Присмак волі

Німецьке сало

Уранці пішли на приступ міста, і коли піші козаки почали брати його в облогу, верхові роз’їзди чатували передмістя. Німці добре трималися. День був уже на спаді, а містом ніяк не вдавалося заволодіти. Ще сонечко світило яскраво, як військо Кривоноса почало відходити від міста і готуватися до завтрашнього приступу. Уночі треба було перекрити дороги з міста — на випадок відступу польсько-німецького війська, і, повечерявши, сотня виїхала чатувати виїзні шляхи. Домовилися про взаємодію з іншими роз’їздами. Попереду їхала сотня Гурія, знайомого Петру ще по Січі, і це додавало впевненості козакам: сподівалися, що ніч пройде безпечно для них.

Осіння ніч кінця вересня була темною та прохолодною, а розпалювати вогнища заборонили, тому і снувала сотня неподалік від міста, зігріваючись на спинах коней. Десь опівночі невгамовний Санько захотів спішитись ради своєї потреби, і хлопці чекали його, поглядаючи у той бік, де розчинялися у пітьмі останні вершники з їхньої сотні. Та от із кущів почулася якась метушня, донісся ледве чутний вигук Санька:

— Хлопці, рятуйте...

Зараз же Павло свиснув своїм, і козаки, зістрибнувши з коней, стали продиратися в кущі. Побачили у темряві декілька людських силуетів, які нахилилися, пораючись побіля захопленого Санька. Пролунали постріли, і Андрій відчув, як обпекло його шию. Зопалу не відчував болю і, вихопивши шаблю, рубонув по темній постаті. Його друзі вже також устигли розправитися з нічними лиходіями, а ті, котрі в’язали Санька, побачивши, що їхні справи кепські, піднялися з землі та здалися.

Санько лежав мовчки, і Андрій відразу кинувся до нього. Коли витяг з його рота віхоть, той іще мовчав. Та от покропили на нього водою, і Санько застогнав, подаючи ознаки життя. Побіля них уже було з десяток козаків, і вони, взявши Санька на руки, прив’язали його до сідла. Усю четвірку друзів Петро відрядив до свого стану, давши їм іще для супроводу десятку козаків. Дісталися успішно і, залишивши Санька у наметі козацького знахаря, пішли до себе.

Уранці табір Кривоноса загув, немов бджолиний вулик, знову всі готувалися до приступу міста. Тільки хлопці розплющили очі, як побачили Санька з перев’язаною головою, який, сяючи від усмішки, стояв перед ними.

— Здорові були, рятівники мої! Я вас зараз підгодую! — примовляв Санько, нарізаючи всім по доброму шматку німецького сала.

— Тобі вчора німці сала дали чи по голові? — весело запитав Андрій, беручи кусень загреби з салом на ньому з рук Санька.

— Та ні, хлопці, це Петро Гусак мені видав сало як потерпілому від німецьких найманців! Сало це в них забрали! — голосно промовив Санько.

— Чого ти кричиш зранку? Ми ж не глухі... — сердито сказав Іван.

— Та, може, я став глухуватим... Мене ж добряче огріли по голові, — зізнався Санько і, глянувши на Підлужного, додав: — Та і в Андрія он шия перемотана...

Андрій нічого не відповів, а тільки махнув рукою — мовляв, подряпина.

— Так ти ж сам мріяв зійтися з ними!.. От і зійшовся... — сказав насмішкувато Павло, і всі пригадали вчорашні погрози Санька у бік німецьких стрільців.

— Годі вже глузувати з мене! Якби не я, то не їли б ви цього німецького сала. А я його головою заробив! — примирливо промовив Санько, і друзі відчепилися, наминаючи його гостинець.

Військо стало виходити з табору, і сотня Петра знову йшла пильнувати бокові підступи. Добре, що обозні вже подбали про їхніх коней, і друзі, залишивши Санька в таборі, приєднались до козаків, що виходили зі стану в поле. Макар їхав попереду, а потім, як хлопці зрівнялись із ним, запитав:

— Як там наш Санько? Не рветься у бій з німцями?

Підлужний посміхнувся та відповів:

— Та ні, пане десятнику, згодився пересидіти. Та ще й глухуватим став... Хай відпочине!

Піші війська знову пішли приступом на Старокостянтинів, і десь по обіді було чути постріли та галас бою вже в місті.

— Таки взяли місто наші молодці! — посміхнувся до своїх козаків Пилипенко.

— А ми коли зайдемо туди? — звернувся до нього Павло.

— Тобі теж хочеться подивитися на німецьких найманців? Один уже хотів... — відповів Макар і поїхав до сотника Петра — порадитися, що їм чинити далі.

Швидко повернувся та оголосив усім, що сотня вступає в місто у похідному стані — по чотири вершники. Перед входом до Старокостянтинова всі трішки причепурилися. Мешканці вже повиходили на вулиці і радісно вітали переможців. Підлужний з двома друзями їхав у кінній шерензі і роздивлявся невеличке, але таке привітне містечко з кам’яними будівлями, церквою та костелом. Чомусь пригадався Андрієві Шаргород, і він мимоволі став думати про Поліну та її доньку Соломійку...

Зупинилися на площі, де священик відправляв службу за перемогу над ворогами. Після цієї церемонії сотня вже іншою вулицею виходила з міста, де зіткнулась із декількома десятками полонених німців, яких вели до фортеці.

— От тобі, Павле, і німці! — глузливо зауважив Іван, і всі засміялися.

— Та я ж хотів тільки подивитися. Бачу, що вони люди як люди... Тільки, мабуть, говорять по-німецькому! — розвеселився Павло і привітно махнув полоненим.

Ті здивовано дивились на козака, що так радісно їх вітав, і собі стали махати до нього та голосно викрикувати: «Гут, гут, кгозак!» Тут уже всі не витримали і весело зареготали, махаючи полоненим німцям, і Петрові довелося втихомирювати своїх підопічних.

Прибувши в табір, сотня Петра Гусака раненько повечеряла та стала влаштовуватись до сну після важкої ночі та денних бойових дій. Спати під возом уже було прохолодно, і хлопці вмостилися в одному наметі, який Санько дбайливо приготував для них: натягав туди запашного сіна та позастилав польськими повстяними ряднами — зі здобичі під Пилявцями. Хлопці розповіли йому, як зустріли німецьких бранців, як Павло передав їм вітання від Санька. Він довго сміявся, був задоволений, що його десь там згадують.

Уранці розпочалася підготовка до виходу в похід, далі на захід, воювати за Збараж, а потім — іще далі, на Львів. Перехід мав бути нелегким, багатоденним, тому Петро особисто перевіряв підготовку до нього. Перевірив, як деякі не дуже дбайливі козаки не помітили стерті підкови. Добряче перепадало на горіхи горе-козакові, котрий проґавив прослідкувати за своїм конем. Дісталося тут і Санькові, який через свою побиту голову не помітив потертостей на шкірі коня та не обробив їх дьогтем.

— Ти що це, бісовий сину, за конем не дивишся? Я тобі зараз і руки поперебиваю! Мерщій оброби шкіру! — відчитав Санька сотник, а козаки, почувши таке «батькування», швидко заходилися поратися побіля чотириногих друзів.

За два дні вони були готові вийти в похід, і одного ранку, наприкінці жовтня, величезне військо Хмельницького вирушило до Човганського Каменя. Петро розповів своїм хлопцям, що Буджацька орда, разом з якою вони воювали під Пилявцями, пішла в свої улуси, а в цих краях вони зустрінуть татар з орди Тугай-бея, які нещодавно сюди прийшли. Багатьом козакам це не подобалося, бо ж не хотілося бачити споконвічних ворогів на своїх землях, але так домовився Богдан, і на час війни з поляками доводилося з цим миритися.