Присмак волі

Сяючі маківки

Уранці, швидко перехопивши щось із харчу, вийшли з хати і вже були готові йти далі. Петро Гусак походжав поміж козаками, заодно перевіряючи кінську упряж, говорив, що завтра вони до Києва таки доберуться і ночуватимуть уже при полку Хмельницького.

Задовго до вечора від голови сотні почулося різноголосся хвалебних голосів, і козаки додали в ході. Андрій із Яремою досягли перекату шляху, і перед їхніми очима відкрився на обрії чарівливий краєвид Київ-града. Хлопці також не втрималися, щоб не виказати своє захоплення красою цього благословенного міста. Майже одночасно стали вигукувати хвалебні слова, а деякі козаки кидали вгору шапки та стріляли з пістолів.

Підлужний, милуючись творінням людських рук, стишив ходу Орлика і, розглядаючись, усе більше дивувався поєднанню людського розуму в бажаннях догодити своєму Творцю.

На тлі неосяжних лісів, що буйніли зелено-чорним кольором, виділяючи молочно-білі, укриті снігом парцели, було видно маківки численних церков. Під світлом зимового сонця вони неначе висіли над землею і сяяли кожна своїми неповторними барвами. Золоті маківки відбивали золотаве сонячне світло, яке осліплювало очі вершникам та вабило золотавою красою. Голоси зраділих козаків ущухли, і тільки було чути далекий звук сотень дзвонів, які сповіщали люд про початок обідні.

Андрій іще вдома чув від людей про неймовірну красу Києва, а зараз, осягнувши всю велич цього міста, яке він, здавалося, оглядав не очима, а всією душею, відразу відчув у собі відданість і любов до Києва — воістину батька міст руських.

Шлях вів спуском у долину невідомої їм річки, і незвичайне видовище, яке сяяло під зимовим сонцем, заховалося за пагорбком. Ніби отямившись від якоїсь дивини, десятники стали покрикувати на козаків, які розтягнулися походом майже на півверсти. Хлопці підстьобнули коней і швидко наздогнали своїх. Макар Пилипенко оглянувся на Підлужного та Ярему і дружелюбно вигукнув:

— Тримайтеся ближче, а то заблукаєте! Це вам не в полі!

Андрій, уражений щойно побаченою красою, весело відгукнувся:

— Та, пане Макаре, тут не гріх і заблукати!.. Он погляньте: церква біля церкви!.. Є де помолитися за душу свою!

Уже тісними рядами, без вигуків і патетики, сотня невеликим чорним ланцюгом втягувалася в місто. Позаду, на якійсь відстані від вершників, на пригорку було видно їхній обоз, який так недоречно котився ще колесами, коли поміж них стрімко проносились однокінки із саньми. У міру того як наближалися до якоїсь гори, усе більше бачили вони на вулицях людей, а вершники так і гасали повз них, не звертаючи на сотню жодної уваги.

Попереду побачили роздоріжжя, і Петро Гусак гукнув усім:

— Спішитися! Від коней не відходити!

Від голови сотні відділилися четверо вершників і поскакали по одній з вулиць, мабуть, дізнаватися про місцезнаходження полку Хмельницького. Андрій із Яремою з цікавістю оглядали місто, в якому були вперше, і дивувалися, бачачи охайність та впорядкованість вулиць. Часу на це було обмаль, бо з’явилися посланці, і сотня знову рушила вперед.

Нарешті зупинилися поблизу двох невеликих стаєнь, що стояли побіля підніжжя Старокиївської гори, і стали влаштовувати коней на ночівлю. Швидко з’явились обозні і стали бігати один поперед одного, вишукуючи для коней зі своєї десятки краще місце.

Андрію з Яремою вдалося поставити Зірочку та Орлика у стайню, а тоді заходилися відчищати гомілки коней від льоду, що понамерзав кавалками до самих колін. Обозний Панас уже встиг принести зголоднілим коням фуражу, а хлопці пішли до струмка набрати води, щоб утамувати жагу своїх чотириногих друзів після нелегкої дороги. Орлик, торкнувшись губами води, з пожадливістю став її пити, проціджуючи скрізь зуби, а Андрій турботливо гладив його по шиї, подумки дякуючи за те, що доправив свого господаря в таке славетне місто.

Настала черга облаштовуватись і козакам. Час минав, а десятники чомусь помовчували. Усі мали надію заночувати в якихось хоч і не хоромах, але пристойних теплих оселях з гарною вечерею. Та потроху такі мрії стали розвіюватися. Петро закликав усіх зібратися і заявив:

— Хлопці, козаки! У місті багато війська, і ночувати нам доведеться, мов у полі...

Усі невдоволено загули, але десятники вже хазяйновито викрикували, що необхідно знімати з возів намети і ставити рядами понад стінами стаєнь. Розпач розсіявся у покриках старших, і вже звідусіль чулися жарти і підсміювання над тими, хто на шляху до Києва ділився думками про розкішне життя, яке їх чекає у місті.

Десятка Пилипенка довгенько вибивала у промерзлій землі заглиблення під намет та приямок під вогнище. Андрій із четвіркою хлопців гайнули у пошуках придатного каміння для відведення диму від вогнища, яке буде підтримуватися у наметі цілісіньку ніч.

Капелюжний з Білим заходилися викладати коминок під вогнище, а решта розбрелися у пошуках гілляччя або якихось дров. Михайло Білий добре розумівся на облаштуванні пічок, тож і обладнав перекриття виходу диму. Розпалили вогнище, і всі зі сміхом повискакували з намету, який наповнився густим димом. Звичайно ж, лаяли Білого, але той тільки посміхався.

У цей час побіля їхніх стаєнь зупинилося троє саней, заповнених дровами, і візники стали кликати козаків, щоб розбирати дрова по наметах.

— Налітайте, хлопці! Не дамо вам закоцюбнути під цією горою! Київський війт направив до вас дровець! — горлопанив чоловік з передніх саней.

Але вже й без запрошення козаки набирали дрова і, ледве тримаючи їх на витягнутих руках, тягали кожен до свого намету. Хлопці з десятки Макара також не полінились, і в наметі швидко виросла чимала гірка дровець. Тепер уже навіть ті з козаків, які насміхався з мрійників, були вдоволеними, передбачаючи ночівлю в теплі.

Дим із намету куди й подівся, коли дрівця розгорілися, і від нашвидку складеного комина запахкотіло жаром. Звідусіль стали долинати веселі голоси та запахи гарячої їжі. Коли повсідалися черпати куліш, нашвидку зварений із пшона, заправленого сальцем, стали вихваляти Білого за гарний комин, а Капелюжного — за смачне вариво.

Андрію з Яремою випало чатувати під ранок. Після гарячого варива їхні обвітрені обличчя запахкотіли жаром, немов набралися спекоти від вугілля, що жевріло. Від воріт стайні доносилися веселі вигуки перебендів, заграли й музики. Хлопці з десятки закінчили вистелити солому на підлозі і, запитливо поглядаючи на Макара, стали лаштуватися до гуляння. Макар, узрівши, що зараз для козаків не він за головного, а музики та перебенді, сміючись, наказав:

— Ідіть, витанцьовуйте хоч до ранку, але побіля комина один щоб був за наглядача... А то ночуватимемо у стайні.

Знайшовся бажаючий доглядати за вогнищем, і козаки, як горох, висипали з намету та заспішили до того місця, де гуляли. Тут зібралося два гурти. У одному прибріхувачі розповідали небилиці, а в іншому хто підспівував, а хто вже й топтав сніг під гопака. Андрій пригадав, як він ще цього року танцював на проводах зими, на Масляну, і, весело поглянувши на Ярему, вигукнув:

— Ану, хлопці, вріжте краков’як! Ми з Яремою погріємось!

Заради забаганки кинув у шаплик два гроші.

Антон Цибух, що був за старшого і вибивав на цимбалах, підтримав друзів:

— Вріжте, хлопці! Хай у Києві знають, як козаки веселяться!

Цибух повільно повів мотив танцю, і Андрій із Яремою стали походжати по колу з вивертами, а коли прискорився темп, закрутилися, мов два необ’їжджені жеребці, тільки збитий сніг відлітав від їхніх чобіт.

Тут не могли втриматися й інші хлопці із сотні і, кинувши гроші в шаплик, стали виробляти колінця не гірше за друзів.

— Андрію, додамо жару!.. Низових іще ніхто не перетанцьовував! — не припиняючи круговерті, закликав Ярема.

На сніг полетіли жупани, і вже тупцювало чотири завзятих танцюристи. До кола, що утворилося навколо них, позбігалася ледь не вся сотня, і кожен підбадьорював когось зі своїх. У Андрія і Яреми неначе відкрилося джерело запалу та вміння, і вони, раз у раз міняючись місцями, так вимахували ногами, що Цибух став стишувати мотив та вмовляти:

— Хлопці, ваша взяла! У нас уже з палиць друзки полетіли!

Навкруги лунав сміх і голоси споглядачів: «Ухоркаєте наших музик! Годі вам, добрячі гопцювальники! Дайте й іншим утнути!..»

Нарешті музики призупинили гру, і до них стала черга на замовлення: кожному — танець на свій лад. Андрій по-дружньому обняв Ярему й суперників по танцю, і всі стали одягати жупани.

— Щось мороз послабшав!... Хоч би сніг не підтанув! — зі сміхом промовив Підлужний, і хлопці, підтримуючи його жарт, весело зареготали.

Тепер, протиснувшись у коло зівак, стали підбивати інших охочих до танцю козаків. Із гурту стала зриватися пісня, і музики враз підлаштувалися під співаків, а ті, хто бажав танцювати, залишилися в колі і продовжували вже в іншій бистрині в лад музикам:

Та все ж нелегкий шлях та зимовий холод стали нагадувати, що час уже йти на відпочинок. Назавтра необхідно приступати до військової повинності. Десятка Макара Пилипенка відділилась від гурту і з веселим гомоном побрела до своїх наметів.