Присмак волі

Кривавий шлях

Ранок почався зі співу птахів. Вони не боялися присутності в лісі тисяч озброєних людей, які так безцеремонно заполонили місце їхнього мешкання. Вартові вигуками будили козаків, котрі не встигли додивитися свої швидкоплинні щасливі сни. Вмиватися було ніде, і Андрій, повернувшись обличчям до сходу, подумки прочитав вранішню молитву. Вони з Іваном сіли снідати, як це вже робили їхні друзі по десятці. Ніхто з них і гадки не мав, що цей гарний сонячний ранок перейде у страхітливий день, трагічний для тисяч людей різного віросповідання, які зійдуться на цій вузькій дорозі. І єдине, про що вони будуть думати, — як залишитися живим у цьому пекельному бою бодай хоч сьогодні!

Через деякий час через гінців наказного отамана прийшло розпорядження: кінним козакам спішитись і разом з пішим військом захищати раніше перекопану дорогу. Хлопці швидко поприв’язували коней і, з жалем поплескавши по шиях вірних скакунів, попрямували до своєї сотні, що вже збиралася на галявині. Сотник втлумачував козакам, що битимуться вони з поляками, які, ймовірно, почнуть відходити, а татарська кіннота буде підтримувати козаків. Збагнули чи ні, важко сказати, але всі ствердно кивали головами, мовляв, дещо зрозуміли, а далі видно буде...

Посунулась ближче до дороги і десятка Рівного, зробили засідки в кущах та за деревами, і кожен став облаштовувати собі місце захисту.

— Андрію, будемо стріляти, доки є набої, а потім — стіна на стіну... — промовив Іван.

Побіля них і решта козаків перемовлялися, раз од разу поглядаючи на понівечену дорогу, на якій доведеться тримати бій. Рівний підвів двох козаків, щоб допомагали заряджати мушкети. Друзі познайомилися з Петром Ласкавим та Павлом Годиною, порадилися, якім спільно діяти під час стрілянини. Андрій оглянув зброю хлопців і, залишившись задоволеним її станом, віддав свого мушкета та ладівницю Павлові. Той покрутив їх і також задоволено хмикнув. Стрілятимуть Андрій та Іван, а в разі необхідності мінятимуться, а можливо, всі будуть битися на шаблях.

Усіх помітно морозило: чи то від хвилювання, чи то від вранішньої прохолоди. Та от нарешті залунали десь збоку вигуки:

— Ідуть, сунуть ляхи! Тримайтеся, хлопці!

Зліва від них уже було чути постріли, і стрілянина підкочувалася ближче, ставала гучнішою, а від колони чужого війська, що рухалася на них, чувся якийсь загрозливий гуркіт, змішаний із сотнями криків людей, які зійшлися в борні на вузькій смузі землі.

Польське військо вело наступ широким обозом — по два, а де й по три вози по боках, і, незважаючи на постріли, від яких валилися десятки людей і коней у запрягах, вони не могли зупинитися від тисняви люду та возів, які рухались і притискали передніх іззаду. Нарешті до засідки десятки Рівного пробилися верхові драгуни та вози, і хлопці, кожен вибравши ціль, почали стріляти по них з мушкетів. Із возів вели вогонь з гармат, а піші поляки дружньо палили по козаках, що сиділи у засідках.

— Бийте по конях! По конях стріляйте! — волали десятники. — Не давайте їм рухатися! Бийте коней та гармашів!

Загальний бій втягнув людей у цей шалений вир смерті, і Андрій з Іваном уже не бачили один одного, а тільки сердито кричали на своїх помічників, коли вони хоч на декілька секунд затримувалися з подачею заряджених мушкетів. Валка возів зупинилась, і спішеним полякам, які йшли посередині, нікуди було подітися. Вони, засівши за возами, посилили стрілянину по засідках. Уже деякі поляки перелазили через вози і нападали на козаків.

— Хлопці! Скоро на шаблях! Не відходимо, бийте ближніх! — лунало з усіх боків, і незрозуміло було, хто кричить.

Андрій сліпо виконував усі накази, і вже не один яскраво одягнений жовнір упав від його влучно посланих куль.

— Скоро набої закінчаться! — волав Павло, але Андрій нічого не чув, а тільки раз за разом простягав руку за зброєю.

— Усе, усе, Андрію, немає зарядів! — почув він крик Павла просто в вухо.

Закінчилися набої і в решти козаків, тепер Рівний, тримаючись за закривавлену щоку, заволав на всю горлянку:

— Шаблі, шаблі наголо!

До їхньої засідки уже бігли рудовусі жовніри з оголеними шаблями, щосили горлопанили:

— Кришіть холопів, Польська — з нами!

Тут Андрій відчув поряд плече Івана, який, вимахуючи шаблею, і собі кричав:

— Разом, разом, Андрію! Павле, Петре, стоїмо разом!

Постріли звідусіль стали затихати, і лише коли-не-коли бабахкали гармаші з обозних возів, які вціліли від козацьких куль. А навкруги вже заполонили вранішнє повітря звуки сотень шабель, що весь час шукали собі в жертву людське тіло і знаходили його, бо щосекунди лунали передсмертні викрики поранених та забитих людей, які вступили у двобій.

Високі на зріст, міцні польські жовніри швидко зійшлися з десяткою Рівного, і він сам першим кинувся на переднього жовніра, зав’язалася рубка. Тут підоспіли ще поляки, і Андрію дістався кремезний молодий жовнір. «А гарні хлопці ці поляки, не те що татари кривоногі», — чомусь подумав Андрій, і дві шаблі закрутилися в смертельному двобої.

Поряд бились Іван та Павло, яким також дістались дужі поляки, що вміло володіли шаблями. Де-не-де було чути звитяжні крики польських вояків, а то вже козацькі голоси сповіщали про свою перемогу.

— Отримуй, бодай тебе жаба вбрикнула!.. Більше не ходитимеш сюди! — лунали крики козаків, які перемагали поляків.

Андрій ніяк не міг зачепити свого супротивника і вже бачив, як той задоволено посміхався, з силою відбиваючи випади у свій бік. Іван у цей час поранив свого супротивника у груди, і той звалився піддерево, волаючи від болю.

— Хлопче, не візьмеш його один! Завзятий він у тебе! — звернувся Іван до Андрія і збоку зачепив жовніра по нозі.

Але той не падав і продовжував відбиватися від уже двох козаків. Андрій помітив позаду польських вояків, а до них бігло ще більше десятка жовнірів. Побачивши небезпеку, Андрій зосередився і зумів поцілити супротивникові у плече. Той, упустивши шаблю, відбіг трохи та упав набік, закриваючи рану на плечі рукою. Андрій в гарячці бою хотів добити його, але товариші жовніра вже добігли до пораненого ворога.

Тут уже Андрію та його хлопцям стало непереливки від кількісної переваги поляків, котрі насідали і билися, як загнані у кут хижаки. От коли Андрій повною мірою відчув, що таке козацький вишкіл та вміння, і одразу згадав усі козацькі бойові хитрощі, які йому підказували Симеон, батько та інші вправні вояки.

Поряд уже нестямно ремствували козаки, бо на кожного з них випало по два, а на декого і по три дебелих польських жовніри з довгими прямими шаблями. Андрій поряд з Іваном та Павлом Годиною оскаженіло відбивався від ворогів і вже відчував, як німіє правиця, тому він, вибравши якусь миттєвість, перекинув шаблю у ліву руку і зумів ударити боковим випадом жовніра в живіт. Удар його був смертельним для ворога, бо поляк одразу прихилився до землі, і тепер у Андрія вже залишився один дужий супротивник, роками такий же, як він. Хлопцеві здалося, що на обличчі ворога після поранення його товариша з’явилися гримаси страху. Андрій потіснив ляха, але той був таки вправним і не хотів піддаватися.

А тут нова хвиля поляків стала наближатися на допомогу своїм, і звідусіль долинали крики десятників та сотників:

— Відходимо, відходимо разом, хлопці!

Почули і наказ Рівного:

— Відступай назад, тримайтеся купи!.. Гуртом відступаймо, та бийте ляхів!

Стало трішки вільніше, бо поляки розтяглися, і хлопці, ховаючись за дерева, наносили удари по тих жовнірах, що наступали. От почувся переможний крик Івана, після того як його супротивник звалився забитим, а тим часом двом затятим ворогам — Андрію і жовніру — ніяк не вдавалося дошкулити один одному.

Поляків прибувало все більше і більше, вже було видно попереду, як вони заповнили увесь ліс своїми яскравими мундирами, і от-от козацький ланцюг розвалиться, а якщо хтось повернеться спиною, то це може бути кінцем ДЛЯ їхньої сотні.

— Хутчіше відходимо! — кричав Рівний, не забуваючи при цьому «міняти» своїх супротивників, які раз по раз падали від разючих ударів його шаблі.

Іван з Павлом також добре орудували шаблями, і вже не один польський вояк відкочувався від них із раною на тілі. Проте їхнє місце займали інші, що поспішали на допомогу своїм переднім товаришам. Позаду у козаків лунали підбадьорливі голоси підмоги, що також поспішала на поміч, і одразу стали хутчіше вимахувати шаблями хлопці Рівного, а той радісно кричав:

— Хлопці, підмога! Тисни на них!.. Коліть, не жалійте!

Ряди польських жовнірів хитнулися, начебто до відступу, але позаду їх підбадьорювали товариші, які прибувати до місця бою. Ще жорстокіше стали блискати у смертельному танці шаблі з того та з іншого боку. Сили зрівнялись, і здавалося, що цьому не буде кінця, але крики і стогони забитих та поранених нагадували всім, що кінець може настати дуже швидко.

Від дороги знову посунули яскраво одягнені вороги і, наступаючи, радо кричали:

— Криши холопів, наша єсть!

Василь Рівний уже загубив майже половину хлопців зі своєї десятки і сам вибивався із сил, але знав, що спасіння — тільки в бою, вороги не пожаліють їх, якщо вони не втримаються.

Андрій уже бився з третім польським вояком і був увесь у пошматованому одязі та закривавлений так, що його і впізнати було неможливо, проте встигав помічати, як поряд завзято б’є ворогів його вірний товариш Іван; та й Павло з Петром не відстають, хоча вже також виглядають, мов порубані опудала на козацьких ігрищах.

Рівний знову підбадьорював хлопців вигуками:

— Не візьмуть вони нас, самарці! Добавте їм жару!

Уже не раз Андрій перекидав шаблю з руки в руку, але відчував, що може не вистачити сили, аби й далі відбиватися від ворога, що наступав. Уже майже дві години йшов бій, а переваги жодної зі сторін не було видно...

Десь на дорозі чулися стрілянина з рушниць та безладне бахкання гармат. Жовніри сподівалися, що бій незабаром закінчиться, і ще завзятіше стали натискати на козаків, які відходили. Аж тут до ворогуючих сторін долинули крики: «Алла, аллах, алла...», а потім — тупіт копит. Усі зрозуміли, що то татарська кіннота поспішає на допомогу козакам.

Від дороги, де знаходилося польське військо, донеслися крики розпачу і відчаю вояків, на яких навалилися татари. Усе рідше було чути постріли мушкетів та гармат, а загальна метушня змусила поляків послабити натиск, і вже підбадьорливі вигуки козаків лунали поміж дерев:

— Наша бере!.. Рубайте, татари прийшли!

Польські воїни відчули, що їм непереливки, і стали відходити до дороги, а дехто вже й побіг, розвернувшись спиною до козаків. Врешті-решт польські ряди стали дружньо відходити, хоча їхні товариші намагалися втримати ряди відступаючих, щоб не дозволити козакам повністю їх розбити.

На дорозі відбувалось щось неймовірне: загальний клекіт бою вже заглушав усі крики та накази старших, а в напрямку відступаючих бігли сотні польських вояків з перекошеними від жаху обличчями та майже без зброї. Побачивши безлад війська, що відступало, розгублені жовніри стояли з опущеними шаблями і вже не чинили опору козакам, а ті дедалі впевненіше витісняли їх з лісу до дороги. Бій у лісі став вщухати, бо тепер і козаки опустили шаблі, мовчки дивились на це страшне видовище, коли з’являється панічний страх. Першими оговталися козацькі сотники та десятники і стали кричати на своїх:

— Чого стоїте? Нехай здаються... Примушуйте кидати зброю!

Це, мабуть, зрозуміли і польські вояки, бо то тут то там на землю вже падали шаблі і жовніри збивалися в гурти з похиленими головами переможених. Андрій дивився на свого ворога, з яким тільки-но герцював у двобої, і махнув йому шаблею до землі, щоб той кидав зброю.

— Добже, добже! Зачекай, хлопе, — кивав головою жовнір, проте не квапився кидати шаблю.

Іванів супротивник уже був обеззброєний і почвалав до гурту своїх вояків, а Іван, побачивши, що жовнір побіля Андрія не здається, замахнувся на нього шаблею, і тільки тоді той злісно відкинув зброю далеко від себе. Десятники змушували козаків, вільних від охорони обеззброєних поляків, відносити зброю до себе в обоз. До козаків стали прибиватися цілі юрми жовнірів, що втекли від ошаленілої татарви, яка рубала польське військо по дорозі на Богуслав. Поляки розуміли, що краще здатися в полон до козаків і, можливо, повернутися до своєї землі... Якщо татарин візьме свій ясир, то це пряма дорога в рабство або тяжкий викуп за свою душу.

Перегук бою став переноситися ліворуч, у бік села Самородня, і звідти до лісу Круглик стали прибувати втікачі від татарської кінноти, що вибила з дороги польський рухомий табір і далі шматувала разом з козацькими вершниками вже напіврозбите військо Потоцького. Схоже було, що поляки вже готові визнати поразку, бо сотні жовнірів та обозників ішли величезними гуртами просто в руки козацького війська, не опираючись, а ті, що були зі зброєю, складали її на вози Самарського та інших куренів.

Козаки валилися з ніг, приймаючи до полону величезні гурти поляків, що сподівались отримати від них помилування. Десятка Рівного знайшла свій обоз і, осідлавши коней, носилася, направляючи полонених у табори, що швидко створювалися на північно-східній околиці лісу. Раптом Андрій почув, як з боку дороги знову долинули відлуння бою та шалений гвалт поляків і татарські заклики. Усі побачили, як просто на них несуться сотні польських вершників, котрі, мабуть, пробилися крізь татарську кінноту і, змітаючи все живе на своєму шляху, рятувалися втечею. На якусь мить усі заклякли і мовчки дивилися на цей несамовитий біг польських кіннотників до порятунку.

Почувся крик Рівного:

— До лісу, хлопці, до лісу!.. Зімнуть нас!

Усі кинулись під захист дерев, і, на щастя, зробили це своєчасно, бо передні вершники вже порівнялися з ними і, ні на мить не затримуючись, пронеслися на спінених конях далі, у північному напрямку. Хлопці напружено дивилися, як летіли повз них польські кіннотники, а позаду вже стугоніла земля від татарських вершників і розносився їхній войовничий клич: «Алла, алла!»

Останні польські кіннотники, що відступали, гарцювали на поранених конях або й самі були поранені і от-от мали стати здобиччю ненажерливих кривих шабель. Відчувши позаду татарських кіннотників, які дихали їм у спину, на повному леті заскочили поміж дерев у ліс, а поруч пронеслася чорна лава вершників із високо підібганими стременами. Десятків зо два польських кіннотників зупинились і повернулися у бік переслідувачів, мовчки стояли з піднятими догори шаблями і подумки, мабуть, прощалися з життям.

Так тривало деякий час, і коли рій татарської кінноти став рідшати, поляки не без здивування побачили, що в лісі також стояли козаки та поглядали — то на татарських кіннотників, то на поляків, які заскочили до лісу. Трагедія польського війська приголомшила їхніх непереможних драгунів, і вони не хотіли першими встрявати у бійку, ще не отямившись від такого напору татарських кіннотників.

Нарешті хтось із козацьких ватажків крикнув польським драгунам:

— Здавайтеся!.. Кидайте шаблі, злазьте з коней!

Але ті стояли непохитно та слідкували за діями ворогів.

Тепер усі козаки стали гукати до них:

— Та здавайтесь, ляхи! Вже пізно воювати!

Декілька козаків попрямували у бік поляків, показуючи їм, щоб кидали зброю. Серед них був пишновусий сивий драгун у дорогому офіцерському мундирі, і поляки дивились на нього, очікуючи вирішення своєї долі.

— До кола! — різко вигукнув офіцер.

Два десятки драгунів зробили коло, приготувалися до бою.

— Будемо герцювати до смерті, не здамося цим холопам! Польська непереможна! — знову крикнув він і разом з декількома драгунами кинувся на прорив до околиці лісу.

— Тепер тримайтеся, ляшки недобиті! — закричав Рівний і кинувся з піднятою шаблею напереріз шляхтичам.

Зав’язалася шалена рубка. Ляхи, оточивши живим кільцем свого офіцера, завзято відбивалися від козаків, які насідали. Уже з однієї та з іншої сторони валилися забиті вершники, а живе кільце все наближалося до околиці, і ляхи мали нагоду вирватися з оточення, та тут Рівний підскочив до міцного молодого драгуна і звалив його одним ударом шаблі. У колі з’явилася прогалина, і хлопці кинулись купою до поляків, що не встигли зімкнути коло навкруг офіцера. Дуже вправно, зі знанням військової справи боронилися польські драгуни, але козаків було більше, і все частіше ляхи валилися під копита своїх та чужих коней зі смертельним криком.

Андрій з Іваном добре колошматили поляків, але завдати остаточного удару комусь із драгунів їм не вдавалося. Раптом у сідлі випростався сивоголовий офіцер і заволав:

— За Польську!

З цими словами кинувся на козаків, що їх оточили, звалив з коня когось із самарців, і десятка польських драгунів вирвалась на галявину та понеслась геть убік, куди нещодавно промчали польське та татарське війська.

У кільці залишилися тільки поранені драгуни і ті, кого знесилені коні вже не могли винести подалі від загибелі або полону. Василь Рівний швидко отямився від такого несподіваного повороту подій і заволав до хлопців:

— Швидко догнати! У полон не беріть!

Усі, хто був недалеко від Василя, на хвилинку затримались, щоб зібратися, і от уже десятка зо півтора козаків помчали за втікачами, а серед них були Андрій, Іван та Павло.

Невдовзі побачили попереду поляків, котрі вирвалися з оточення, і з особливим завзяттям стали їх наздоганяти. Драгуни збагнули, що їм не втекти, тож швидко та одностайно крутнулися і з вигуками помчали назустріч козакам. Сутичка ставала неминучою, і Андрій, прихилившись до шиї Орлика, миттєво оглянув ворогів, вибираючи собі противника. Старші козаки закричали в захваті зустрічного бою:

— Пугу, пугу, ляхів — у дугу!

За мить хрускіт кісток та лязкіт шабель змішалися з кінським іржанням та гупанням об землю людських тіл.

Поляки з люттю бились, і вже не один козак звалився у смертельних судомах. Андрій, незрозуміло чому, проскочив стрій польських драгунів і, розвернувшись, підступився до купи вершників, які схрестили шаблі у герці. Не зовсім вдало рубались козаки, а може, драгуни були досвідченішими, бо половина козаків уже лежали на землі чи плазували, волаючи від болю.

Андрій побачив, що Іван б’ється з двома поляками, і, підскочивши, з люттю рубонув одного ворога поперек спини. Лях, не видавивши із себе ані звуку, мов мішок, завалився набік. Іван крикнув товаришеві:

— Давай, трощи їх, бо не буде нам дороги додому, Андрію!

Це додало сили, і він, розвернувшись, став рубатися з поляком, який затято насідав на Павла Годину. Той був геть закривавлений і ледве відбивався від кремезного драгуна.

Ще декілька козаків повилітали із сідел від ударів польських шабель, і Андрій помітив, що поляки вже чисельно переважали козаків, але ті впевнено рубалися, прагнучи перемогти драгунів. Уже на одного козака випадало по двоє ляхів, і Андрій знову відчув, що сили полишають його, бо не так спритно відбивається від ворожих вершників.

— Будемо вириватися за моїм сигналом! — гукнув Іван, проте його голос уже не гримів так сильно, як на початку бою.

Андрій прокричав у відповідь лише одне слово:

— Будемо!..

Але їх так щільно обступили польські драгуни, що вирватись було майже неможливо, і бій продовжувався хоч уже і не на рівних, але без явної переваги одної чи іншої сторони. Тут Андрій почув крик Івана і побачив, як його побратим зсувається по череву Гнідка.

— Іване, Іване, я допоможу! Тримайся! — кричав Андрій.

Іван уже лежав на землі, а Гнідко нахилився над ним, ніби закриваючи собою хазяїна.

Перевага схилилась на бік драгунів, і от офіцер, відтіснивши своїх убік, став підступатися до Андрія, мабуть, прагнучи й собі дістати перемогу, бо він увесь час перебував під захистом підлеглих і його шабля ще не закровила жодного козака.

— Кінец тоб’є, холопе! — весь час вимовляв він.

Намагався рубонути по Андрію. Хлопець уже майже вибився із сил, проте вдало відбивав випади не дуже міцного офіцера.

Павла оточили драгуни, і він не міг допомогти Андрієві. Тут підскочив поляк, щоб, мабуть, догодити пану офіцеру і загнати Андрія просто під його шаблю. «Невже це кінець? А як же далі? Як Даринка, синочок?» — проносилися в голові Андрія швидкоплинні думки.

І тут він побачив, як над головою офіцера промайнув аркан і той, ніби птах, широко розкинувши руки, вилетів із сідла. Гупнув об землю своїми важкими сідницями, а ворогуючих вершників миттєво оточили татари. Хто з поляків не встиг викинути шаблю, був розсічений ординцями.

Один татарин подивився на польські та козацькі тіла, що лежали на землі, і, звертаючись до Андрія, з презирством вимовив:

— О, шайтан поляк, багато ваших поклав...

Потім з радістю чи незрозуміло чому, посміхнувся і приєднався до своїх одновірців, які орудували над полоненими.

Андрієві було не до роздумів і не до розмов з татарами, щоправда, він помітив в обличчі цього татарчука якісь знайомі риси, та й шрам на щоці здався йому примітним...

На землі упереміш лежали поранені й забиті свої та чужі вершники, і Андрій роздивлявся навколо, шукаючи Івана.

Помітив неподалік Гнідка, що стояв на одному місці, опустивши голову, і кинувся туди, а тоді побачив й Івана. Він лежав обличчям униз, підібгавши ноги під себе, наче спав.

Андрій нахилився над товаришем, обачно перевернув його горілиць і почув ледь чутний стогін. Оглянув Івана та побачив тільки невеликі порізи, і рани на грудях, руках та плечі уже не кровоточили, а взялися темними струпами.

— Іване, Іване, друже, отямся! Куди тебе поранено? — тормошив товариша Андрій, але той мовчав.

Тільки тепер побачив, що неподалік валяється сідло, а подивившись на пораненого Івана, зрозумів, чому він сповз у бою під свого коня. Андрій збагнув, що ворожа шабля зачепила ноги, а далі перерубала попругу, тож Іван разом із сідлом опинився на землі. Діставши міхур з водою, Андрій став обережно промивати рани.

Тут підбіг Павло Година, і Андрій крикнув, щоб він нарвав зілля та ще приніс води. Через декілька хвилин Павло вже стояв біля Андрія з водою та пучком трав, що позривав неподалік.

Хлопці удвох обережно перенесли Івана до лісочка у прохолодне місце, і Андрій обдивлявся, де ще могли бути рани у його товариша. Не побачивши інших пошкоджень, спробував напоїти Івана водою, але той лежав зі стиснутими зубами, і тоді, витягши ножа, Андрій розщепив йому зуби та залив воду до рота. Іван закашлявся і відкрив очі, здивовано поглядаючи то на Андрія, то на Павла, що посміхалися до нього. Андрій легенько змив з його лиця бруд вперемішку з кров’ю.

Відходили Івана, і він уже веселіше дивився на побратимів та розпитував, чим же закінчився їхній бій з драгунами. Андрій розповів про щасливе закінчення їхньої сутички, от тільки багато козаків полягло.

На вози збирали поранених. На один із них хлопці поклали Івана. Він тільки й промовив:

— Не віддавай, Андрію, Гнідка нікому, тримай при собі... А я повернусь...

Усі, хто залишився живим після важкого бою, зібрались побіля своїх возів та заходилися приводити себе до ладу, змиваючи з тіла і одягу свою та чужу кров. Після всього цього порядкування Андрій з Павлом та іншими хлопцями викупали та напоїли коней, не забувши про Гнідка, який горнувся до них, відчуваючи в Андрієві та Павлові своїх друзів.

Невдовзі прийшов Рівний, який, хоч і ледве тримався на ногах, все ж таки виконував свої обов’язки. Опустивши голову, віддав наказ розійтися по лісу і шукати тіла побратимів, котрі поклали голови у цій битві. З десятки Василя разом із ним залишилося шестеро, а ще вранці всі були здорові та веселі і ніхто не очікував такого свого кінця, адже були молоді та життєрадісні, хотіли жити...

Ховали забитих — своїх і хлопців з інших куренів — у неглибоко вириті могили, і якщо не встигали приходити священики, то читав молитву хтось зі старших козаків. Мертвих обережно опускали в могилу, ногами на схід, і клали зброю біля них. Андрій уперше в житті бачив стільки мертвих товаришів і болісно переживав дійство похорону, придивляючись до ликів козаків, які йшли на вічний спочинок, нібито хотів запам’ятати всіх, хто поклав свої голови, виборюючи вольності для себе, для своїх рідних та України.

До темряви ледве вистачило сил робити цю страшну, але необхідну повинність, і вже старші стали збирати всіх до гурту на вечерю та відпочинок. Сотворили вечірню тризну по убієнних, і похідний священик відспівав по загиблих обрядові молитви заради спасіння їхніх душ.

Утома від цілоденного бою та майже безсонної ночі валила людей до сну, і військовий табір заснув, тільки обозні, які лишилися на варті, перегукувалися поміж собою, та стомлені коні коли-не-коли пофоркували у темряві ночі.

Прохолодний травневий ранок розбуджував воїнів і без побудки вартових. Незначний приземний туманець та густа роса швидко освіжали козацьке тіло і голову. Хутенько повмивались і, поки оглядали коней, гострили зброю, готували ладівниці із зарядами для мушкетів, кухарі приготували куліш і козацька братія накинулась на їжу. Ще не закінчилась повинність по відшукуванню тіл убієнних товаришів, і всі козаки, Поділившись на гурти по п’ять-шість душ, розбрелися по перелісках виконувати свій братерський обов’язок.

Андрієві з Павлом Годиною та ще чотирма хлопцями випало йти поза межі лісу, по ярках та балках шукати останнє місце бою своїх побратимів. Хлопці ланцюгом обходили місця вчорашніх подій і по тому, як лежали тіла, бачили, хто якою смертю загинув. Ось лежить козак горілиць і шаблю навіки зажав у руці, а біля нього впали три жовніри — зрозуміло, що до останнього подиху бився та свою лицарську справу зробив! Траплялися й такі, що лежали до землі лицем, а біля них не було жодного забитого ляха...

Десь ближче до обідньої пори хлопці почули якийсь гул, тупіт коней та викрики татар. Усі заскочили до ярка зі зброєю напоготові, стали спостерігати, що ж воно там коїться. Побачили, як уздовж ліска суне величезна людська валка: попереду — кінних татар із сотню, а по боках теж у два ряди з шаблями наголо йшли піші ординці. Хлопці побачили, як поміж ними замелькали польські мундири.

— Поляків женуть, — ледве перевівши дух, вимовив Павло Година, і його побратими ствердно кивнули головами.

Коли величезна валка полонених під вартою порівнялася з ними, хлопці вийшли із засідки і мовчки дивились на це страшне видовище — плоди військової поразки та людського приниження. Поляки йшли рядами по шість-вісім душ, були нашпиговані на палиці, як шматки м’яса... Багато з них були поранені і ледве-ледве волочилися у загальному гурті, і тільки жага до життя примушувала рухати ногами, не впасти на землю, не бути затоптаними своїми ж товаришами.

— Дивіться, яка татарва вправна, — промовив хтось із козаків.

— Таки вправні... Били поляків ми, а ясир — їхній. Ох і жадібні ж вони до живого ясиру. Подивимося, що з того вийде, — задумливо підтримав розмову Андрій, бо добре йому ще пам’яталася та страшна хода в рабство, що пережив він з друзями та односельцями.

Охоронці, побачивши, як козаки дивляться на гнітючу ходу валки, глумливо шкірили зуби і показували свою зверхність, підганяючи полонених ударами київ. А звідусіль чулися зойки і прокльони у бік тих, хто нещадно бив їхні виснажені тіла.

— Пішли краще своїх ховати, а то через нас не одного ляха заб’ють... Мабуть, чинять так, щоб і нас залякати, — сумно промовив Андрій, і козаки повернулися до своєї необхідної справи.

Після обідньої пори всі гурти, що займались захороненням козаків, стали збиратися до свого табору, а на місці Корсунської битви вже водили гурти полонених поляків, і вони ховали своїх, і роботи в них було не менше, аніж у козаків. Прийшли вістові від полковника Мартина Пушкаря з вимогою завтра вранці вирушати походом під Білу Церкву, і накази сотників та метушня підготовки до подальшого походу вивітрили сум із голови Андрія, який не міг отямитись від останніх двох днів войовничого життя.