Присмак волі

Задумка Петра Гусака

По дорозі до табору всі мовчали, а прийшовши туди, завалилися спати, де хто знайшов собі притулок. Підлужного розбудив обозний, що вже підвів до воза коней:

— Уставай, козаче, — сказав дядько Панас. — Мабуть, пізно ліг учора? Та воно діло молоде... Гуляй, козаче, поки молодий...

Андрій виліз з-під воза і попрямував до озерця, де вже були Санько з Павлом. Вони старанно обмивали спини один одному.

— А давайте і мене швиденько покупайте! — замість привітання промовив Підлужний до хлопців, а ті, мов дурні, стати плескати на нього воду, не даючи йому сапнути.

Скупавшись, пішли сідлати коней у дорогу. Коли все було готове до походу, навідались до кухарів та поїли гарячої соломахи.

Військо пішло вперед, а десятка Гусака цього дня йшла позаду разом з приставленим до них іще десятком козаків. Вони вже проминули місто Шаргород, і чим далі Андрій від’їжджав, тим яскравіше поставали перед ним образи Поліни та її доньки Соломійки. Він не міг зрозуміти, чому так переймається за них, адже ще зовсім недавно і не відав про їхнє існування... Тоді знову згадував свою родину, Даринку, Миколку, і йому хотілося повернути все назад, щоб ніколи не знати про Поліну. А думки знову і знову повертали його до маленької хатинки, де лунали ніжний голос Поліни, веселий сміх Соломійки...

На ночівлю зупинилися під Шпиковим і до заходу сонця швидко укріпили табір. Після вечері десятник оголосив хлопцям, що вони нестимуть тільки денну варту, щоб зберігали сили до Лодижина, — у них буде особливе завдання від Івана Ганжі.

Наступного дня табір рухався, майже не зупиняючись, і на ночівлю стали вже у сутінках — на схід від Клебані. Уранці третього дня переходу Петро розпорядився перебиратися в голову валки і нести варту попереду війська ще з п’ятдесятьма вершниками, якими також керуватиме десятник Петро Гусак. Побачивши поряд із собою стільки вершників, Санько Голота не витримав, почав бубоніти:

— Вони що, нас охороняють? Ми самі хіба не впораємося? Скажи, Андрію...

Удосталь наслухавшись бурчання, Підлужний послав Санька туди, де Макар телят не пас.

Після такого швидкого маршу по обіді вони вже побачили Лодижин, що зручно розташувався побіля трьох річок і мав міцну фортецю. Підійшли до міста з південного боку. Петро, залишивши половину вершників у засідці, наказав наближатися до міста, поділивши тих, хто лишився з ним, навпіл. Хлопці, що були поряд із десятником, неспішно виїхали на околицю Лодижина. Не було видно ані жителів, ані польських жовнірів, і Петро послав одного козака передати, щоб підтягнулася решта вершників із засідки.

Стали заглиблюватись у містечко, йшли в напрямку фортеці. В одному місці з-під огорожі виглядало двоє хлопчаків, і Петро гукнув до них:

— Ану, вилазьте, молодці! Козаки до вас приїхали!

Хлопчаки, переминаючись з ноги на ногу, неохоче підійшли до вершників і стали їх розглядати з-під лоба.

— А де ж ваші пани польські? Вони що, повтікали? — запитав Петро.

Хлопці засміялися, а тоді той, що був вищий на зріст, махнув рукою у бік фортеці і весело промовив:

— Та ні, дядечку, вони вже три дні у фортеці сидять... Як почули, що ви сюди йдете, так і позалазили у фортецю.

Така відповідь усіх розвеселила, а далі Петро спитав:

— А багато тут польського війська, хлопці?

— Та ми їх не рахували, бо не вміємо... Отак, як біля церкви на Паску, — відповів знову хлопець і розсмішив усіх до сліз.

— А нас ви не боїтеся? — знову спитав Петро та обвів своїх козаків рукою.

— Та ні, ви ж від Хмеля, ви тільки ляхів б’єте, татар — і тих не чіпаєте... — похмуріше промовив хлопець, і обидва товариша зібрались знову прошмигнути під огорожу.

— Та не тікайте... Принесіть нам водички попити. А може, зі старших хто вийде? — вів далі Петро.

Хлопці хутко метнулись до журавля у глибині двору.

Винесли цеберко води з невеликим дерев’яним черпачком. Козаки по черзі стали черпати воду, швидко випили ціле цеберко.

— А чого старший ніхто не вийшов? — спитав Петро.

— Немає в нас батька, і в сусідніх хатинах дядьків немає. Кого ще раніше вбили татари, а деякі повтікали від ляхів, ніхто не знає, куди... — невесело відповів один із хлопчаків і додав: — От якби ви ляхів вигнали, та ще й татар побили, ми б до вашого війська пішли.

— Оце так діло! Оце будуть добрячі вояки!.. Пропадуть і ляхи, і татари, — промовляли козаки та посміхалися, бачачи хлоп’яче завзяття.

— Ну, годі вже кепкувати, — заявив Петро, і козаки поїхали далі, у бік фортеці.

Не доїхали сажнів сто до фортеці та й зупинилися. На стінах не було видно нікого, і тоді Санько Голота зголосився наблизитися туди та роздивитися, що діється побіля воріт. Він легенько підстьобнув коня і попрямував до воріт. Уже лишалося зовсім трохи до них, як висунулись на стіні декілька рушниць та пальнули по Санькові. Кулі, мабуть, не зачепили його, бо козак ошаліло розвернувся на місці і рвонув назад, до свого гурту. А хлопцям Петро дав наказ від’їхати назад ще сажнів на п’ятдесят.

Від’їхавши на таку відстань, де кулі вже не могли його дістати, Санько на ходу припустив штани і, ставши на стремена, показав сідниці тим, хто стріляв. У відповідь пролунало ще декілька пострілів та почулася лайка. Санько підскочив на коні до гурту, весело промовив:

— Не вміють стріляти ляхи! Я їм такі сідниці вивалив, що не промажеш, а вони не влучили!

Усі сміялися з такої витівки, а Петро, піднявшись у сідлі, гнівно сказав:

— От якби попали! Для тебе було б краще у таборі отримати три палиці, щоб не був таким хвальковитим!

Тепер уже невесело стало Санькові, і він мовчки приєднався до козаків, які прямували від фортеці до табору.

Прибули на місце, і Петро Гусак виклав свою думку полковникові Ганжі. Звечора треба проникнути до фортеці, а приступ слід здійснити не вранці, як зазвичай, а посеред ночі.

Повечерявши, почали старанно готуватися до таємного проникнення у стан ворога. Задумка була дуже простою: на невеликий проміжок часу передовий загін козаків очолить десятка Петра Гусака, яка буде без шуму та гвалту прибирати польських дозорців та їхні засідки. Позаду вже йтимуть звичайні загони повстанців, які завойовуватимуть фортецю. Свою задумку Петро назвав «беремо з ходу», і всі козаки загорілися бажанням виконати це завдання.

Поки хлопці споряджалися, повз них у вечірніх сутінках потяглися колони з драбинами, невеликими загонами йшли повстанці та козаки, везли гармати. Та коли на возах, у які запрягли коней-ваговозів, хлопці побачили дві вежі, вони здивовано подивилися на Петра і, прицмокуючи язиками, вихваляли цю витівку.

— Так то ж для вас, хлопці, — сказав Петро і махнув рукою в їхній бік. — З вами буде й гарний сагайдакер із нових — Ярема його прізвище.

До хлопців підійшов молодик, привітався, як давній знайомий:

— Ярема — це я... Прийшов з Микільського куреня, а звуть мене Віктором...

— А ми тебе зватимемо Яремою. Згода? — сказав Павло і потиснув йому руку.

— Та називайте, як захочете, тільки б ми влучно стріляли. Я в курені стріляв без похибок, — посміхнувся Ярема, і всі вдовольнилися його відповіддю.

Через якийсь час хлопці стали підходити до стін, слідом за ними рухалися їздові, щоб вартувати коней. Дісталися до місця передачі коней, і Петро роздав усім дерев’яні світлячки, щоб козаки закріпили їх один одному на спини. Такі світлячки будуть в усіх, хто атакуватиме замок. Друзі із задоволенням стали чіпляти «гнилушки» до спин, і тепер було видно кожному, хто де стоїть.

— Ми ж лазутчики, пане десятнику, то давайте і на шапки почепимо. Коли будемо тихо крастися, то шапки розвернемо назад, а як уже бійка — то бачитимемо своїх... — запропонував мудрий Павло, і десятник із ним погодився.

Невдовзі почулося скрипіння возів з двома вежами, і Петро розпорядився, щоб останній проміжок відстані до фортеці хлопці підтягали вози руками. Коней розпрягли і тихо відвели геть. До одного воза підскочило більше десятка козаків, і він тихо покотився ближче до стіни, а потім те ж саме, вчинили і з другим. На щастя, зі стіни не помітили цієї підготовки до приступу. Тепер четверо сагайдакерів вилізуть на ці вежі і при штурмі муру фортеці нищитимуть вартових стрілами, а як уже загони підуть на приступ, стрілятимуть з мушкетів. Невдовзі нечисленний загін Петра, махнувши друзям на прощання, пішов уперед, і деякий час були помітні тільки вогники світлячків на спинах.

Четвірка стала забиратися на верхівку веж, обережно ступаючи на щаблі, а внизу залишилися прості козаки для заряджання мушкетів — на той випадок, коли в сагайдакерів закінчаться стріли. До них прибіг вістовий, повідомив, що на стіну полізуть після трикратного покрику сови, і тоді хлопці не повинні схибити при появі польських вартових, поцілити в них стрілами.

Андрій стояв поряд із Павлом. Вони вдивлялись у ледь помітні обриси фортечної стіни, боячись прогавити якусь тінь на ній. Вони бачили, як, обминаючи їхні вози з вежами, пересувалися загони нападаючих з драбинами на спинах. Вони тихо розчинялися в темряві, і було видно на тлі фортечної стіни, як сотні тьмяних вогників обліпили внизу місце приступу.

Підлужний помітив, що по верху стіни рухалося декілька людських силуетів, і, прицілившись, очікував. Почулося трикратне пугукання сови. Воно ще не розвіялося в темряві, а стріли друзів уже полетіли в польську нічну сторожу. Не почули криків поранених, і це було добрим знаком: стріли знайшли свою здобич.

На стіні вже виднілися тіні перших атакуючих, і друзі знали, що це хлопці з їхньої десятки. Далі уважно слідкували за верхньою лінією стіни. Ще не дісталися до карниза перші лазутчики, як Андрій знову побачив ліворуч від себе декілька силуетів жовнірів. Знову свиснули стріли, і до них донеслися зойки поранених або забитих вояків. Крики почули інші вартові, які знаходилися неподалік, і вже до поранених поспішало ще декілька постатей, проте хлопці одностайно перервали їхню ходу пущеними стрілами.

Нагорі вже замаячили силуети козаків, котрі першими видерлися на стіну, але в стані ворога ніякої тривоги ще не було. Стрільці бачили на карнизі фортеці гурт своїх, що збирались до бою. Раптом з лівого боку пролунав постріл і з’явилась перед очима чимала ватага жовнірів, які наближалися до невеликого гурту козаків, що знаходилися на стіні. Тут уже четвірка стрільців тільки й устигала пускати стріли по захисниках фортеці. Чулися крики, лайка, прокляття у бік козаків, які стояли, чекаючи наближення поляків, а ті падали, забиті стрілами, не встигнувши добігти до зухвалого гурту на стіні.

Нарешті залунали часті постріли. Було видно, що два темні гурти злилися, і до слуху хлопців донеслися дзенькання шабель і крики козаків та поляків.

— Давайте бити лівіше, хлопці! Наших там немає! Б’ємо, поки стріли є! — закричав Підлужний.

З другої вежі почув голос Павла:

— Б’ємо, Андрію!

Стріли вже закінчувалися, тож Підлужний вирішив не стріляти з мушкетів, бо зараз важко було збагнути, де хто є, а коли вже не було стріл, він запропонував не полишати вежі. Невідомо, хто там перемагає...

На тлі стіни було видно, як дерлися на неї чорні тіні та зникали за карнизом. Хлопці сиділи на вежах з мушкетами напоготові, але по різноголоссю викриків можна було зрозуміти: поки що переможених немає. Подалі від цього місця також бахкали постріли, чувся людський гвалт, а ще трохи далі навіть гахкали гаківниці — можливо, били по воротах фортеці.

«Добре... Нашим буде легше. Мабуть, і в іншому місці пішли», — міркував Підлужний, чуючи відголоски бою. А на стіні також усе чули, бо стали переможно кричати: «Круши їх! Бийте!», а іноді й таке: «Бийте їх скоріш, а то нам не дістанеться!» Було вже зрозуміло, що фортуна повернула у бік нападаючих, і все частіше лунали переможні вигуки козаків: «Отримав? Знайте наших! Так тобі і треба! Здавайтеся, ляхи!» Андрій погукав Павла і запропонував злазити з «дуба». Той засміявся і погодився.

До фортечної стіни продовжували прибувати гурти атакуючих, і хлопці вирішили не відходити від своїх веж, чекати розпорядження десятника. А в замку вже звідусіль чулися звитяжні вигуки перемагаючих. Постріли рушниць лунали все рідше, перестали бахкати й гаківниці.

Сонце вже добряче підсвітило небо, і було добре видно, як у фортеці мелькали тіні атакуючих, і от нарешті звідусіль стали долинати голоси сотень переможців: «Наша взяла! Хвала Ганжі! Наш Лодижин!», а подекуди лунав хвацький свист майстрів цієї справи.

Четверо козаків радісно плескали один одного по плечах і раділи цій перемозі, в якій бачили і свій внесок. Добре, що залишилися живими. Тепер вони, посміхаючись, пішли до своїх коней. А вже й оголосили про збір тих, хто лишився живим після штурму Лодижинської фортеці.

Вони першими підійшли до обозних і розібрали своїх коней. Оглянувши Орлика, Підлужний приліг поруч із возом, очікував, коли збереться решта товаришів. Ось уже прийшли Макар з Кузьмою, з прикрістю розповідали, що під час приступу козаки з десятки Петра десь розпорошилися і про долю декого з них вони нічого не знають. Через якийсь час повернулися ще двоє козаків, і всі завалилися спати просто під возом. Хлопці були вкрай виснажені і нічого не знали про інших, навіть про Петра Гусака.

Усі лежали, дрімаючи, та чекали свого десятника, і коли був поклик сотників іти ховати забитих, козаки залишилися на місці. Обозні принесли води, і хлопці стали вмиватися, змивати з одягу бруд та криваві плями. У Макара було декілька порізів, і його старанно підліковував Кузьма, прикладав траву на рани. У решти були синці та незначні подряпини, і козаки допомагали один одному привести себе до ладу.

Підлужному і трійці сагайдакерів було трохи незручно від того, що в них на тілі ані подряпини. Вони відійшли від табору, стали підшукувати підходящі гілочки з дерев та очерету для стріл. Нарешті прибув посильний з повідомленням, що Петро Гусак поранений, а десятником буде Макар Пилипенко. Усе було зрозуміло, і Макар заходився збирати вцілілих козаків. Забравши зброю, хлопці вирушили до свого місця в таборі.