Присмак волі

Палаючі стріли

Військо рухалося Чорним шляхом, розтягнувшись верст на шість, і було поділене на передове та побічне. Козаки Максима Кривоноса рухалися позаду величезної вервечки з возів та піших воїнів повстанської армії разом із козацькими полками. Іти у хвості було безпечніше. Козаки із сотні Петра реготали, згадуючи події дводенної давнини. Дісталося тут усім: і відважним, і тим, хто схибив у поєдинках... Добряче давали один одному словесної прочуханки, отож під вечір були вже вони прості собі козаки, а не звитяжці-богатирі.

Військо зупинилося на ночівлю у верхів’ї річки Понори. До темряви треба було обладнати стан, напоїти коней та приготувати тетері для тамування голоду. Сотня швиденько поділилася на гурти, і поки їздові ладнали захист із возів, козацькі кухарі вже приготували гарячу страву.

Прохолодний ранок швидко підняв усіх на ноги, і невдовзі військо вирушило в похід. Цього разу бокові дозори зміцнили до десяти вершників в одному гурті, і сотня Петра Гусака розтяглася так, щоб можна було бачити сусідню десятку. При зустрічі з татарами наказано було мирно роз’їжджатися, а при спробі нападу вести бій, захищаючись. Хлопці з десятки Макара, коли почули такі настанови, стали ремствувати. Підлужний, не витримавши, гнівно вимовив:

— Так як це — боронитися? Чекати, поки тобі зашморг накинуть? Та ні...

— Дивіться, хлопці, я вам наказав, а там... — додав наостанок Макар, і всі лишилися при своїй думці.

Уже була обідня пора, а їм так нікого й не довелося зустріти, а ближче до Човганського Каменя перед нічною зупинкою передове військо зустрілося з татарськими роз’їздами перед річкою Полтва, і, привітавшись обопільними помахами рук, роз’їхалися без пригод.

Уранці у похід вийшли трохи пізніше, бо, як сказав Макар, домовлялися з татарами про шляхи пересування до Збаража. Тепер уже хлопці бачили і татарські роз’їзди, проте не звертали на них уваги і не наближалися. День став помітно коротшим, і, не дійшовши до Вишнівця, козаки зупинилися на нічний відпочинок. У цьому місці не було великих водойм, але води вистачало всім: численні джерела славилися далеко за межами цього краю.

До Збаража лишився один перехід, і вранці прийшло розпорядження пустити хлопців Петра Гусака попереду війська для проведення огляду місцевості під нічну зупинку всього полку. Ближче до вечора сотні Петра та Гурія обнишпорили навкруги місцевість і, не виявивши ворожих пасток, залишилися, щоб підшукати місце постою. Краєвиди були гарними, а води у маленькій річечці вдосталь, щоб запастися всьому їхньому полку. Перш ніж прибуле військо влаштується на ніч, козаки з двох сотень кружляли неподалік, захищаючи його від несподіваного нападу. Уже вночі їх замінили інші верхові дозорці, і козаки із сотні Гусака у темряві, ледве знайшовши свої вози, завалилися спати у приготовлених для них наметах.

Добре вони відпочили цієї ночі, бо ніхто не турбував, а вранці зайнялися приготуванням до бою за місто і фортецю Збараж. Перед обідом чулося, як десь там уже бахкали гаківниці, важкі гармати гуркотіли, що аж земля здригалася.

Макар Пилипенко ходив поміж козаками, перевіряючи їхнє спорядження до приступу, і підганяв, примовляючи:

— Готуйтеся, хлопці, добре! Відчуває моє серце, що цієї ночі спати не будемо.

Уже наближався вечір, а під Збаражем усе ще гриміли гарматні постріли. Сотня так і залишилась на ніч у своєму стані.

Стали лаштуватися на нічліг, і тут Санько Голота не витримав і, підійшовши до Макара, почав сердито говорити:

— Пане десятнику, підіть до Петра чи полковника, нагадайте про те, що ми є... Візьмуть же Збараж без нас, ото засміють...

— Ти, Санько, облиш своє патякання! Без нас не візьмуть. Там вежа і стіни побільші за Брацлавські, — заспокоював його Макар.

Хлопці зацитькали на войовничого Санька, який побіля Старокостянтинова трішки потрапив на язики до козаків, а тепер хотілося показати, що він таки добрячий вояка.

Разом із вранішньою прохолодою десятку Макара Пилипенка розбудив сотник і, швидко всіх зібравши, повідомив, що необхідно перекрити дороги зі Збаража, а досвідченим сагайдакерам слід лишитися на місці. Через деякий час побіля них уже зібралося більше двох десятків стрільців із лука. Усім додали удосталь стріл і наказали підлагодити луки.

— Щось намічає Петро! Мабуть, якусь халепу ляхам! — весело говорив Павло, радіючи з того, що і його залишили з трьома друзями, а він уже себе покаже.

Під Збаражем уже давно йшов бій, а верхові сагайдакери тільки-но виїхали зі стану. Коли Петро роздав мішечки із селітровим гнітом, їм стало все зрозуміло. Зупинилися на березі річки Гнізни і передали коней обозним. Спішившись, стали наближатися до передніх лав атакуючих..

Пилипенко був із ними за старшого і зумів провести своїх хлопців так, що пострілів з вежі по них майже не було.

— Отож, слухайте мене, хлопці... Скоро почнуть брати приступом фортецю, а ви перед цим маєте засипати ляхів стрілами із вогняним гнітом, а коли закінчаться — бийте звичайними стрілами по бійницях, — намовляв Макар.

Андрій, Іван та Павло з Саньком, обвішавшись гілками дерев з пожовклим листям, стали потроху просуватися ближче до фортеці. Коли вже легко можна було влучити в отвори, з яких вели рушничний вогонь захисники фортеці, хлопці, прилаштувавшись до стрілянини, за сигналами Макара стали засипати отвори стрілами. Звідти зараз же зменшилась кількість пострілів і почулися крики поляків, у яких влучали стріли з вогняним ґнотом.

Захисники вежі не встигали прицілитися з бійниць, як були вражені стрілами. Чулися войовничі крики тих, хто нападав, і зараз же на стіни стали дертися по драбинах та мотузках десятки повстанців.

Поки вони лізли на стіни, з вежі не могли стріляти. Уже зо два десятки нападаючих встигли опинитися на стінах, коли у хлопців закінчилися стріли. Макар Пилипенко крикнув своїм сагайдакерам, щоб відійшли від вежі, але справу було зроблено, їм було видно, як на стіні вже з’явилося чимало своїх, і бій закипів усередині фортеці.

— Так, хлопці, негайно до коней... Ми ще знадобимося, якщо ляхи стануть утікати звідси, — голосно кричав Макар і підганяв хлопців до постою коней.

Дісталися швидко, мабуть, завдяки Макаровим стусанам, якими він «нагороджував» відсталих. Не зволікаючи, сіли на коней, і Макар Пилипенко повів своїх до сотні Петра. Знайшли місце броду і перейшли на протилежний бік річки, не злазячи з коней.

Не вдалося знайти сотню Петра, бо тут була суцільна плутанина. У одному місці на повстанців насідали ляхи, яким удалося вирватися із замку, а неподалік перемагали татари, крутячись навколо декількох сотень польських вояків, які шалено відбивалися.

Макар, побачивши, що чималий загін вершників пробивається через піших повстанців і ті от-от поступляться, крикнув своїм:

— Хлопці, рубай ляхів! На головного разом вдаримо!

Козаки зрозуміли Макара. Не встигли драгуни вирватись, як були вражені козаками боковим нападом. Заметалися ляхи від несподіванки і звернули в інший бік, щоб вирватись, але загін татар, відірвавшись від свого чамбулу, накинувся на цей гурт польських драгунів. Не хотіли так легко здавати своє життя драгуни, тож і зав’язалася смертельна рубка. Сили на цей час були рівними, і з обох сторін стали падати вбиті вершники.

Макар Пилипенко кричав на своїх несамовитим голосом:

— Гуртом, гуртом! Не розтягуйтесь, коліть!

Не одного драгуна вже повалив він на землю своєю важкою рукою.

Андрій з Іваном билися поруч, і обом вдавалося вправно відбивати удари довгих шабель та наносити самим. У них на рахунку вже було по одному ворогу. Ці драгуни таки були досить вправними і чинили несамовитий опір. З лівого боку закричав Павло, на якого накинулися двоє вершників і от-от могли б прикінчити. Іван, зрозумівши, що не встигнуть із допомогою, вихопив ніж і з силою кинув у найближчого до себе драгуна. Ніж поцілив у шию ворога, і той беззвучно звалився на землю. А тут уже й Павло зумів зачепити шаблею ляха по руці, і той, випустивши зброю, нахилився до шиї коня.

Войовничі драгуни також поклали чимало козаків і тільки тоді, як звідкілясь з’явилися на поміч нові козацькі загони, стали кидати зброю. Закляті драгуни рубалися, поки їхні голови або руки не відлітали геть, але життя своє віддавали за дорого — на полі лежало чимало порубаних козаків та ординців. Не хотілося полякам іти на аркані у полон, і багато хто з ординців, що прагнули захопити ясир, заплатили за це своєю головою. Загнані в глухий кут драгуни рубали ординців, як капусту, і от нарешті татарський ага почав щось кричати на своїх вояків, а ті стали усуватися від сутички і прожогом відскакувати від поляків.

Десятків зо два драгунів збилися в коло і стояли, готові відбити напад татар, але тут підскочила ватага ординців з луками і, ставши півколом, вони стали вибивати стрілами драгунів. Стріли безжально впивалися в тіла польських вершників, і вони сипалися з коней, немов важкі снопи, з прокльонами в бік татар та викриками: «Хай жиє Річ Посполита!»

За короткий проміжок часу з ними було покінчено, а козаки безмовно стояли та дивилися на це побоїще, і тільки Підлужний, порушивши мовчання, голосно сказав:

— Гарно померли, але ж не за свою землю, а на нашій!..

— Гарно, якби за свою... Тоді їм і вклонитися було б не гріх! — підтримав його Макар і крикнув усім, щоб збиралися біля нього.

Швидко спішились і пішли відшукувати забитих своїх хлопців та носити в ярок, який слугуватиме могилою. Татари також збирали своїх, стягуючи до неглибокого рівчака. Деякі з них ходили, витягуючи свої стріли із забитих поляків, розживалися їхньою зброєю, а хто з драгунів ще стогнав від ран — добивали, колючи шаблею у груди. Макар дав наказ також забрати зброю в драгунів, які загинули від козацької руки, та позабирати шаблі полеглих товаришів. Андрій виловив двох козацьких коней і привів до своїх, прив’язаних за вуздечки до дерева. Побачив Івана Ярового, який мовчки витирав від крові ніж.

— Облиш, Іване, сумувати... Ти цим ножем Павлові життя врятував! — звернувся до нього Андрій і, щоби хоч якось підтримати, поплескав по спині рукою.

Могилу викопали неглибоку, і тіла товаришів поклали рядком на дно — один на одного. Макар став читати заупокійну молитву, а Андрій і декілька товаришів обмили обличчя забитих, підспівуючи: «Упокой, Господи, душі померлих рабів твоїх, наглою смертю убієнних...» Після обряду Павло підійшов до Івана і, обнявши, зі сльозами на очах звернувся до нього:

— Іване, брате, дякую тобі... Якби не ти... Борг за мною.

Зі Збаража і фортеці вже майже ніхто не втікав, а якщо з’являлися купки городян чи поодиноких вершників, то татари з улюлюканням доганяли їх і, накидаючи на ходу зашморг, брали живцем. Коли втікачі бачили козаків і татар, то вперто тікали від степовиків, а потрапивши до козаків, благально просили: «Проше пана на вашу милість, заради Матки Боски...» Козаки із задоволенням приймали втікачів і клали їх обличчям до землі в одному місці, а татари, упустивши здобич, кричали у козацький бік: «Шайтан козак, мій ясир!» Хлопці тільки посміхалися на ці викрики та привітно махали руками на знак приязні.

День добігав кінця, і залишки Макарового загону зібралися до свого стану, ведучи поперед себе до сотні полонених вояків та втікачів із міста, в основному євреїв та заможних міщан. У стані вже приготували гарячу тетерю, на яку накинулись зголоднілі козаки, а Макар та його хлопці тим часом передали полонених під опіку обозних та охоронців стану. Стомлені козаки Макара швидко відокремили вояків від простих людей і, нашвидку помившись холодною водою, накинулись на гарячу їжу.

Наступного ранку Петро Гусак зібрав сотню і, перелічивши живих після Збаразької битви, оголосив один день перепочинку, а потім збирання у похід на Львів. Козаки виловили після вчорашньої сутички майже всіх коней і були раді, коли до них прийшли з пішого війська вояки, які зналися на конях або втратили їх на полі бою. Швидко познайомилися, і вже у Макаровій десятці було з половину нових вершників. Хлопці попалися бувалі, били вже ординців, а ляхів знали ще з-під Жовтих Вод. Особливо підійшли четвірці друзів Степан Кулібаба і вправний до всього Микола Заброда, який в останньому бою втратив двох коней, а сам відбувся легкою подряпиною.

Під вечір прийшов Петро зі звісткою про завтрашній похід на Львів через Броди. У цьому місці ще засіли ляхи, і треба було їх звідти викурити.