Присмак волі

Сотня Гусака

Уранці Петро Гусак уже очолив не тільки свою десятку, а й усю сотню верхових козаків. Після сніданку він не віддав своїм козакам наказу виїжджати, а звелів чекати розпорядження. Коли в полі попереду них зібралась сотня козаків, Петро неспішно повів усіх уперед. Андрій під’їхав до нього, запитав схвильованим голосом:

— Пане Петре, чому ми так пізно виїхали і не поспішаємо нікуди?

— На все свій час, Андрію... Тобі можу сказати, що попереду нас вийшли ще вночі близько двох тисяч повстанського війська — на вилазку в напрямку Старокостянтинова, — довірливо сказав Петро.

Андрій їхав та милувався навколишньою красою — ці місця були дуже привабливими: переліски чергували з вибалками, а деінде були і яруги з кам’яними виступами. Треба було долати чималий шлях, аби потрапити на інший бік тієї чи іншої завади. Проїхали чималу відстань, але нічого підозрілого не виявили. Не було й ворожих засідок.

У обідню пору Петро дав наказ спішитися у ближньому гайку, з якого добре було видно навколишню місцевість. Багато козаків уже вибрали собі місце для відпочинку. Вони позлазили з коней і походжали вперед та назад, розминаючи застиглі суглоби. Тут до Петра примчав гонець із передового гурту їхнього загону і схвильовано доповів:

— Польські вершники женуть нам назустріч повстанців та рубають їх, мов капусту!

— Розтягтися ланцюгом та бути готовими до бою! Праве крило поведе Пилипенко, — наказав Петро Гусак.

Козаки почали розтягуватися поміж деревами в одну лінію — для атаки, а здалеку вже було чути людський лемент, який став переходити в загальний ґвалт передсмертних викриків, проклять та благань про пощаду.

Із вибалка показалися перші втікачі, що без зброї мчали щодуху через поле, побіля якого у засідці стояла сотня козаків. Люди були в шаленому передсмертному переполосі й не чинили ніякого опору польським вершникам, які вимахували своїми довгими шаблями по незахищених головах повстанців. Усіх вразила шалена різня, на яку дивитися було моторошно, і деякі козаки вже поривалися до атаки, але владний голос Петра зупиняв їх. Тільки тоді, як з лощини вивалило ще декілька сотень людей, яких переслідували поляки, Петро гукнув:

— Макаре, закрий вибалок, а ми цих запеклих різників посічемо!

І сотня, розділившись навпіл, вискочила із засідки на тих, хто переслідував повстанців. Поляки рухалися швидко, відчуваючи себе невразливими, і лише тоді, як над полем понеслося козацьке «Пугу-пугу-пугу!», ляські вершники трохи охололи — хто призупинився та спробував розвернути коня, а хто, не зупиняючись, півколом повертав назад... Проте було вже запізно. Чувся хрускіт ворожих черепів, лунали передсмертні крики тих, хто тільки-но карав інших на смерть. Заразу самих убивць відлітали врізнобіч голови і руки, а від ударів деяких несамовитих козаків роздвоювалися тіла. Тепер уже смерть витала над тими, хто встиг перейти ярок і опинився під шаблями козаків, які ошаленіло всіх рубали, не чуючи благань про пощаду та про допомогу «Матки Боски»...

Підлужний, забувши про все на світі, носився по полю і безтямно крушив чужих вершників, не даючи їм опам’ятатися, з диким ревінням добивав поранених і ганявся за тими, кого ще не зарубали козаки.

З боку вибалка неслися на поміч драгуни, і Андрій помчав туди, рубаючи на ходу польських драгунів, які повертали з поля бою.

Сюди також неслися хлопці з другої половини сотні і не давали ворожим вершникам вибратись з яру на рівнину, а ті неспроможні були набути стрімкості, тож стали вразливими для козацьких шабель, і тут не одна шляхетська голова покотилася вниз, до яру. Нарешті поляки побачили, в якій вони опинилися скруті, і чимшвидше повернули коней назад та помчали вниз, залишивши у вибалку декілька десятків забитих.

Уже поверталися недавні втікачі від польських вершників, і деякі з них стали слізно дякувати козаків Гусака за такий чудодійний порятунок від неминучої смерті: «Бережи вас Господь, братчики, рятівники наші...» Петро запитав одного з повстанців:

— А де ваші сотники? Як вони в таку халепу влізли?

Той покрутив головою й відповів:

— Нікого вже немає... Порубали майже всіх... Ось оце нас стільки залишилося, а було...

Петро опустив голову, якусь хвилину помовчав, а тоді промовив:

— Знаю, скільки вас було. Та невже стільки полягло? Боже правий, майже всі...

Козаки стали збирати тіла полеглих товаришів, і Петро рахував, на скільки і в його сотні поменшало. З десятки всі були живі і, зібравшись навколо свого старшого, радісно вітали один одного.

— Досить вам обніматися... Допоможіть краще наших поховати. А цих бідолах ми не в змозі по-людському похоронити... — промовив суворо Петро і наказав повстанцям негайно вирушати до свого головного війська.

Під вечір повернулися до свого стану і до сутінків готували зброю до вранішнього походу. Петро з сумом пішов до полковника, щоб доповісти про нещасливу вилазку та загибель двотисячного повстанського війська.

Наступного дня, тільки-но знову вийшли з табору сотнею, зустріли передовий загін поляків. Було видно, що вони не бажали вступати в загальну сутичку, і тому з ворогуючих сторін виїжджали на двобій по декілька вершників та брались за герці, а роз’їжджалися тільки після загибелі когось із учасників сутички. Далі проїхати у бік Старокостянтинова не вдавалося, і сотня, покрутившись у цій місцевості до кінця дня, повернула назад, так і не вивідавши нічого про розташування ворожого табору.

Наступного дня сотня Петра Гусака знову вийшла оглядати місцевість на лівому боці річки Ікви, але повторилися вчорашні події з короткими сутичками з польськими вершниками. Та по обіді до Петра прискакав вістовий від полковника і повідомив, що гребля через річку Ікву опинилась у руках поляків і треба повертатися в свій табір. Попередження було своєчасним, бо знахабнілі польські вершники, що переважали козаків чисельно, показалися на протилежному боці балки і вже робили спробу подолати природну перепону та атакувати сотню Петра.

— Будемо відходити! — наказав Гусак, і сотня, не вступаючи у бій, повернула у напрямку свого стану.

До вечора було ще далеко, і козаки, розмістившись відпочити, чекали подальших розпоряджень. Під’їхав занепокоєний Петро і розповів, що польський стан уже з багатотисячним військом розмістився зовсім недалеко від них, на лівому боці річки Ікви. Ніч обіцяє бути важкою, і спати всім доведеться мало, дозорці виїжджатимуть за межі стану змінними десятками.

Серед ночі їх розбудили їздові, і цього разу козаків зі стану виїхало зовсім мало. Очолив дозор Петро Гусак. Далеко від стану не віддалялись, а вартували одним гуртом, щоб уночі не розгубитися у пересіченій місцевості. Добре, що місяць підсвічував нічні краєвиди.

Час від часу Петро зупиняв свою сторожу, і чутливий Павло Година спочатку вслухався в ніч, а потім вухом припадав до землі та подовгу лежав, сподіваючись щось почути. Якось непомітно козаків застав ранок у полі, і вони, не зустрівши ворога, були раді тому, тож поспішили до стану, де їх чекав гарячий куліш. На траві цим ранком лягла паморозь, і це добре відчули ті, хто був одягнений по-літньому, а з пащей коней валила густа пара.

— Так, козаки, бабине літо скінчилося. Шукайте собі свити та кожухи, бо застане нас зима в полі... — задумливо напучував Петро своїх підлеглих.