Присмак волі

Вдале полювання

Цього дня, десь по обіді, була зупинка війська на перепочинок, і мандрівники стали на якійсь віддалі від війська. Погодувавши коней, самі встигли дещо перехопити з їжі. Санько Голота за цей час оглянув та випробував лук, бо ж збирався дорогою добути щось із дичини. Рада на це зауважила:

— Ти тільки, Санько, вепра не чіпай, а то він нам і вози розтрощить!

Усі трішки розвеселилися і в доброму настрої знову вирушили вслід війську.

Санько відстав від свого гурту і їхав на узбіччі з надією щось роздобути на вечерю. Ця забавка сподобалась Катеринці. Вона уважно спостерігала за козаком і голосно всім розповідала про його діяння. Раптом замовкла і з якимось острахом стала слідкувати за діями Санька. Рада глянула на доньку і стривожено запитала:

— Чого це ти замовкла? Що там Санько?

Та Катерина вже отямилася і стала кричати:

— Олень! Гарний олень! Не треба його вбивати, Санько! Санько!..

Та Голота вже помітив граційну тварину і застиг на коні, потім миттєво пустив стрілу. Усі побачили, як олень стрімко рушив убік, але враз звалився, вражений випущеною стрілою. Почувся радісний вигук Санька, і Роман, зупинивши воза, кинувся до нього допомагати тягти тушу оленя. Злізли з возів усі, окрім Катеринки, яка, опустивши голову на коліна, плакала чистими дитячими сльозами, жаліючи забиту тварину.

Прив’язали тушу до дишла, позаду воза, і Санько, черкнувши ножем по череву, вивалив нутрощі на землю. Повалила пара, ніздрі став лоскотати запах тельбухів. Рада відчахнула від них печінку та серце і промовила:

— Добре, що Катерина не бачить... Хоч дитина жаліє цю бідну тварину. А хто людей пожаліє?..

Через деякий час вози вже рухались, доганяючи військо, а Санько, дізнавшись, що Катерина кричала йому, просячи не стріляти, винувато плівся подалі від возів, заклавши лук за спину. Нарешті зупинилися на ночівлю, і всі хутко кинулися до туші — знімати шкуру. Туша захолола, але з горем пополам удалося її зняти. Проте шкуру довелося викинути, бо Санько невміло різав і вона вся була в дірках.

Порубали тушу, і Санько з Іваном та Радою половину вирішили віддати сотнику Гурію, коли хтось від нього з’явиться. Катеринка вже заспокоїлась і допомагала матері та Марії готувати на вогні свіжину. Вона помішувала у казані шматки оленини і сердито поглядала на Санька. Той побачив, що сліз уже немає, і підійшов до Катрусі. Простягуючи їй куций оленячий хвіст, промовив:

— Це тобі від оленя. Він на нас не образився, бо ж знає, що ми голодні, можемо померти.

Через деякий час оленина була вже придатною до їжі, і образа Катеринки до Санька проминула. Їсти не сідали, хоча запах варива і підманював до себе. Закінчили облаштовувати нічний захисток і тільки тоді підійшли до Катеринки. Розсілися навколо, а вона радісно всіх запрошувала до вечері.

Вартувати цієї ночі вирішили по двоє. Усім у серця закрались якісь сумніви та неспокій, і перед відпочинком мандрівники знову оглянули захисток. Свого коня Санько вирішив прив’язати до Радиного воза. На чатах стали Іван з Романом, а Санько відразу ж завалився спати.

Спочатку Іван і Роман по черзі підкидали дрова у вогнища, а потім Роман побачив, що Іванові це робити важко, тож умовив його сидіти на чатах, а сам безперервно підносив різноманітне галуззя до двох багать. Вогонь охоче пожирав данину, і тепло відчувалося навіть на деякій відстані. Час від часу Іван вгамовував Романа, щоб перепочив, а той, немов двожильний, продовжував робити необхідну справу.

Десь у другій половині ночі Івана стало турбувати незвичне шелестіння неподалік від їхнього місця, і він розклав зброю поряд себе — на галуззі, яким вимостили місце вартового для нічного чергування. Покликав до себе Романа і наказав тихо підійти до Санька, щоб він був біля воза готовим до несподіванок. Трішки поміркувавши, взяв лук і, поклавши шкіряний сагайдак поряд, заклав стрілу на тятиву. Роман тепер уже з меншою завзятістю підкидав галуззя до вогнищ. Робив це час від часу, прислухаючись до темряви.

Тут Іван дуже виразно почув крик нічного птаха. Але ж козак знав, що взимку він так не подає голос, а тільки влітку. Бувалий у бувальцях степовий мешканець і загартований різними перипетіями воїн, Іван здогадався, що за ними стежать і, можливо, готуються до нападу.

— Романе, підійди до мене. Відпочинь, скоро заміна! — нарочито гучним голосом сказав Іван, а коли той підійшов, тихо наказав взяти зброю та йти будити всіх, тільки без галасу.

Роман ледве встиг відійти, як затріщали гілки і до них з обох боків стали продиратися якісь люди. Гримнули постріли, і кулі просвистіли побіля Івана. Він швидко присів на коліно і пустив стрілу в переднього завзятого нападника, який, прохарчавши щось перебитим горлом, завис на гілках.

Давно Іван не відчував такої жадоби до стріляння з лука. Він вправно вкладав стріли та випускав по незнайомцях, котрі намагалися продратися крізь гілляччя до нього. Нападники, звісно, чекали опору, але щоб так, незрозуміло чому, за невеликий проміжок часу на гілках уже висіло до десятка темних людських тіл... Це неможливо було збагнути, бо ж у відповідь на свою стрілянину не почули жодного пострілу. У темряві чулися якісь грізні голоси та брутальна лайка, а до цього ще й крики про допомогу тих нападників, які конали на гілках. Іван погукав Голоту і, коли той обізвався, запитав:

— Санько, це не ти їх «понавішував»? Я, мабуть, і стріл стільки не витратив, а їх висить, як груш!

Голота задоволено засміявся з прихистку, де стояв Іванів віз, та відповів:

— А ти що, гадав, я у Марійки під боком гріюся? Половина тут моїх!

Тепер уже з одного боку від нападників почулися загрозливі вигуки, залунали постріли. Іван з Романом сховалися під захистком гілляччя, а багаття, що вже пригасало, не давало змоги визначити місце їхнього схову. Кулі били десь поряд по лежачих гілках, і від їхніх попадань відлітали на Івана шматки розтрощеного дерева.

Нарешті пальба затихла і супротивники з обох сторін прислухалися до наслідків стрілянини. Затріщали гілки, і вже менша кількість нападників, рубаючи шаблями захисток з гілляччя, спробувала добратися до захисників нічного притулку. Не судилося сьогодні харцизякам поживитися чужим скарбом: знову засвистіли стріли, і декілька їх звалилося. Проте трійця завзятих нападників вибралась таки з гілляччя. Одного з них Іван підранив останньою стрілою. Було видно, що стріли закінчилися і у Санька, бо ті, що продерлися, з оголеними шаблями бігли просто на Івана з Романом. Іван, на мить забувши про підстрелену ногу, випростався і кинувся навперейми нападникам. Навскіс махнувши шаблею, зачепив одного з них по груднині, і шабля розітнула кожух разом із тілом. Зловмисник, ніби наткнувшись на щось невидиме, застиг, глянув униз і впав перед Іваном. Козак встиг відхилитися від помаху шаблею ще одного негідника і тієї ж миті помітив, що з грудей його ворога стирчить кінець загостреної шаблі. «Санько прикінчив цього», — майнула думка, й Іван побачив, як його товариш, штовхнувши ногою ворога під зад, витяг свою шаблю.

— Цих ми добили. Чи будуть іще?.. Їм тут як медом намазано, лізуть, покидьки, неначе блохи, — вилаявся Санько.

Подивився навкруги та крикнув у темряву:

— Приходьте ще! Почастуємо гарненько! Узнаєте смак козацької шаблі, мерзотники!

Та у відповідь почувся тільки стогін пораненого, який почав прохати допомоги, зрозумівши, що його поплічники програли сутичку. Хлопці трішки вичекали, потім Голота став насторожі, а Іван з Романом волоком притягли пораненого нападника і кинули на землю. Санько наступив йому на горло і, притискаючи до землі, запитав:

— Кажи, сучий хвіст, що вам потрібно від нас? Хто ви такі?!

Поранений махнув рукою на знак того, що говоритиме, і коли Санько попустив, загугнявив:

— Ми давно йдемо за військом, втекли з нього... А у вас хотіли чимось поживитися, бо ви ж... багаті.

Санько ще про щось його розпитував, а той, ослаблений від втрати крові, вже втратив свідомість.

Спати вже ні в кого не було бажання і, зібравшись біля вогнища, мандрівники повісили казан, а дівчата заходились варити м’ясо. Спала одна лише Катеринка, яка довірливо вляглася в ногах батька напроти вогнища, безтурботно згорнувшись клубочком. Іван дивився на ще дитяче личко, і зараз навіть не вірилося, що зовсім недавно над ними вирувала смерть. Йому захотілося, щоб і у них з Марією була така ж чорноброва доця, яку він любив іще не народжену. З любов’ю поглядав на Марію, яка, пораючись біля казана, ловила його погляди та щасливо посміхалася у відповідь.

Поснідали ще до настання світанку і, нагодувавши коней, Роман із Саньком, який був зі смолоскипом, принесли коням води. Під’їхали двоє вершників від Гурія, повідомивши, що вирушають, а коли побачили навколо забитих злодюг, один із козаків сказав:

— Чули ми нічну стрілянину... Подумали, що ви від вовків відбиваєтесь. Вирішили, що самотужки з ними впораєтесь.

Хлопці мовчали, і тут один із вершників зліз із коня та підійшов до підстреленого нападника. Перевернув його лицем до багаття і здивовано вигукнув:

— Оце тобі й зустріч!.. Та це ж Санько Климань... Він з ватагою втік із війська ще під Белзом. Виявляється, вони весь час за нами плентались. А ми думали: хто весь час провіант краде?

— Хоч від вас «підробіток» отримали! — додав другий козак.

— З пораненими робіть що завгодно, а мертвих прикопайте. Усе ж були християнськими душами! — сказав старший з козаків, і вони неспішно поскакали до свого стану, про щось сперечаючись.

Усі взялися заглиблювати ритвину на узбіччі шляху і швидко стягли близько десятка тіл забитих та вкинули в яму. До ранку серед живих лишився тільки Санько Климань, і Іван, оголивши його груди, приклав траву, яку подала Рада, та перемотав рану. Після цього перенесли його ближче до багаття та поклали на ялинкове гілляччя.

Поки хлопці збирали свої стріли, Катруся наносила ще хмизу і підкинула у вогнище.

— Усе ж християнська душа... Нехай гріється, може, житиме...

Усі з подивом глянули на Катеринку, але ніхто нічого не сказав. Дитина бачить світ по-своєму.