Присмак волі

Попіл сподівань

Пізно увечері сотня повернулася з приступу міста, і Андрій зрозумів, що козаків Петра Гусака спіткала невдача. Не прийшли у стан з десяток товаришів, і в цей вечір за вечерею згадували добрим словом побратимів та читали пам’ятні молитви за упокій душі.

Макар розповів хлопцям, як сталося, що загинуло чимало козаків на приступі до Львова. Сотню Гусака поставили на перекриття відступу з міста на той випадок, коли захисники не витримають і почнуть відступати. Розташувались на північно-західних околицях Львова, але відступаючих не було, а у другій половині дня з міста стали вириватися поодинокі драгуни.

І раптом близько сотень трьох драгунів стали напирати на дві сотні козаків. Поляки за будь-яку ціну хотіли вирватися з облоги і оскаженіло пробивали собі шлях на Замостя. Від такого натиску похитнулися козаки Гусака, а ті почали кришити наліво та направо, пробиваючи собі шлях, потім ринулися в розірвану залогу — хотіли доганяти їх, але дві сотні козаків багато втратили своїх, треба було рятувати поранених та ховати забитих.

Доки копали могили і приводили сотню до бойового стану, надійшла звістка про те, що поляків настигли татарські кіннотники і не багатьом вдалося втекти. Сьогодні Кривоніс виділив час на відпочинок, і Петро Гусак чекає поповнення своєї сотні. Коней вистачає, та й зброї вдосталь, а людей немає. А сьогодні вночі знову десятці Макара треба йти на вилазку, готувати місце для приступу до Львова побіля собору Святого Юра.

Цього разу десятка готувалася при опікуванні Макара. Він особисто перевіряв усіх, починаючи з чобіт і закінчуючи оглядом пістолів та луків. У кого не було луків, швидко їх отримали, і козаки почали вправлятися, стріляючи по опудалах, а наставниками були вправні сагайдакери — четвірка друзів. Швидко поновили навички, і під вечір усі були готові вийти у таємний похід до Львова.

Добре повечерявши, десятка козаків попрямувала в супроводі провідників до міста, що темніло вдалині. Макар запропонував перейти оборону захисників Львова не побіля собору Святого Юра, а подалі, там, де їх не чекають. Провідні козаки пообіцяли Макару здійняти галас та стрілянину подалі звідси, а десятка в цей час зможе перейти до міста.

Трохи згодом, почувши обіцяну стрілянину біля собору, Макар наказав рухатися до міста, пославши наперед четвірку друзів, щоб вивідати засідки ворожих дозорців. Треба було перейти небезпечну ділянку, доки місяць не розсіяв темряву ночі.

Попереду, крадучись, мов звір, рухався Іван, а Андрій ловив кожен його рух і був готовий до всякої несподіванки. Іван присів на коліна, і Підлужний подав умовний знак зупинитися козакам, що йшли слідом, потім підкрався до Івана, і той вказав на обриси дозорців, які стояли вкупі.

— Треба брати правіше, бо тут можуть ночувати чимало вояків, — тихенько промовив Яровий.

Десятка Макара відійшла назад сажнів на п’ятдесят, і, взявши трохи вбік, козаки знову стали пробиратися до міста. Незабаром побачили вогнище, побіля якого тихо сиділи жовніри, а один з них стояв неподалік у темряві. Іван передав через Андрія, що треба прибирати дозорців, інакше пройти непоміченими не вийде.

Іван повернувся назад і умовив Макара Пилипенка напасти на дозор. Спочатку Підлужний знищить їхнього спостерігача, а вже потім вони четверо нападуть на тих, хто біля вогнища. Макар із козаками мають бути напоготові.

Коли все було підготовлено до нападу, Підлужний, зайнявши зручне місце, пустив стрілу в дозорця, і тоді четверо друзів кинулись уперед до вогнища, де куняла решта вартових. Двоє поляків уже встигли схопитися на ноги, і Ярема з Іваном зав’язали з ними бійку. Павлові та Андрію пощастило більше, бо їхні дозорці тільки прокинулись і не могли зрозуміти, що їм робити. Андрій навалився на дозорця і, затиснувши йому рот, покінчив із ним, і Павло теж не схибив. Тепер вони стали оглядатися, чи не поспішає підмога до вартових. Нарешті Івану та Яремі вдалося вгамувати тих двох, що відчайдушно відбивалися. Поруч уже була вся десятка на чолі з Макаром. Ставши колом, козаки прислухалися, чи не пробудилися ті польські вояки, котрі відпочивали далі, але ніщо не порушувало нічної тиші.

Макар Пилипенко наказав четвірці друзів одягти жовнірське вбрання, бо вони мають відкрито йти попереду, а решта з десятки — крадькома за ними. Швидко натягнули на себе жовнірські жупани, приладнали до своїх пасків їхню зброю, а луки передали на зберігання товаришам. Сміливо йшли поміж ворожих загонів, і ніхто на них не звертав уваги. Шлях вибирали подалі від вогнищ та людського гомону, щоб ніхто не помітив шістьох козаків, які пробиралися назирці за ними.

До півночі дісталися до собору Святого Юра, який виднівся неподалік. Вони зібралися у непримітній клуні, і Макар став ділити всіх по двоє та намовляти, хто як має діяти. Треба було до світанку без зайвого ґвалту звільнити від жовнірів прохід до міста, а вдосвіта допомогти загону Кривоноса пройти далі поза обороною поляків, щоб зі сходом сонця вдарити з двох боків.

Завдання було складним, і в усіх спочатку склалося враження, що виконати його неможливо. Козаки сиділи тихо та слухали Макара, і коли він закінчив, звідусіль почулися глибокі зітхання, а деякі з присутніх чухали свої кошлаті голови.

— Оце так заняття! Чи не забагато дій?.. — чулися звідусіль голоси козаків, а Павло додав:

— Та це не в дівках ходити... Краще б я не знімав запаски, може, хтось би мене й приголубив...

Козаки тихенько засміялися, та Макар швидко припинив усілякі жарти:

— Хлопці, важка буде ніч, але нічого не вдієш, вранці наступ — не зможемо, то нам усе одно вмирати. Кривоніс із нас шкури постягує...

Стали розбиратися по двоє, і в кожній двійці Макар призначав старшого. Зрозуміло, що він поєднав Івана з Андрієм і доручив їм найважчу царину — попереду, з боку собору. Треба було завершити справу якнайшвидше, і навіть перебендя Павло з Яремою зараз же потяглися за Іваном та Андрієм, щоб діяти з ними поруч.

Десятка козаків за обрисами будівель визначила напрямок шляху, і по черзі всі розійшлися в темряву ночі. Андрій з Іваном наблизилися до собору і обережно пересувалися майже пліч-о-пліч. Ворожих засідок не помічали і, натрапивши на якусь клуню, стали прислухатися, чи не засіли там жовніри. Обійшовши споруду в напрямку дверного отвору, побачили шістьох охоронців.

— Мабуть, у клуні повно жовнірів, — тихо промовив Іван.

— Давай цих приберемо, а клуню закриємо на засув, — запропонував Андрій, і його товариш кивнув головою на знак згоди.

Підібравшись ближче, стали готувати луки, по чотири стріли взяли в зуби. Коли Іван кивнув головою, перші стріли полетіли у вартових і звалили двох. Тепер стріляли чимдуж, і коли вояки схоплювались на ноги, вони тієї ж миті падали на землю. Було чути лише невиразні зойки та гупання тіл об землю. За мить усе було скінчено, і коли козаки швидко підібралися до дверей, ніхто їм у цьому не завадив.

— Треба перевірити, чи є живі, — сказав Іван Яровий, а сам обережно став підкрадатися до дверей клуні, щоб закрити на засув усіх, хто там ночував.

Андрій зачекав мить і, коли впевнився, що ніхто з поранених не зможе встати, щоб чинити спротив, швидко підійшов до Ярового. Вони підперли двері добрячим обаполком, що валявся неподалік.

— Рухаємося далі. Нам немає чого тут робити... — шепнув Іван, і вони пішли у визначеному напрямку.

Через сажнів двісті знову почули голоси і, підступивши ближче, побачили більше десятка жовнірів, що грілись біля вогнища, а поблизу походжали поодинокі вартові.

— Оце нам тут і жаба цицьки дасть! — сердито вимовив Іван, не уявляючи, як їм змагатися з таким чисельним загоном жовнірів.

Довго вони лежали неподалік, спостерігаючи за ворогами, і нічого втішного в голови не приходило, не уявляли, як можна тихцем розправитися з набагато сильнішим ворогом.

— Іване, треба зі своїми з’єднатися... Та де їх зараз знайдеш? — зауважив Підлужний, і Іван погодився з ним, кивнувши головою.

— Давай, Андрію, поповзом облазь усе, а знайди хоч кого-небудь зі своїх... Скажемо Макарові, що цих треба бити перед сходом сонця за нашим умовним покриком, а там наші натиснуть, протримаємося... — розпорядився Іван і додав: — Чекаю тебе тут, Андрію...

Підлужний запримітив місце, де залишив свого друга, і став рухатися поповзом у тому напрямку, де мусили бути козаки з їхньої десятки. Відійшов кроків на сто від засідки і стиха пугукнув. Майже поруч пролунала відповідь. Побачивши дві тіні, Андрій в одній вгадав Павла Годину і тихенько обізвався до нього. Це дійсно були Павло та Ярема.

— А Яровий куди подівся, Андрію? — запитав Година.

Підлужний заспокоїв його і розповів, що вони натрапили на цілий загін жовнірів і самим їм не впоратися. Домовилися, що Павло з Яремою відшукають Макара з рештою козаків і вранці нападуть на польський загін.

Андрію вдалося повернутися до Івана непоміченим. Двоє друзів на радощах обнялися.

Лишилося тільки чекати вранішньої зорі, і Яровий запропонував відпочити по черзі. Підлужний лишився на чатах, а Іван, звернувшись клубком побіля Андрієвої спини, впав у сон.

На сході небосхил посвітлішав, і Андрій тихенько став будити Івана. Той швидко прийшов до тями. Обоє стали міркувати, як підібратися ближче до загону жовнірів. Добра половина поляків, напевне, заснула під ранок, та все одно чулися тихі голоси багатьох людей. Удалося пробратися непоміченими на відстань прицільного пострілу з лука, і хлопці чекали, доки більше розвидниться. Іван крикнув, подавши умовний знак для козаків зі своєї десятки, потім повторив іще раз, але відповіді не було.

— Андрію, більше чекати не можна. Або пан, або пропав... Будемо розпочинати... — тихо промовив Іван, і вони стали готуватися до непередбачуваної сутички.

Підлужний відповз від Івана кроків на десять і махнув рукою — мовляв, готовий. Зараз же перші стріли полетіли у ворогів. У польському загоні не зрозуміли, звідкіля летять стріли, а коли жовніри, які дрімали, стали підхоплюватися із землі, то поверталися спинами до друзів і стріляли навмання. Цим скористалися друзі. Уже більше десяти поляків завалилися на землю, а хлопці продовжували вражати їх смертоносними стрілами.

На гамір стали збігатися жовніри з усіх боків, і хлопці помічали, як багато з них, ще добігши до місця сутички, падали, вражені стрілами, пущеними з чиїхось луків.

— Тримайся, Андрію, — закричав Яровий. — Наші підтримали, б’ють збоку...

Та Підлужний уже й сам бачив, як падали по два-три жовніри нараз, і закричав:

— Добре б’ють, а у нас уже стріли закінчуються... Щодалі?..

— Давай, Андрію, будемо пробиватися до своїх, а то жовнірів суне сюди, як хмара мух! — запропонував Іван.

Друзі піднялися із землі і побігли з оголеними шаблями у бік засідки своєї десятки, волаючи на ходу:

— Макаре, це ми!.. Ми до вас!

Там їх почули, і тієї ж миті пролунав голос Павла Години:

— Хлопці, скоріше!.. Будемо відходити!

Через мить Підлужний уже побачив Павла та решту хлопців із десятки. Вони вже збиралися до відступу, бо майже в усіх сагайдаки були порожніми.

Позаду в десятки Макара Пилипенка стояла якась хатина, і козаки щодуху помчали туди, а переслідувачі не жаліли запалів, стріляли їм у спину. На щастя, всі без поранень зуміли добігти до тієї хатини і зачинили двері, та ще й підперли важкими діжками. Макар наказав усім зайняти під оборону всі отвори, і козаки швидко пристосувалися до захисту хатини, яка стала їхнім прихистком.

Четвірка друзів розташувалася побіля дверей, а решта познаходили дошки і розмістилися з пістолями напоготові... Кулі, залітаючи у розбиті вікна, гуділи по хатині, мов джмелі, і чвакали об внутрішні стіни. Козаки лазили на колінах, аби їх не дістали сліпі кулі.

— Не виставляйте голови у дірки, бісові діти! Хочете в голові дірку мати? Не паліть абияк! — кричав Макар Пилипенко занадто гарячим.

Козаки вгомонились і лежали, попритулявшись до стін хатини. Коли голоси жовнірів лунали майже побіля стін, Макар дозволяв виставляти руку і палити з пістоля навмання. Це стримувало напади поляків, але пізніше козаки почули, що біля хижі гупали головешки смолоскипів, і всередину стали потрапляти дим та сморід від палаючого дерева та смоли.

— Хлопці, засмажать нас, як ховрашків! Шукайте лаз! Можливо, тут є льох! — вигукнув Макар, і всі стали шукати рятівну ляду до льоху.

Тим часом багато козаків уже заходилися кашлем. Це почули поляки, і крики радощів лунали звідусіль: «Ходь до мне, холопе! Легше буде від моєї шаблі!»

Нарешті хтось із козаків закричав:

— Десятнику Макаре, хлопці, тут лаз! Треба звільнити хід до льоху!

І всі кинулися на голос товариша.

Андрій з Іваном, розпластавшись на долівці, пильнували вхід до хатини, але ніхто з поляків не добивався у двері. Хлопці поповзом дісталися в куток, де вже зібрались майже всі козаки з десятки. Почули голос Макара Пилипенка:

— Ану, хто найбільш худий, першим залазь у льох. Ми тобі приготуємо світоч. Швиденько роздивись, чи зможемо схоронитися!

У лаз спустився хтось із козаків. Нагорі швидко приготували світоч та подали вниз, і коли той узяв, почули впевнений голос:

— Залазьте сюди! Тут камінні стіни, всі розмістимося!

Козаки стали по черзі спускатися, а всередині хижі було вже нічим і дихати. Тоді Макар Пилипенко крикнув:

— Мочіть ганчір’я і закривайте обличчя!

Усі, хто ще залишався нагорі, шматували на собі одяг і намочували його, хто чим міг. У кого не було води, змочували своєю сечею. У хижі залишались троє разом з Макаром, і він гукнув у темряву:

— Андрію, Іване, де вас дідько носить? Швидше униз!.. Через вас і я тут околію!

Підлужний наблизився до лазу, що ледь підсвічувався знизу світочем, і, звісивши униз ноги, спустився у льох, підтриманий дужими руками товаришів. За ним з’явилися ноги Ярового, і його теж підхопили знизу.

— Пане Макаре, залазьте вже! Ви самі лишилися, — крикнув Іван, і десятник, опустивши ноги, вже стояв поряд із ними.

— Давайте шукати лаз! Може, тут є вихід... Як поміст загориться, то всі тут і лишимося! — швидко став розпоряджатися Макар Пилипенко.

Усі почали обшарювати стіни льоху та долівку, коли почувся голос Павла:

— Є тут якась дірка!.. Замала тільки! Я сюди пролізу, а що попереду — нічого не бачу!

— Тримай світоч та лізь, обдивляйся! — радісно закричав Макар, і всі стали підганяти Павла, щоб швидше розібрався з лазом.

Павла Годину майже силоміць просунули у ту дірку, і він зник. Було чути тільки якесь чортихання та шурхотіння, що долинали з отвору. Ляду до льоху підперли дошкою, і зверху майже не чули пострілів та тріскання палаючої хатини.

Усі завмерли в очікуванні повернення Павла, і навіть Макар Пилипенко не промовив з темряви жодного слова. У льосі вже зробилося досить спекотно від палаючої згори хижі, і запах горілого дерева дуже бентежив козаків. Уже було чути гуркіт колод, що падали на настил льоху, і серце Андрія завмирало від цього гуркоту. Подумки він умовляв Павла повернутися зі щасливою звісткою про вільний вихід на волю. Напруження в серцях козаків наростало, і коли зверху так грюкнуло, що і душа у п’яти втекла, всі завмерли.

У темряві почувся чийсь несміливий голос:

— Хлопці, будемо прощатися, чи як?..

Але всі мовчали, сподіваючись на повернення Павла Години, а можливо, на те, що настил льоху не прогорить. Тут з отвору почувся голос Павла, і хлопці, схопивши його за плечі, витягнули назовні.

— Пане десятнику, був я нагорі і бачив, що хатина ця згоріла і завалилася. Та наші вже добре пруть на ляхів, вони тікають звідси... — швидко став доповідати Година, запинаючись через слово.

— Добре, Павле, тільки дай мені відповідь: зуміємо ми повилазити звідси через цей лаз? — нервово запитав Макар.

— Вилізуть тільки сухорляві, а хто гладкий, то там і залишиться... — тихо відповів Павло.

Пилипенко на мить замислився, а потім сказав, як відрубав:

— Усі сухоребрі полізуть, хто худіший — попереду будуть, а як виберетеся назовні, потайком чекайте один одного, а тоді — гуртом до хатинки та звільняйте ляду!

Роздумувати не було коли, і Павло крикнув друзям:

— Андрію, Іване, чекайте на нас! Ми вас звільнимо!

Після цього він знову прослизнув у дірку.

За Павлом пішло п’ятеро козаків. Вони один за одним хутко зникали в отворі.

Четверо козаків на чолі з Макаром сиділи біля дошки, що підпирала ляду до льоху, і чекали. Гуркоту згори вже не було чути, але в льох набиралося все більше диму, і Макар наказав хлопцям дихати тільки через мокре ганчір’я. Згори почулися якісь голоси та ляскіт пострілів. Андрій з Іваном стали стукати жердинами побіля ляди і почули у відповідь постукування по настилу льоху.

— Десятнику Макаре, хлопці, нам відповідають! — радісно закричав Іван і заходився частіше стукати в настил.

Усі приготували зброю, бо невідомо було, хто відчинить. Та от згори почувся голос Павла Години:

— Тримайтеся! Ми вже відтягли гарячі головешки. Зараз бийте знизу по ляді!

Андрій з Іваном дружно вдарили по ляді, що миттєво відлетіла з отвору, і вони побачили чорне від сажі, але радісне обличчя Павла, який простягав руку. По приставленій дошці хлопці підіймалися нагору, а тут їм подавали руки. Дуже швидко всі п’ятеро побачили світ Божий. Вони стояли на згарищі, а по боках ще палали та диміли залишки їхнього колишнього прихистку.

— Пане десятнику, тут ще шастають жовніри. Ми з ними стикнулися, щоб вас визволити... Та от загинув Трохим... — поспішив розповісти Павло.

— Добрий козак був Трохим, звитяжець і рубака... Як це він не вберігся? — невесело запитав Макар Пилипенко.

— Ми як добивалися сюди, він трьох поклав, а четвертий всадив у нього кулю. Та ми й того поклали... — промовив Павло.

Треба було займати зручні місця для захисту, бо зараз незрозуміло було, хто перемагав. Утікали жовніри, а незабаром козаки відступали... Макар вирішив підійти поближче до своїх. Забравши мертвого Трохима, козаки стали обережно відходити від міста. Павло тримався поряд із друзями та був такий радий, ніби йшов не з нічної сутички, а з вечорниць. Підлужний не витримав і зі сміхом звернувся до нього:

— Павле, ти що, вже свою хоробрість втратив, коли тулишся побіля нас? Ми й так тебе захищатимемо... Ти ж наш рятівник!

Але тулитися один до одного доводилося всім, бо вже недалечко від них козаки гнали до міста жовнірів, що відступали. Проте бажання воювати не було ні в тих, ні в інших, і десятка Макара мовчки споглядала, як рятували своє життя втечею беззбройні жовніри. Лише Павло Година не витримав і, коли вже з’явилися свої, зауважив:

— А вони також добре бігають! Не гірше від нас! — І всі стали реготати та нахвалювати Павла, сьогоднішнього звитяжця та рятівника.

Коли наблизилися козаки, що наступали, Макар гукнув до них:

— Козаки, ми з нічної вилазки! Потрошили ляхів позаду!

І ті, що наступали, дізнавшись, хто їм підсобляв, привітно махали руками і поспішали наздогнати жовнірів.

Десятка Макара зайшла у напівпорожній стан і потяглася до свого намету, та тут їх зустріли обозні і, підсміюючись, запропонували обмити сажу та бруд з їхніх замурзаних пик. Поклали тіло убієнного Трохима і, постоявши хвилинку, згадали його добрі діла. Макар наказав обозним вирити могилу, обмити обличчя воїна та приготуватися до поховання опісля полудня.

Біля намету поставили теплу воду у жбанах і заходилися відмиватися, натираючи засмалені місця глиною, а потім переодяглися у чистий одяг. Хтось ще чепурив себе, а четвірка друзів умостилася спати, бо всі ледве трималися на ногах.

Спати довго не довелося, бо ж повернулася з приступу сотня і у стані стало гомінливо. Козаки святкували взяття частини міста, і всі тільки й говорили про падіння Львова з дня на день. Ближче до вечора ховали загиблих по декілька небіжчиків в одній могилі, а за вечерею поминали тих, із ким зовсім недавно разом билися з ляхами та ділили нелегке козацьке життя. Сьогодні Макар дозволив своїм козакам пом’янути побратима горілкою, і після вечері захмелілі друзі стали лаштуватися до сну.

Ранок зустрів їх новиною. Усі говорили про те, що Львів брати не будуть, а міщани заплатять викуп грошима та провіантом для війська.

Через деякий час сотник Гусак зібрав своїх козаків і повідомив те, про що козаки знали вже зранку. Була і втішна новина. Сотник радісно повідомив, що війська буде об’їжджати Богдан Хмельницький і треба всім підготуватися до зустрічі. Цього дня всі були заклопотані пранням одягу, наведенням ладу у своєму стані. Перукарі нашвидкуруч стригли всіх, немов овець, а гострі шаблі чаклували над козацькими підборіддями.