Пазл

45

Кошмар повертався.

Отямившись, Ілан зрозумів, що зараз знову буде боляче. Тому що ремені на ньому були затягнуті. На зап’ястях та гомілках. Йому заткнули рота огидною ганчіркою, скрученою в жмут, і заклеїли скотчем. Поодинокі звуки, які проривались крізь його губи, були схожі на уривчасті викрики.

Очі не могли звикнути, все було розмите і нечітке, наче він дивився крізь калейдоскоп. Кольори змішувалися, прямі кути заокруглювались, форми спотворювались. Однак він швидко зрозумів, що перебуває в стоматологічному кабінеті, міцно прив’язаний до крісла, що колись використовувалось для лікування. Тримач із лампою був розташований просто над ним, і раптом сліпуче світло обпекло йому сітківку.

Хтось увімкнув електрику.

Ілан уже уявляв найгірше: бормашина торкається його зубів, гострі інструменти нащупують нерви, тріскається емаль. Гіршого болю, мабуть, не існує. Він хотів відвернутися, але йому завадив ремінь, що фіксував лоб. Він застогнав крізь кляп. Мерзенний присмак якогось медичного розчину застряг глибоко в горлі. Він подумав, що от-от вирве, але блювотний позив одразу зник.

У нього паморочилось у голові. Коли він знову розплющив очі, в його полі зору на долю секунди з’явилося дуже розмите обличчя у хірургічній масці і одразу ж зникло. Він почув характерний писк електрокардіографа.

Навіщо вони під’єднали до нього датчики? Щоб побачити, до якої міри він витримає тортури?

Навколо нього почали лунати голоси. Голоси чоловіків та жінок, які, здавалось, сперечалися, але він не розумів ані слова, тому що звуки долинали спотворені, сповільнені. Але Ілан не сумнівався: серед них були голоси, які він уже чув, які іноді шепотіли у його голові і через які йому здавалось, що він божеволіє.

Хтось говорив йому на вухо.

— Ви знаєте, чого ми хочемо.

Це був чоловічий голос, низький, але м’який.

— А тепер ми розраховуємо на вашу цілковиту спів­працю, щоб ви надали нам дані, які нам потрібні. Звісно, ви знаєте які, пане Дедіссе. Чи не так?

Мокі… Він мертвий… подумав Ілан. Його вбили викрут­кою. А тепер візьмуться за мене. Вони катуватимуть мене і…

— Тепер ви зосередитесь і будете слухати мій голос. Лише звук мого голосу, нічого більше навколо не існує.

І поки голос шепотів йому на вухо ці фрази, Ілану здавалось, наче він падає в прірву. Речовина, яку йому вкололи, досі «глушила» мозок.

Йому здалось, що він знову непритомніє.

А тоді його очі розплющились, та це сталося у його голові. Опинившись у глибокому проваллі свідомості, він відчув, що витає у великій темній кімнаті. Його тіло прямує до яскравого і надзвичайно теплого світла. Із цим сліпучим світлом з’явилися картинки. Потім звуки і запахи.

Спогади знову виринули з глибини його підсвідомості.

Ілан побачив себе з батьками, на траві у парку, який він не впізнавав. Вони втрьох пікнікували за дерев’яним столиком. Двоє хлопчиків і дівчинка одного віку каталися на каруселі. Стояло літо, небо було приголомшливо-­блакитного кольору, незважаючи на наявність у глибині парку заводу з великим димарем, з якого валив темний дим. Перехожі були вдягнені легко. Мати виймала з жовто-білої сумки-холодильника сендвічі, поки батько сидів на траві і малював щось у зошиті, який Ілан одразу впізнав: той самий, в якому була захована мапа скарбів. Ілан підійшов ближче, щоб подивитися, але батько згорнув зошит і повернувся до столу.

— Він згорнув зошит. Я не встиг побачити.

Ілан почув власний голос. Він відчував свіже повітря в горлі — вочевидь, кляп вийняли,— але був неспроможний реагувати чи хоча б розплющити очі. Голос досі лунав, десь у голові, він говорив з ним лагідно, спокійно. Голос вів Ілана крізь його свідомість, відчиняючи двері, про існування яких він навіть не знав.

І я все це усвідомлюю. Як вони це роблять?

Ілан дозволяв себе вести, він хотів зрозуміти, але водночас не мав сил боротися проти цієї присутності у своєму мозку. Він знову відчув тепло, і на «екрані» його повік кольори перебудувались в іншу картинку.

Ще один уривок із життя. Він сидів на своєму ліжку, схрестивши ноги, перед ним був розгорнутий батьків зошит. Цього разу загадковий кольоровий малюнок було чудово видно: гірський пейзаж з озером, з веселкою дивних кольорів і островом посеред обширу води. А також численні деталі, які свідомість Ілана відтворила досконало.

Ілан зі спогаду тримав перед собою аркуш, на якому він дуже дрібними літерами щось нашкрябав.

Інший Ілан, прив’язаний до стоматологічного крісла, описав цю сцену вголос, тому що про це попросив «присутній».

— Дуже добре,— відповів голос.— Тепер ви повинні нахилитися, Ілане, і точно сказати мені, що конкретно ви написали на своєму аркуші.

Голос змінився, він був дуже лагідний і приємний. Тепер це був жіночий голос, який він уже чув під час нападів. Він почув, як промовляє, наче слова вириваються самі і він не може їх утримати:

— Я написав: «Тут, унизу — Хаос, але на вершині ти знайдеш рівновагу. Усі відповіді — там».

— Це фраза, написана над малюнком. А далі?

— Я обвів «тут, унизу» і написав: «Тут, унизу» означає внизу малюнка, тобто це про числа. «Хаос» означає, що вони не в тій послідовності. Велика літера на початку слова «Хаос» важлива, у подібних загадках вона часто вказує на те, що потрібно взяти перші літери певних слів. На аркуші, просто внизу, я додав: «H 485, H 440, H 425, H 735».

— Ви впевнені у цій послідовності? Прочитайте ще раз, Ілане, повільно.

— H 485, H 440, H 425, H 735.

— Блискуче. На аркуші більше нічого немає?

— Є. Тут написано «Це очевидно!», зі знаком оклику. Стрілка показує, що потрібно прочитати щось на звороті аркуша.

— Ви можете перевернути аркуш?

— Думаю, так. Але…

— Що таке?

Очі Ілана були досі заплющені, він відчував, як ремені стискають його зап’ястя, у той час як інший Ілан, у його голові, поклав аркуш і роззирнувся.

Людина в його уяві підвелася і, здавалось, оглядала кімнату, у якій перебувала.

Ілан описував відчуття «себе колишнього».

— Це справді мій комп’ютер, моє ліжко, мої речі, але на мою кімнату це не схоже.

— Ні, звісно ж, це ваша кімната. Не турбуйтеся, будь ласка, і краще скажіть мені, що написано на звороті аркуша.

Ілан у спогаді підійшов до вікна. Він був на другому поверсі, вікна виходили на вулицю з маленькими приватними будиночками з убогими фасадами. Трохи далі височіла труба і великі стрічкові конвеєри. Це був той самий завод, який Ілан бачив із парку у минулому спогаді. Він мав логотип у вигляді лебедя і називався «Кристом».

— Кристом… Кристом…— повторював Ілан вголос.— Це завод… І він напроти мого дому.

— Спогад, який ви зараз бачите, не є повністю реальним, не зважайте на нього. Цього заводу не існує, Ілане, це лише помилкова реконструкція, здійснена вашим мозком. Мені потрібно знати, що ви написали на звороті.

Ілан боровся, щоб не підкорятися голосу, і відчув, що по венам тече холодна рідина. Значить, це воно, це, напевно, крапельниця у передпліччі. Йому більше не вдавалося розплющити очі, його повіки були надто важкі. Він скорчився на кріслі, але не підкорився наказам голосу. Ілан у його голові до ліжка не повернувся, він вийшов з кімнати. За дверима були сходи, якими він спустився. Картини на стінах зв’язаному Іланові були знайомі: та сама помираюча природа і листя, що опадає. Це були картини з великого будинку в Монмірай. Він подумки підбадьорив свого уявного двійника йти далі, і спогад тривав. Віртуальний Ілан зайшов до маленької кухні, де мати наливала собі кави. Він поцілував її у щоку, взяв з буфета упаковку пластівців і сів за стіл.

Раптом Ілан відчув сильний біль, наче руку охопив вогонь. Важкість повік зникла, і він одразу розплющив очі. Його засліпило різке світло лампи. Він так напружив м’язи шиї, що, незважаючи на фіксацію, зміг трохи повернути голову.

Три чи чотири безформні постаті скупчилися зовсім близько, за кілька метрів, і щось обговорювали. Одягнені в біле і, схоже, з масками на обличчях. Погляди були спрямовані на нього, це точно, але тепер Ілан бачив замість облич лише великі розмиті диски, як коли дивишся під водою без окулярів для дайвінгу.

— Ви намагаєтесь маніпулювати моїми… спогадами. Але вам це не вдасться.

Вони продовжували розмовляти. Ілан помітив крапельницю у своєму передпліччі. Вона була під’єднана до прозорого пакета, вміст якого він не міг розгадати. Йому хотілося спати і він боровся, щоб не відключитись, бо хотів, щоб ці нові спогади закарбувались у пам’яті. Хоч би нічого не забути. Він пригадав початок розв’язку батькової загадки, з числами, розташованими у певній послідовності. Якій же? H 485, H 440, H 425, H 735.

Як він знайшов цю послідовність? Батько пояснив йому спосіб вирішення загадки на мапі? Ілан досі чітко бачив цей котедж, про який у нього не було жодного спогаду і в якому, судячи з усього, він жив разом з батьками, перш ніж поселився у великому будинку в Монмірай. Завод «Кристом» з логотипом-лебедем… Кристом, Кристом… Ілан уже десь зустрічав цю назву, але не міг згадати де. Його розум був занадто затуманений. Проте одне він знав напевно: розгадка загадки всередині нього.

А ці покидьки роблять усе, щоб виманити її з його голови.

— Ви ніколи не дізнаєтесь,— пробелькотів він.— Ви ніколи не отримаєте відповідей, на які чекаєте.

Одна фігура наблизилась до нього. Ілан досі чув набридливе пищання електрокардіографа. Його серце билося дуже повільно.

— О ні, ми дізнаємось, пане Дедіссе. Дуже скоро. Усе, що є всередині вас, урешті-решт належатиме нам. У тому числі й найсокровенніші думки.

Той, хто говорив, торкнувся якогось приладу, що стояв збоку. Втома давила дедалі сильніше, Іланові повіки злипались.

— А інші гравці… Для чого вони тут? І Мокі? Ви його…

— Вдалого продовження гри, пане Дедіссе. Сподіваюсь, ви скоро визнаєте, що всього цього не існувало.

І на цих останніх словах Ілан заснув.