Присмак волі

От тобі й Шаргород

Після розмови з дівчатами, які так хвалили всю трійцю козаків, недуже хотілося їх полишати, та час було повертатися до стану. Уже стали з’являтися козацькі роз’їзди, і хлопці мали їхати звідси, бо на них почати звертати увагу, а дівчата також, махнувши рукою «до побачення», пішли по лісовій стежці від цього місця, стомлено перебираючи ногами.

— Оце так скупалися... У мене ще й досі всі жишки теліпає... — бубонів Санько Голота і щасливо посміхався.

— Ти, Санько, і козакувати покинув би заради такої паняночки... Скажи по правді: покинув би нас? — допитувалися Андрій та Павло.

Голота задоволено посміхнувся, випростався в сідлі й гордовито випалив:

— Полишив би я вас, хлопці... Але ненадовго...

Почувши таку відповідь, усі почали задоволено реготати та долучати до цієї пригоди все більше й більше подробиць.

У стані їх уже чекала смачна вечеря, і всі запитливо дивились на хлопців, а тоді Петро, дожовуючи загребу, незадоволено подивився на трійцю та гаркнув:

— Де це вас носило, дідько б вас забрав? Я вже хотів гінців посилати.

— Пробачте, пане десятнику, купалися, не помітили часу... — за всіх відповів Андрій, а решта хлопців переминалися з ноги на ногу.

— Відслужимо, Петре... То, мабуть, лихий поплутав! — додав Санько, і Петро Гусак, махнувши рукою, запросив усіх до вечері.

Нарешті стати лаштуватися до сну, і Петро, обійшовши свою десятку, повторював:

— Завтра йдемо першими. Устаємо раніше за всіх та сідлаємо коней... Оглянемо, як краще підступитися до Шаргорода.

З цими настановами всі й поснули, вже не дослухаючись до десятника.

Уранці, коли ще весь табір був заглиблений у сон, дозорці тихо всіх розбудили. Хутко осідлавши коней, десятка виїхала у напрямку Шаргорода. З ними було ще четверо вістових, які теліпалися позаду десятки та готові були донести кожну звістку до головного війська.

Дорогу було вже добре видно, і провідник, якого вчора знайшов Петро, порадив звернути зі шляху та їхати неподалік від нього. Добре, що було літо і робити це було легко. Коні впевненою ходою йшли по різнотрав’ю поміж перелісків. Уся степова живність прокинулась і, вітаючи новий день, стоголосо заявляла про себе. Вершників зачарував цей ранок, і вони, наповнюючи степовими руладами слух, а запахами — легені, покірно тяглися ланцюжком — один за одним.

Незабаром цей спокійний вранішній рух стишився, коли дійшли до річки, яку провідник назвав Мурафою. Назва ця всім сподобалася, бо річка була з чистою водою та гарними краєвидами.

— Це славетна Мурафочка, годувальниця наша та напувальниця, — промовив провідник і запропонував напоїти коней та відпочити.

Скориставшись зупинкою, Петро відправив одного з вістових до головного війська — повідомити про їхній прихід до річки та відсутність на шляху ворога. Успішно переправились на правий берег, і через те, що округа тут мала густу рослинність та яруги, поділились на три гурти і на відстані ста сажнів один від одного обережно їхали вперед. Санько Голота нервував і весь час гасав на своєму Вороньку від одного гурту до іншого та підбадьорював усіх або ж себе самого, а хлопці слухали його кумедні перемови і тихенько посміхалися.

По обіді зупинилися на відпочинок побіля якоїсь затоки, що була досить зручною для захисту від раптового нападу поляків. Вогнища не розпалювали, аби не привернути на запах диму нежданих гостей. Відіслали другого вістового повідомити про умови переходу та місце свого нічного привалу. Після передиху Петро підійшов до Санька Голоти, наказав йому:

— Коли ти, Санько, такий невгамовний, то бери з собою когось та поїдьте вперед, убік Шаргорода, до самої річки Мурашки. Добряче все там огляньте та повертайтеся назад.

Санько піднявся та підійшов до Андрія Підлужного, що сидів разом з Павлом, — хлопці рахували заряди в ладівниці.

— Андрію, десятник наказав розвідати дорогу на Шаргород, чи не видно десь там лишків, — промовив Санько і запитливо дивився, очікуючи відповіді.

— Ти, напевне, сам напросився, а тепер і мене тягнеш, — зауважив Андрій незадоволено.

Узявши зброю, він пішов до Орлика.

— Поїдемо, Орлику, нам з тобою Санько війну шукає, — звернувся Андрій до коня і, поправивши лук, стрибнув у сідло.

Тільки-но від’їхали від гурту, Санько запропонував Підлужному:

— Андрію, тут нас і захопити можуть... Виріжмо палі замість списів, то хоч на аркан не попадемося.

Вирізали дві довгих палиці, і Голота, засміявшись, знову звернувся до Андрія:

— А ти знаєш, Андрію, якщо прив’язати до палиці білий прапор, то будемо схожі на парламентарів. Правда?

Зліз з коня, скинув із себе свиту та прилаштував до палиці полотняну сорочку, що тепер майоріла на вітрі, мов прапор. Ця Санькова витівка розвеселила обох козаків, і вони далі пересуватися в доброму настрої та гуморі.

— Ти тільки, Андрію, як раптово попадемося, тримайся гордовито та мовчи, а я вже говоритиму з панами, краще б їх не бачити...

Не встигли проїхати і ста сажнів, як їх раптово оточили десятеро польських вершників, почали вимагати, щоб вони кинули зброю, кружляючи навколо хлопців з криками та погрозами.

— Стійте, стійте... Ми — парламентарі! — спробував перемінити настрій польських вершників Санько і високо підняв палицю з уявним білим прапором.

Поляки ледве вгамувались і вже не вимахували шаблями, якими щойно загрожувати знищити козаків.

— То доповідай, що тобі наказано! — зі злістю вигукнув їхній старший вершник, і всі стали, охопивши хлопців колом.

— Я — сотнцк Війська Запорозького, а це — десятник... Ми — посланці полковників Ганжі та Кривоноса. Наказано передати, щоб ваше військо вийшло з міста і фортеці та здалося!.. — випалив Санько і став зухвало роззиратися навколо.

Після нетривалої мовчанки почулися гнівні викрики поляків, дехто з них намагався підступитися до козаків, порубати їх.

— Та замовкніть уже, — закричав старший. — Підемо до хорунжого, нехай говорить з ними... А ви злазьте з коней та зброю — на землю!

Санько зі злістю відкинув палицю і крикнув:

— Наше діло — передати ці слова, і нікуди ми з вами тарабанитися не будемо!

— Зброю не кинемо... Не маєте права нас полонити! — підтримав свого товариша Андрій і крутнувся на місці конем.

— Хто нас зачепить, того полковник Ганжа накаже на палю посадити, тож моліть Бога тоді, щоб вас позабивали в бійці! — гнівно продовжував Санько і з піднятою шаблею гарцював на одному місці.

— Хлопи смердючі, дідько вас послав до нас! Не маємо права гаяти з вами час!.. Кидайте зброю або ми вас пошинкуємо! — розізлився старший вершник, і поляки підняли шаблі, приготувавшись до нападу.

— Годі вам вимахувати шаблями! Поїдемо з вами, але парламентарі на переговори приїздять зі зброєю. Складемо її перед вашим полковником! — зухвало промовляв Голота.

Нарешті старший поміркував і крикнув своїм:

— Нехай будуть зі зброєю, пся крев! Ведіть у Шаргород на допит та за непослух карайте на смерть!

Хлопці ще не встигли і шаблі заховати у піхви, як навколо них залунали постріли і декілька польських вершників впали з криками на землю.

Навколо гурту поляків гарцювали козаки з підсиленої десятки Петра і готові були рубатися з поляками, котрі залишились живими після пострілів. Поляки, що були поряд зі своїм старшим товаришем, розвернули коней та зустріли козаків ударами шабель. Тут уже і Санько з Андрієм отямились та давай колошматити ближніх до себе польських вершників, і один уже завалився на землю після різкого випаду Санька. Тепер уже явна перевага була на боці козаків. Після удару Петра Гусака шаблею по черепу старшого з поляків запал притих, і вони один по одному стали кидати шаблі на землю. У козаків один із розвідувачів лежав долілиць, а поляків лягла половина їхньої десятки, і козаки вже метушилися побіля полонених, знімаючи з них решту зброї та військове начиння.

— А чия то біла сорочка на палі? — здивовано запитав Петро і подивився на Санька Голоту.

— Та це моя, пане десятнику... Впала ненавмисно. Зараз я... — нахилився, щоб відв’язати сорочку, Санько, і тут козаки, здогадавшись, у чому справа, зареготали на всю галявину.

Поляки, що були майже всі пов’язані та шоковані полоном, здивовано дивились на козаків і переглядались поміж собою. А Санько, відв’язавши сорочку, став натягувати її на себе, не піднімаючи голови, з похмурим лицем. Тут уже й поляки все зрозуміли і, незважаючи на своє невільницьке становище, зайшлися сміхом разом із козаками.

— А твоя сорочка, Андрію, хоч на тобі? — реготав і Петро, який щойно похмуро поглядав на хлопців.

Через хвильку всі вгомонилися. Пов’язаних поляків Петро відправив з двома козаками до головного війська, а тоді всі заходилися копати могилу для свого забитого товариша та поляків.

Віддавши шану загиблому в бою козакові, вирушили вперед уже разом, тільки розтягнулися ланцюгом. Позаду їхали Андрій, Санько та Павло, який весь час картав себе за те, що вранці не поїхав разом з товаришами. Попереду виблискувала невелика річка, по берегах якої негусто росли дерева. Усі спішилися й підійшли до Петра, який уже розсилав козаків у різні боки.

— А ви двоє будете коло мене. Чатуйте побіля коней і чекайте наказів! — звернувся він до Андрія та Санька.

Хлопці стали поряд із конями, що їх лишили вислані назирці козаки, і, прислухаючись до звуків, готові були кожної миті кинутися на допомогу товаришам. До них під’їхав Петро з провідником. Він схвильовано роздивлявся все довкола, стиха про щось розмовляючи зі своїм поводирем.

Десь через годину стали з’являтися козаки, і Петро вже осягнув, де засіли поляки. Лазутчики доповіли, що бачили два загони піших поляків, душ по тридцять у кожному, і вони засіли побіля неширокого мосту, який вів на протилежний берег річки.

— Добре, хлопці, усе зрозуміло, — нарешті вимовив Петро і наказав всім готуватися до зворотного шляху, а сам відійшов з Макаром та Кузьмою і довго їм про щось намовляв, а ті мовчки слухали, киваючи головами.

Нарешті Петро підійшов до гурту козаків, які мали вирушити у зворотному напрямку, і сказав, що двоє лишаться тут назирці, а інші — від’їжджають, аби підібрати місце для ночівлі війська. Проїхавши зо три версти по пройденому шляху, зупинились, і Петро крикнув усім:

— Оглянути місцевість, чи нема засідок, з’ясувати, де є вода, а тоді — до мене!

Через деякий час усі повернулися з добрими вістями про озерця в цьому місці та про те, що ворог не зможе підійти непоміченим.

— Санько з Андрієм лишаються тут. Постійно оглядайте ці місця та чекайте підходу головного нашого війська. Головами відповідаєте за надійний огляд місця ночівлі полку! — наказав Петро і з п’ятьма козаками попрямував назустріч загонам Ганжі.

Хлопці, які весь час відчували якусь провину перед своїм десятником, старанно оглядали місцину, де стоятиме табір, та навіть раді були зустріти ворога, аби довести свою звитягу. Але навкруги, окрім швидкокрилих птахів та диких звірів, що пробігали повз них недалечко, вони нічого не помічали.

Десь під вечір усі дикі мешканці цієї місцевості сполошилися. Спочатку стали пролітати дикі гуси, а потім дрохви, тетерки, стрепети, а де-не-де почали з’являтися невеличкі зграї кабанів, що також поспішали полишити це місце.

— Може, наші підходять? — з надією промовив Санько та запропонував обережно їхати в напрямку руху війська.

Незабаром попереду побачили передовий загін і, впізнавши своїх, поспішили назустріч.

Наближалася ніч, і тільки-но зупинилась валка, як відразу всі стали копошитися, немов мурашки, та ще й неподалік від річки Мурашки. Не встигло сонце лягти за обрій, як уже стояли ряди наметів та розташувалися в три ряди вози, які щільно прикривали місце відпочинку війська. Табуни коней під доглядом обозних шукали собі навколо стану свіжої паші. Андрій з Саньком швидко знайшли свій віз і, передавши коней доглядачам, пішли до озерця, щоб змити бруд і освіжитися. Швидко повернулися назад, де вже зібралися всі, окрім Макара та Кузьми, яким на нічну заміну послали інших козаків.

Вечеряли в сутінках, і коли вже ця необхідна справа наближалася до кінця, Петро поглянув на Санька і Андрія, запитав:

— То скажіть, хлопці, що це було, коли вас поляки захопили? Ви що, в полон хотіли до ляхів?

Санько, дожовуючи загребу, голосно, щоб чули всі, відповів:

— Та то в нас, пане десятнику, така була козацька хитрість... Ми начебто парламентарями були. Запропонували полякам здатися без бою полковникам Ганжі та Кривоносу, а ляхи хотіли нас відвести до міста на перемови...

— От якби ви залишилися без зброї, то були б у нас «парламентарями» біля ганебного стовпа, а так, можливо, ви вірно й зробили, — закінчив розмову Петро, і всі, почувши про щасливий кінець цієї пригоди, радісно посміхалися.

Уранці повстанці та козаки вже робили спроби підійти та приступом заволодіти Шаргородом. Але місто з фортецею та високим, до дев’яти сажнів, земляним валом було міцним горішком. Десятку Петра Гусака ніхто не спонукав до приступу, та і його самого не було видно. З’явився пан десятник тільки під вечір, став розповідати про задум їхніх дій:

— Завтра повстанці ще постріляють, а ми будемо видивлятися, де у поляків стоять гармати, головні сили. От як ви, хлопці, добре роздивитеся місто та замок, то ми підемо туди вночі та наробимо ляхам лиха: через два-три дні місто буде наше.

Наступного дня десятка лазутчиків на чолі з Петром Гусаком увесь час до полудня перебувала побіля міста. «Гарне воно, і якби не війна, — міркував Андрій, — то тут можна було б жити...»

Шаргород стояв на березі річки Мурашки, яка своїми берегами прикрашала видна фортецю, будинки, церкви. Петро розповідав, що тут є великий католицький костел, і вказував хлопцям на його грандіозні вежі, що їх було видно далеко за межами міста. Також тут була і церква євреїв — синагога. Та хоча під стіни міста нерідко навідувалися татари, воно весь час відроджувалось.

— Хлопці, нам треба визволити це місто, та щоб поменше його зруйнувати і щоб люду менше полягло, — закінчив Петро і додав: — А тут багато живе християн, які допомагатимуть нам зсередини.

Визнавши підступи, а також помилувавшись цим містом, від’їхали подалі на захід і побіля річки Гнилої зробили перепочинок. Під вечір знову об’їхали околиці Шаргорода, побіля якого вже майже не було чути пострілів, а тоді відправилися через брід до свого табору.

Підлужний прокинувся дуже рано, вибрався з-під воза, під яким хлопці спали на сіні. У них був день відпочинку, і Андрій лежав та милувався навколишнім світом, для якого ця війна була зайвою. Звиклі до людської присутності птахи заводили співи, наче хизувалися своїм умінням. По небу пролітали граційні лебеді, і він чув, як від їхніх крил з якимось шелестким тріском розсікалося повітря, і цей шелест був таким вабливим, що Андрієві самому закортіло отак легко та граційно майнути над землею і здивувати своєю красою людей.

А на землі допитливі бабаки визирали зі своїх нір на великих земляних горбиках, які створили, мабуть, ще їхні предки. Великий бабак виліз зі своєї домівки і незадоволено дивився на людей, які посміли оселитися на його угіддях, а потім, посвистуючи, раз по раз ховався до своєї нори, так і не наважившись запросити свою родину прогулятися навколо. «Усім ми тут заважаємо. Вдерлися до малих істот, які жили своїм життям, і господарюємо на їхніх землях», — міркував Андрій і згадував свою недобудовану хату. Чи створять вони з Даринкою родинне гніздо?

Поринув у спогади про рідну Михайлівну, про свою річечку, як казав батько, хоч і мала, та Багатою зветься, тому й люди багаті побіля неї живуть. Дивився, як до озерця потяглись обозні з волоками. Видно, риби самим закортіло, а може, сніданок буде з рибкою. Андрій зрозумів, що з новим днем усі живі істоти прагнуть одного: наситити себе, знайти їжу та прожити на цьому світі ще один день, продовжити життя... «Як Бог так створив світ, що в ньому багато живих створінь і всі живуть, поїдаючи одне одного, та ніхто вмирати не хоче, побачивши красу великого творіння Господнього? От зараз почнеться день і підуть люди вбивати... І я піду. Боже, пробач мене, грішного, і проясни: чи твоїм промислом я піду вбивати і чи твоїм можуть вбити мене, твоє творіння, яке прагне до життя та любові до світу, створеного тобою?» — роїлись думки в голові Андрія, і, щоб викинути їх із голови, повернувся обличчям до сходу та подумки прочитав вранішню молитву...

Поступово всі прокидалися, а коли піднялися двоє його друзів, вони разом почимчикували до води, де вже метушились рибалки та купальники з голими сідницями. Андрій зайшов у воду та згадав про Івана, який також любив вранішню купіль: «Чи видужав уже? Добре було з ним, не вистачає його... З ним і домівка здавалася ближчою». Коли вийшли з води і, одягнувшись, попрямували до свого воза, Андрій нагадав хлопцям про Івана, і всі згадали його добрими словами як вірного товариша та незламного козака.

Після сніданку в таборі повстанців та козаків закипіла робота: з усього, що потрапляло під руки, майстрували засоби приступу. Було чути перестук ковалів, які немовби змагатися поміж собою, куючи штурмові кішки та цвяхи для виготовлення сотень драбин. Плели якісь корзини, готували довгі палі з металевими шпичаками та гаком на кінці. Багато людей приміряли здобуті кольчуги, польські шоломи, а ще плели з лози спеціальні корзини та з любов’ю приміряли їх на свої буйні голови. Теслі майстрували дещо значніше: і вже одна вражаючих розмірів гарба була перероблена на здоровенний дерев’яний щит на колесах.

— Цього ранку братимемо приступом замок!.. Ти бачив, Андрію, що роблять?! — задоволено вигукував Павло Година, а в самого на обличчі була ледь помітна тінь тривоги.

Підійшли до одного гурту, і Підлужний в одному дерев’яному виробі признав великий лук. Посміхаючись, спитав у майстрів:

— А це що, хлопці, готуєте гарпун, щоб на змія триголового запустити?

Теслі весело подивилися на Андрія, і хтось із них жартома кинув:

— Та ні, козаче, це пану Вишневецькому будемо палю в лупу вставляти!..

Наближався вечір, і хлопці вже вкотре обмірковували з Петром свої дії щодо таємного проникнення у фортецю. Раз у раз Петро малював на піску свої задумки, а хтось із козаків заперечував, мовляв, так не вийде, і все починалося спочатку. Особливо вміли вставити «шпильку» в Петрів план Макар та Кузьма, які, за їхніми словами, вже добрий десяток фортець брали, і навіть одну в Трабзоні.

Нарешті під вечір усі питання узгодили, але на душі в Андрія Підлужного було неспокійно, та, мабуть, й інші також хвилювалися перед майбутнім приступом.

Перед заходом сонця всі були вже напоготові. Швидко осідлали коней та пустилися в обхід замку, який братимуть приступом від річки Гнилої. Тепер разом із ними було десятка зо два простих козаків, які охоронятимуть лазутчиків, якщо щось повернеться не в той бік..: Прилаштувались на ночівлю в п’ятистах сажнях від мурів замку. Петро наказав усім спати, а варту нестимуть приставлені козаки.

Серед ночі всі дружньо прокинулися від дотиків вартових і поспішили ланцюгом до замку, що височів зовсім поряд. Рів перед цією спорудою був незахищеним, але Петро Гусак послав уперед одного з приставлених козаків, для впевненості, і той, повернувшись, підтвердив, що за ровом немає нікого. Цього разу, розтягнувшись уздовж муру, козаки довго вдивлялися в його вежі, намагаючись помітити бодай найменший рух вартових на стінах. Петро дав знак, і козаки наблизилися до стін для закидання «кішок» з мотузками, а знизу лишили тільки Голоту та Підлужного, що готові були своїми стрілами вразити тих, хто спробує перешкодити дев’ятьом козакам дертися по стінах. Андрій сидів на деякій відстані від Санька і міцно стискав правицею тятиву. За якусь мить побачив, як на стіни полетіли гаки з мотузками, проте деякі з них попадали на землю, не зачепившись за стіну.

У стані ворога поки що все було тихо, і от знову три гаки полетіли на стіну і зачепилися за якісь виступи. По мотузках уже дерлися хлопці з їхньої десятки, і Підлужний не зводив очей зі стіни, де кожної миті могли з’явитися вартові. Через якусь хвильку до Андрія донеслися звуки людських голосів, і він побачив, що перед самим гребенем стіни застигли в очікуванні його товариші.

Лазутчики могли вже бути на стінах замку, але майнуло світло від смолоскипа, і двоє вартових наблизилися до карниза і стали оглядати зовнішні стіни фортеці. У Андрія щось аж засмоктало під серцем від напруги, і він, прицілившись у ближчого від себе, вже не випускав його з очей, а почувши умовний звук від Санька, випустив стрілу, коли дозорець уважно оглядав те місце, де на мотузках, притиснувшись до стіни, застигли його товариші. Так і не встигши випрямитись, польський вартовий завалився головою вниз, прохрипівши щось перед смертю, а за ним навздогін уже летів його товариш, немовби доганяв смолоскип, який випустив зі своєї руки. Підлужний побачив, як смолоскип висвітив на мить темні обриси козаків, що прилипли до стіни в очікуванні подальших подій. Та за якусь мить козацькі постаті вже мелькали нагорі. Андрій подався вперед, до мотузок, що звисали зі стін.

Нагорі було тихо. Андрій краєм ока побачив смолоскип, що догорав у траві, і став швидко видиратися на стіну замку. Поряд дерся Голота. Вони одночасно виглянули з-за гребеня і побачили, що в першого гурту все склалося добре. Швидко перестрибнули через карниз і вже були біля своїх. Петро зібрав усіх до гурту і, поділивши по двоє, дав наказ тихо прибирати вартових, поки ще владарює темрява.

Андрій із Саньком поскидали з себе луки і швидко подалися за товаришами — шукати «здобичі» для своїх ножів. Не полюбляв цю справу з ножем Підлужний, а Санько, який знав про це, посварився на нього кулаком. Вони тихо рушили вглиб фортеці. Попереду, ледь перебираючи ногами, йшов Голота. Раптом він підняв руку, і Андрій зупинився, затамувавши подих, намацав руків’я ножа. За якусь мить до Андрія долинув ледве чутний зойк. Із темряви випірнув Санько і стиха прошепотів:

— Один дрімав неподалік, а далі я почув розмову людей, там їх щось багатенько... Вертайся до десятника і скажи, що ми вдвох не впораємося...

Андрій обережно пробрався до місця їхнього підйому та стиха пугукнув по-совиному. Зараз же від стіни відділився темний обрис Петра, і Підлужний пошепки доповів йому все як є. Петро Гусак доручив Андрієві хутко повернути тих, хто ще не встиг далеко відійти, а сам наблизився до стіни, де звисали мотузки, і тричі пугукнув у темряву ночі. Звідти двічі обізвалися, і ось уже п’ятірка з допоміжних козаків дерлася по карнизу фортечної стіни.

Андрій швиденько наздогнав хлопців, які пробиралися у протилежний бік, і вони один по одному вже з’являлися побіля Петра.

— Добре, що швидко зібралися, козаки... Там, ліворуч, сторожа польська не спить, нас чекають... Давайте вдаримо по них, і ця стіна буде в наших руках. Скоро вже почнеться приступ, от і допоможемо нашим швидко вибратися на стіни! — зауважив Петро.

Усі все збагнули, проте дивилися на десятника з німим запитанням: «А чи впораємося?» Розтягнулися ланцюгом і швидко пішли у тому напрямку, де засів на чатах Санько Голота. Він здогадався, що крадуться свої, і, вийшовши з темряви, неголосно вимовив:

— Сидять вони, Петре, там, нас не ждуть... Може, вдаримо?

— Вдаримо, Санько! — підтвердив десятник, і вони з оголеними шаблями кинулись до ворожої сторожі.

Звичайно, ляхи не чекали таких «ранніх» гостей, і за лічені хвилини на прохолодне каміння фортеці повалилися тіла захисників. Проте польська сторожа швидко оговталась та при своїй чималій чисельності стала відчайдушно відбиватися, а де й наступати на своїх кривдників. Зав’язалася пекельна сутичка, і з обох сторін раз у раз чулися крики поранених.

Трійко друзів поки що переможно били ляхів. Побіля них на каменях лежали вже шестеро польських вояків. Підлужний вправно орудував шаблею і вже вів рахунок на трьох забитих ним, але здійнявся такий галас від цієї сутички, що його почули польські захисники фортеці, які дрімали, і на це місце бігло більше десятка жовнірів.

— Хлопці, ланцюгом відступаємо, лінію тримайте... Скоро й наші прийдуть! — повторював Петро, а на нього натискали вже п’ятеро польських вояків.

Підлужний бився з двома жовнірами, а на декого вже насідали по три, а то й по чотири. Петро, вимахуючи шаблею, виглядав підмоги знизу або якогось захистку від ляхів, але марно: вже падали свої, і козацька кров стала поливати каміння фортеці. Аж тут він почув вигук Андрія:

— Десятнику, біля мене сходи на вежу! Пробивайтесь всі сюди! Підходьте, я їх тримаю!

Козаки стали гуртуватися ближче до вежі, яку було добре видно у променях нового дня, а ляхи, побачивши, що їхні вороги збираються там, почали кричати як різані:

— Не давайте!.. Давіть холопів до стіни! Січіть їх, не пускайте до вежі!

Але хлопці стали пліч-о-пліч, і полякам ніяк не вдавалося розбити їхній стрій. Гусак закричав щодуху:

— Дружньо нападаємо, і — ланцюгом швидко до сходинок!

Хлопці стрімголов ударили по перших рядах ворога, і поляки позадкували. З десяток вцілілих козаків швидко піднялися по сходинках до вежі. І вже тільки два жовніри могли одночасно битися з козаком.

— Тепер витримаємо, десятнику! Дамо перцю ляхам! — весело вигукувала козацька братія.

— Усім, хто не махає шаблями, відійти нагору і приготувати залп з мушкетів та пістолів! — наказав Петро і, першим вийнявши пістоль, всадив кулю у натовп ляхів, які насідали.

Інші козаки теж почали стріляти, тож поляки відкотилися від сходинок вежі, залишивши на каменях декількох забитих товаришів. Із тими ворогами, що боролися на шаблях, спритно справлялися Макар та Кузьма.

Тепер і з польської сторони стали лунати постріли, і двоє козаків звалилися від куль.

— На вежу, хутко!.. Нахиляйтеся! Усі до вежі, бо переб’ють нас тут! — несамовито волав Петро Гусак.

Коли всі забрались до вежі, десятник, напружившись, ледве зачинив за собою важкі ковані двері.

— Скільки нас залишилося, Макаре? Порахуй, а всі нехай заряджають зброю! — і спитав, і наказав одночасно Петро.

— Дев’ятеро нас, пане десятнику. Ми ще добра сила, Петре... У вежі вистоїмо! — уже спокійно доповів Макар.

— Гарні стрільці, займайте бійниці, а решта хай заряджає зброю! — крикнув веселим голосом Петро, і козаки, впевнившись у власних силах, стали готуватися до облоги.

Андрій зайняв бійницю поряд із Саньком, і вони приязно поглянули один до одного, а Голота не витримав, поплескав Андрія по плечу та заявив:

— Ти, Підлужний, тримайся біля мене. Нас тоді жоден лях не візьме!

Сонце вже от-от мало з’явитися з-за обрію, і тоді повстанці та козаки підуть на приступ фортеці. Хлопцям треба протриматись одну-дві години... Це всі відчували та сподівалися на допомогу.

Двері на вежу заклинили перекладиною, а в них були ще й отвори для ведення вогню, тому ляхи близько не підступалися. Деякий час перед вежею було тихо, а за стінами замку вже чулася гарматна пальба, постріли з мушкетів та войовничий клич повстанців.

Захисники вежі повеселішали, уже всі думали, що у них вийде відсидітися, поки їх визволять. Та перед вежею знову пролунали голоси, з’явилися жовніри з мушкетами та в’язанками хмизу, і град куль ударив по вежі та дверях. Перші постріли нікого не зачепили, та якщо поляки продовжуватимуть так стріляти, то ніхто не зможе й голову висунути перед бійницею — для пострілу у відповідь.

— От бісові ляхи... Хочуть ще й присмалити, як курей! — лаялися козаки.

— Пане десятнику, невже встигнуть нас засмажити, поки підійде військо? — здивовано запитував Андрій.

Петро Гусак також був засмученим таким нежданим розвитком подій, проте став напучувати:

— Якщо кидатимуть палаючий хмиз, то ви, Санько і Андрій, цільтеся одночасно по паліях, а решта нехай б’є далі — по тих, хто стріляє... Не давайте їм прицілитися по бійницях! — Петро замовк, ніби щось вирішував, а потім додав: — Не здаватися ж їм на радість... Краще вже вмерти.

— Отакої... Ніхто не збирається вмирати! — знову встряв у розмову Голота, а тоді засміявся і вже випалив, аж закричав: — Пане десятнику, хлопці, давайте я знову стану парламентарем, як по дорозі сюди!..

— Ти що, з глузду з’їхав, Санько?! — різко обірвав його Петро і потягнувся до мушкета.

— Та ви мене спочатку вислухайте! — не вгамовувався Санько.

— Та давай, Голото, чеши язиком, він у тебе довгий, — роздратовано промовив Макар і поглянув на козаків.

Нарешті Петро Гусак заспокоївся, а може, сприяли тому крики поляків, що жбурляли підпалені в’язки хмизу під вежу.

— Розповідай, як ти хочеш бути парламентарем... — видавив із себе Петро.

І Санько, поки всі були налаштовані його слухати, поспіхом став викладати свою задумку.

— Знову я знімаю сорочку... — промовив Голота, і всі дружно зареготали. — Не перебивайте мене, братці, я — парламентар! — у відповідь засміявся Санько і продовжував далі, вже спокійно і без пафосу: — Цю ж саму сорочку я закріплюю на вершині вежі. Якщо це білий прапор, то наші припинять стрілянину. Вірно?

Усі мовчали, а Петро таки кивнув головою.

Тепер Санько продовжував далі під постріли своїх товаришів, що відбивалися від ворогів:

— А поляки подумають, що вже треба здаватися, і також перестануть стріляти й кинуть зброю!

Петро дослухав Санька, трохи подумав, а потім махнув рукою:

— Лізь, Санько... Дідько його знає, може, так і станеться, Не горіти ж нам!

Після цих слів хлопці стали ще хутчіше стріляти по ворогах, а Санько, закинувши на піддахові балки мотузку, подерся нагору з палицею, на якій була прив’язана його сорочка. Андрій раз по раз отримував заряджену зброю і, вибравши слушну хвильку, цілився в поляків... Ядучий дим від вологого хмизу виїдав очі. Голота вже був під дахом вежі і намагався його пробити, щоб просунути назовні білий прапор.

— Не виходить, дебелий дах! — кричав Санько, стоячи на лагах основи даху.

— Паліть усі разом в одне місце! Треба пробити дірку для мого прапора! — просив згори Санько.

— Пальнуть, то ми пальнемо, от тільки б тобі зайву дірку в одному місці не зробити! — засміявся Павло Година і першим вистрілив туди, де показав Голота.

Утворилася невеличка дірка, і тоді всі, в кого в цей час були заряджені мушкети та пістолі, пальнули туди, тож і утворилася дірка розміром з добрий кулак.

— Добре, чорти, стріляєте в білий світ! — весело закричав Санько і додав: — Досить!.. Краще б ви в ляхах такі дірки робили, гульвіси!

Усі знову стати палити з бійниць, а Санько через деякий час спустився з-під даху і також почав стріляти.

Тим часом пальба з обох сторін поступово вщухати, і за мить Андрій, виглянувши в бійницю, не побачив перед вежею жодного з ворогів.

— Пане десятнику, — зауважив він, — уже нема в кого стріляти. Зникли ляхи!

— Виходимо звідси, поки не почаділи... Хутчіш! — наказав Петро, і хлопці зі зброєю напоготові стали перед дверима вежі, поки Макар їх відкривав.

Нарешті двері відчинились, і всі, мов корок з пляшки, висипали на сходинки.

— Куди вони поділися, дідько б їх забрав? Нема з ким воювати, — пробував жартувати Санько, але всі були зачумлені димом та напружені від невідомості, тож мовчки сходили донизу.

Де-не-де лунали постріли, а потім козаки почули переможні крики повстанців, які оволоділи фортецею. На майданчику перед вежею з’явилися збуджені козаки впереміж із повстанцями, зупинилися перед хлопцями Петра Гусака.

— А як ви раніше нас тут опинилися? Ми ж першими взяли фортецю?.. — вийшовши наперед, заявив повстанець із кошлатою рудою бородою і таким же волоссям.

Його відсторонив один із козаків, що також у перших рядах увірвався на майданчик.

— Так це ж наші хлопці, братчики!.. Та ви тут, мабуть, з ночі, бо ми чули, як вночі палили з пістолів, а ляхи снували туди-сюди, як блохи на розпеченій пательні! — радісно говорив козак, і вже всі радо обіймали лазутчиків, бо здогадалися, завдяки кому ляхи з таким поспіхом підняли прапор та почали здаватися.

— Це інша справа, а то ми... Кажете: перші, перші... Обіймайте і мене, бо вже тут і прикоптитися встиг! — задоволено вигукнув Санько.

Друзі першими стали обіймати його, примовляючи:

— Парламентар ти наш, Голото!.. З нас бочка меду!

Після бурхливих радощів, пов’язаних з перемогою над поляками, треба було робити й сумну справу. Петро Гусак знову зібрав усіх, хто був у вежі, і невесело промовив:

— Святкуватимемо перемогу тоді, як своїх відшукаємо і вчинимо все за християнським обрядом.

Усі дев’ятеро козаків знову стали ланцюгом, шукали своїх товаришів, з якими дерлися вночі на стіни і сподівалися на свою перемогу. Зібравши тіла загиблих хлопців зі свого загону, Петро наказав знайти віз і поховати відчайдухів на гарному місці, побіля річки Мурашки.

У багатьох загонах, козацьких та повстанських, наприкінці дня справляли тризни по своїх товаришах. Як не краялись козацькі серця, та знову життя брало гору, і вже під вечір у Шаргороді гуляли козаки та повстанці, ходили по місту, обнявшись, та виспівували веселих пісень. Святкування перемоги тривало до півночі, а козаки десятника Петра Гусака не чули нічого — спали, залізши хто під віз, а хто в намет, відсипалися за минулу тяжку ніч.