставить під загрозу мою участь у грі. Знаю, це було тупо, але гра взяла гору над усім решта, я стала одержимою. «Параноя» висмоктала з мене всі соки, знищила мене. Але це тривало без упину і почало мене лякати. По-справжньому лякати, бо стало ясно, що ці хрести — уже зовсім не гра. Думаю, я замкнулася в собі. Я більше не наважувалась виходити з дому, я сиділа в засаді біля вхідних дверей, знаходила виправдання, щоб не бачитись з тобою. Що гірше мені ставало, то менше хотілось про це говорити. Я хотіла, щоб ти помітив, що щось не так. Але ти був охоплений власним безумством, мапою твого батька, пошуками «Параної»… Усе це засіло у твоїй голові, і в тебе теж не все було добре. Ось так між нами все й розвалилось.

Машина звернула на менш завантажену сільську дорогу. Удалині виднівся ліс, темний і густий. Ілан мовчки осмислював те, що вона говорила, але від її слів йому було жахливо боляче. Він спробував продовжити і запитав:

— Ти досліджувала свої провали в пам’яті? Можеш їх якось пояснити?

— Ніколи. Я списувала їх на стрес.

— А ти тоді запідозрила когось конкретно, хто б міг чіп­ляти ці хрести? У тебе були якісь зачіпки?

— Серед інших гравців могло бути чимало тих, хто бажав опинитися на дні. У мене багато ворогів у середовищі ігор та полювань на скарби. Ти ж знаєш. Типи, яких я переплюнула, психи, які плутають вигадки з реальністю, у яких мозок виїдений цими іграми. Коли на кону великі гроші, люди здатні на що завгодно. Я вже отримувала листи з погрозами, повідомлення на електронку з обра5зами, анонімні дзвінки. Найрізноманітніші брудні прийомчики, щоб піді­рвати мою психіку.

Ілан зітхнув.

— Листи — це одне, а розп’яття, які щодня чіпляють на двері,— уже зовсім інше. Ніхто не став би таке організовувати, щоб витурити тебе з якогось змагання.

— Ніхто? Ти хотів сказати «хто завгодно». Наприклад, Наомі Фей могла б аж бігом.

— Фей?

— Це дівчисько завжди в чорному. Вона абсолютно одержима. Цвинтарі, розп’яття — хіба це не в її стилі? Я знаю, що вона відвідує клуби садо-мазо, я шукала інформацію про неї. Вона любить завдавати болю, Ілане, гратися з плоттю та почуттями. Робити боляче заради власного задоволення — це її профіль.

Ілан мовчав. Хлоя була захоплена своєю промовою, не було сенсу перебивати її.

— А ще я знаю, де вона живе,— продовжувала вона.— Здогадаєшся? Лише через кілька вулиць від моєї старої квартири, наче випадково. Люди вже бачили, як вона вешталася біля будинку.

— А ти, підозрюю, вешталась біля її будинку…

— Ти знаєш, що вона здатна на все. Ти ж спав з нею…

Ілан не дозволив вивести себе з рівноваги цим ударом нижче пояса.

— Це тут ні до чого. Хтось неодмінно помітив би її, якби вона проникла до будинку. Особливо з такою зовнішністю. Вона впадає у вічі, наче ворона у клітці з папугами.

— Гаразд… Я так розумію, ти теж заодно з ними.

— Ні, я не з ними. Вибач. Через те, що зі мною відбувається, я не здатен нормально розмовляти.

— Пусте.

Вони замовкли. Хлоя притулилась правою скронею до скла і, не рухаючись, дивилась на обрій. Ілан не знав, що й думати, у голові все переплуталось. Він дедалі більше підозрював, що у Хлої якісь проблеми із психікою, якась форма параної, що досі глибоко в ній сидить, а вона не може цього усвідомити. Її зміна зовнішності, переїзд… Гра, яка всюди їй ввижалась, заволоділа її життям, змусила покинути навчання… Ці віконниці, які вона зачиняла… Забагато ознак, які не можуть обманювати.

Проте це не вона чує кляті голоси у своїй голові і не вона прокидається зі слідом від уколу на руці.

І не її переслідують за вбивство.

Що ж тоді думати? Що відбувається з ними обома?

Ілан повернувся до реальності. Він довірився вказівкам навігатора, які привели його до красивого маєтку, оточеного високим муром і зеленню. Зачинені ворота забороняли прохід. Ілан припаркувався подалі, у заглибленні між деревами. Він роздивився навколо.

— Ти сідаєш за кермо,— сказав він Хлої.— І якщо бачиш, що щось не так, то тікаєш і викликаєш копів.

Ілан відкрив бардачок і взяв револьвер. Хлоя схопила його за зап’ястя.

— Що ти надумав робити зі зброєю?

— Вона належала батькові. Це лише для безпеки.

— Ні, Ілане. Ти в здоровому глузді?

Він вивільнив руку.

— Я ним не скористаюсь, обіцяю тобі.

Він беззвучно зачинив дверята, підійшов до воріт і, сховавши зброю під куртку, натиснув на кнопку дзвінка. Помешкання було розкішне, ледь помітне серед рослинності. Камера навелась на нього.

Знову, вічно ці камери.

— Так? — пролунав жіночий голос.

— Я б хотів поговорити з Ромюалем Зімлером.

— А хто питає?

— Алексіс Монтень,— зімпровізував Ілан.

Ім’я виникло саме собою, він не роздумував над ним. Він десь чув його, але не міг пригадати, де саме. Голос жінки мовчав, і він додав:

— Ми з Ромюалем уже кілька тижнів разом працюємо над одним проєктом.

— Розумію. На жаль, сьогодні його тут немає, він увесь день проводить аудит для юридичної ліквідації однієї транс­портної компанії. Чи не могли б ви зателефонувати йому?

— Він не відповідає. А це дуже терміново. Ви можете дати мені адресу цієї компанії?

Вона відповіла одразу.

— Це в Немурі, шістнадцятий поворот із траси А6, за двадцять кілометрів на південь звідси. Компанія «Рефри­жерум»…

Вона продиктувала назву по буквах. Ілан думав поставити ще кілька питань, але вирішив за краще не привертати до себе зайвої уваги. Він подякував і повернувся до машини.

Пошук у мобільному Хлої дав йому точну адресу, яку він вбив у навігатор. Прилад показав двадцять хвилин їзди.

— Поїхали туди.

У Ілана знову з’явилась надія, він навіть завагався, чи не зателефонувати копам, щоб призначити їм зустріч одразу на місці. Але спочатку він хотів подивитись сам. І побачити вираз обличчя Зімлера, коли, поставши перед ним, приставить пушку йому до лоба.

Завівши машину, він нарешті пригадав, де чув ім’я «Алексіс Монтень».

Так звали санітара психіатричної лікарні у його сні.

Знову цей клятий кошмар.