Присмак волі

Солодкі яблука

Двоє друзів повернулись у табір. Підлужний швидко розшукав Петра Гусака, познайомив його зі своїм товаришем. Іван коротко розповів про себе, про службу, поранення і одужання...

— Приходь до нас, як підлікуєшся... Бачу, що ти хлопець завзятий, буде тобі і з нами чимало козацьких справ, — промовив Гусак, задоволено поплескуючи Івана по плечах, потім звернувся до Підлужного: — А зараз, Андрію, для гарного відпочинку нам запропонували розселитися в місті, у тутешніх людей, днів на три. Незабаром буде в нас важка та далека дорога, — повідомив новину і додав: — Можеш зараз іти з усіма, а коли твої друзі повернуться, скажемо, де тебе знайти.

Підлужний швидко зібрав пожитки, та перед тим, як попрямувати до міста, пішов з Іваном оглянути коней — Орлика та Гнідка.

Андрія вже чекали товариші, і обозний Панас повів козаків розселяти по домівках у місті. Підійшли до невеличкої хатинки з перекошеним тином. Панас кинув погляд на хлопців і зауважив:

— Тут небагато місця, піде одна людина на постій. Давай ти, Андрію... А поряд будуть твої друзі, у хаті напроти... Згода?

— Та нехай уже так, дядьку Панасе. Коли всі поряд, то буде добре! — відповів Підлужний і, відхиливши тин, зайшов у дворище.

Підійшов до дверей, постукав у них кулаком та став прислухатися, чи не обізветься хтось... Почувши позаду себе тихий жіночий голос, він оглянувся і побачив неподалік від себе жінку з дівчинкою, що тулилася побіля її ніг.

— Чи не на постій до нас із Соломійкою? — з цікавістю запитала жінка і відчинила двері ключем.

— Так! — сказав Андрій і став чекати запрошення увійти.

Жінка посміхнулася, гостинно промовила:

— Проходьте до хати... Мені веліли приготувати для одного вояка охайне ліжко, тож влаштовуйтесь.

У невеличкій кімнаті стояло біля вікна збите з дерева ліжко, вкрите цвітастим ліжником.

— Тут спатимете, а сніданок я подам уранці у саду, біля кабиці. Там буде зручно і затишно, — повідомила господиня.

— Мене звати Андрієм, — хлопець протягнув руку малій дівчинці, а та заховалася за спину матері.

І тоді жінка протягнула руку, коротко вимовила своє ім’я:

— Поліна. А доньку звати Соломійкою.

— От ми вже й знаємося один з одним, а тепер піду я... Можливо, друзів зустріну. Вони десь навпроти влаштовуються на нічліг, — ніяковіючи, вимовив Андрій і поспішив з дворища.

Неспішною ходою йшов у бік свого табору, сподіваючись зустріти друзів та провести до їхнього постою. Щось невловиме бентежило душу з самої першої хвилини зустрічі з господинею його тимчасового притулку. Так, не помічаючи часу, він пройшов майже версту, а потім, махнувши рукою, повернув назад!

Завернув у знайоме вже дворище. Побачивши у саду Поліну, підійшов і сказав, ніби виправдовуючись:

— Десь собі парубкують... Та не малі діти, знайдуть і без мене шлях.

Поліна приязно посміхнулася, промовила:

— А ти, Андрію, вчасно... Ми саме зібралися до вечері, вже й куліш дозрів.

Підлужний зрадів гарному настрою своєї співрозмовниці і запропонував:

— А у мене в припасах риба прив’ялена завелася. Зараз пригощу вас...

Заглянувши у свою похідну торбину, Андрій знайшов декілька солоних лящів, поспішив до столу:

— Ось і вони!

На столі вже стояв чималий черепок з гарячим кулешем. Маленька Соломійка посміхнулася до Андрія і простягнула ручку до козацького гостинця. Андрій подав рибину Соломійці і промовив:

— Велику рибку дамо Соломійці, матусі — меншу, а мені — оцю, безхвосту.

Соломійка у відповідь на Андрієві слова кивнула головою. Поліна, почистивши рибку своїй доньці, запросила Андрія поїсти, бо поки вона була зайнята, Андрій сидів, забувши, для чого тримає у руках ложку. Їли мовчки, старанно, обдмухуючи гарячий куліш, по черзі черпали з великого полумиска. Куліш швидко закінчився, і всі взялися до риби.

— Піду струшу яблук, — сказала Поліна і піднялася з пенька.

Андрій також підвівся і зголосився допомогти. Розлога деревина вже почала скидати Зрілі плоди, тож їх не довелося струшувати. Підлужний, роздивляючись кожне яблуко, вихваляв плоди за розмір та дозрілу красу. Поліні подобалась цікавість Андрія до яблук з їхнього саду і те, з якою обережністю він складав плоди у її фартух. При кожному рухові Андрія у неї солодко тьохкало серце.

Від яблуньки повернулись із повною пеленою дозрілих плодів. Поліна пригостила доньку, а решту висипала у дерев’яну довбанку, посміхнувшись, подала Андрієві велике червонобоке яблуко.

— Бери, Андрію, найбільше. Ти знайшов його у траві.

Андрій глянув на Поліну, і у блискові її усміхнених синіх очей побачив якесь сподівання та неприховану жіночу тугу.

— Так уже й заробив найкраще... Я не садив, не доглядав, а маю таку щедрість від вас, — сказав весело Підлужний, прийнявши яблуко з рук Поліни.

Соломійка і Поліна засміялися:

— А поляків хто вигнав? — промовила господиня. — Заробив, правда ж, доню?

На це Соломійка тихо відповіла:

— Нехай і татар поб’є. Вони нашого татка вбили...

— Так, так, доню... Усіх козак поб’є. Ти їж яблучка... сказала Поліна, і усмішка зникла з її обличчя.

— Давай, Соломійко, готуватися на нічліг... Козаки також хочуть спати. Правда, Андрію? — вже веселіше промовила Поліна і попрохала принести води з криниці.

Андрій, взявши коромисло, поспішно пішов через садок по воду. У нього всередині все горіло, та якісь незбагненні почуття наповнювали його тіло, і він був радий пройтися — подалі від жіночої принади. «Що це зі мною коїться? Негарно так. У мене ж Даринка і синочок... Лізе у голову непотріб. Зараз же — під холодну воду!» — заспокоював козак своє неслухняне тіло і збентежену душу.

Набравши з криниці води, він відчепив дерев’яне цеберко від «журавля» і, стоячи на траві босоніж, вилив прохолодну воду собі на голову. Вода була освіжаючою, начебто крижані шпичаки пронизали тім’я, що аж дух перехопило. «Отак тобі й треба, дурна моя голово, не думай про чуже!» — напучував себе Підлужний, струшуючи з голови воду. Віддихавшись від купелі, набрав повні цебра, легко підняв на плечі коромисло та весело пішов до двору, немовби очистивши себе від земних помислів.

У дворі вже був приготовлений дерев’яний жбан під воду, біля якого, тримаючи у руці ківш, Андрія чекала Поліна, щоб полити на його козацьку шию.

— Роздягайся, козаче... Поливатиму... Дорожній бруд змивати будемо! — голосно промовила Поліна, і Андрій слухняно зняв сорочку, відкинув її на траву.

Він нахилив голову, і Поліна залюбки стала лити воду — спершу на голову, а далі на шию та спину. Їй захотілось доторкнутись до його пружної, міцної спини, і, ллючи воду, вона легенько терла спину своїми натрудженими і не зовсім гладенькими долонями. Жінці хотілося, щоб вода у ковші не закінчувалася, щоб отак гладити його спину без зупину...

Дуже давно її руки не торкались чоловічого тіла, і коли вже води у ковші не стало, вона старанно протерла тіло, зганяючи краплинки води з Андрієвої спини. Він відчував жагучі дотики її ніжних рук, що пестили його спину, відчував, що знову в тілі зростає якась незбагненна сила і безмірна жіноча принадність глушить свідомість...

Андрій розігнув спину і, випроставшись, подивився на Поліну, яка не зводила з нього очей. В одній руці вона ще тримала ківш, а другою подавала чистий вишитий рушник. Андрій став витирати обличчя і плечі, потім повернув рушник Поліні, а вона ще раз дбайливо обтерла його спину від останніх крапельок води.

Сонце все хилилося до обрію, і Підлужний зайшов у світлицю — влаштовуватися на нічліг. У хаті пахло любистком і материнкою, і від цих знайомих пахощів у нього защемило серце. З думками про домівку та сьогодення Андрій поринув у задуму, і, коли вже засинав, примарилися ледь відчутні дотики Поліни до його спини.

Не встиг додивитися й перший сон, як щось загадково незбагненне змусило його вмить прокинутися. Підлужний лежав без руху, прислухаючись до розмаїття нічних звуків. У повній темряві відчув побіля ліжка присутність живої істоти, але не міг нічого розгледіти. Тоді ледве чутно вимовив, немов не своїм голосом:

— Поліно!.. Полю, це ти?

У відповідь до його обличчя доторкнулася тепла жіноча долоня, і надалі Андрій не міг вимовити нічого, а лежав, зачарований цим дотиком, відчував, як його тіло огорнуло жагуче бажання відчути поряд із собою цю жінку. Андрій ще не усвідомив усього, що діється, а руки мимоволі потяглися в темряву і, натрапивши на гаряче жіноче тіло, відчули його трепет, а потім він почув ледве чутний жагучий голос:

— Я до тебе, Андрійку!..

Андрій піднявся з ліжка і, провівши руками по обличчю Поліни, наче у якомусь маренні, знайшов губами жіночі вуста і обволік їх з усією ніжністю та жадобою. Її вуста, повні принади та живлючого вогню, розкрилися і проникли в Андрія, пробиваючи в ньому всі перепони і наповнюючи його тіло чоловічою силою. Чи то душа його затремтіла, чи він увесь тремтів, але Поліна відірвалась від його губ і прошепотіла:

— Вгамуйся, не треба, Андрійку... Я трохи побуду біля тебе і піду...

Та чоловіча пристрасть і наснага вже заволоділи Андрієм, він впився в її вуста і вже не хотів нічого ні бачити, ні чути, а тільки пестив Поліну, її найпотаємніші місця, пив солод її чарівних уст.

Голублячи божественне створіння в образі Поліни, він обіймав цілий світ, від самого його творіння, намагався злитися з ним і понестися на його хвилях, славлячи рід людський. Убираючи в себе шалені прояви чоловічої жаги, Поліна підсвідомо підкорялася бажанню. Вона тихо опустилась на ліжко, прилягла на спину, притягуючи до себе вистражданого душею і тілом чоловіка.

Андрій відчув повноту влади над цією чарівною жінкою і, якось трішки утихомирившись, почав пестити її перса, ледве торкаючись кінчиків грудей губами. Йому здавалося, що вони і самі, ставши тугими, принадно пестили його губи. Поліна, відірвавши чоловіка від своїх персів, прихилила його голову нижче, і Андрій відчув, як її живіт здригався від його ніжних дотиків, немов лякаючись такого сміливого гостя. Його неслухняні губи стали шукати ще більші принади на її тілі і доторкнулись шовковистого пагорбка. Поліна легенько відсторонила Андрія від себе, відчуваючи його всім тілом, довірила свою жіночу таїну...

Повний місяць, що зійшов на небі, освітив у маленьке віконце пестощі двох зачарованих одне одним людей. Андрій у сріблястому небесному світлі глядів на чарівне створіння, що хотіло ласки та його влади над ним, і тоді він несамовито та ненаситно злився з жінкою в єдиному раюванні. Тіло Поліни давно не відчувало повного володаря, і вона кожною клітинкою свого тіла сприйняла Андрієве кохання як щось неминуче та вічне, всією своєю сутністю злилась із цим чоловіком, котрий осяяв собою жорстокість довкілля.

Невимовне щастя буття охопило їх обох, і тільки місяць, який ніби ненароком заглянув у віконце, став свідком свята кохання. Вони не відчували плину часу, обом не хотілося бути порізно, і, граючись один з одним, знову та знову зливались в єдиній насолоді, віддячуючи ночі теплом палкого кохання. Уже і срібляний місяць відійшов від віконечка, далі мандруючи по небосхилу, крадькома заглядаючи на інші нічні події, а Андрій з Поліною все ще не могли насититися жагою кохання та святом спільної наснаги.

Коли в обителі їхніх пристрастей трохи посвітлішало від вранішньої зорі, їхні стомлені тіла пригорнулися одне до одного та й полинули у солодкий сон...

Уже не перші півні співали, коли прокинулася Поліна, яка спала, поклавши голову на груди Андрія. Вона обережно піднялась і, затримавшись, милувалася дужим чоловіком, який посміхався уві сні. Зловила себе на думці, що знову хоче прилягти на його груди та хоч на деякий час продовжити своє коротке жіноче раювання поряд із ним, який став таким рідним їй чоловіком.

Андрій прокинувся від легкого лоскотання на обличчі і, відкривши очі, побачив маленьку Соломійку, яка грайливо водила біля його носа пір’їнкою та пхикала від задоволення.

— От зараз упіймаю і заколю тебе, заколю... — грайливо вимовив Андрій і піднявся з ліжка.

Дівчинка хутко вибігла з хати, і він, швидко одягнувшись, вийшов на подвір’я, де вже панував пізній ранок. Побачив Поліну, яка закінчувала подавати до столу гарячий сніданок — з кашею та яєчнею на салі.

— Так оце, поки козаки сплять, ти вже й сніданок приготувала? От я лежень невдячний! — посміхнувся Андрій і, взявши коромисло та дерев’яні цебра, пішов до криниці.

Облив себе повним цебром холодної води, струшуючи залишки сну та дивовижу цієї ночі. Чи не примарилось йому це все?

Коли підійшов з водою до господині, вже все було готове до сніданку, і мала Соломійка сиділа з ложкою напоготові.

— Давайте вже поїмо, матусю. Хай і козак іде їсти з нами... — весело промовила Соломійка, і Андрій з Поліною присіли до столу.

Усі зголодніли, тож досить швидко впоралися з їжею. Мала зовсім посміливішала і залізла на коліна до Андрія, попросила поколихати її, як на конячці. Поліні сподобалось, що Соломійка не цурається їхнього гостя, і з вдячністю та любов’ю поглядала на забавки Андрія з дитиною. Незабаром почулися голоси хлопців з Гусакової десятки, і Андрій, крикнувши, щоб його почекали, став збиратися до козацького табору.

— Мені, Полінко, треба сходити в табір, дізнатися, як буде далі, а увечері знову прийду до вас, — поспішно мовив Андрій.

Він поцілував Поліну, а малу підняв на руках і підкинув декілька разів на її велику радість, та й вийшов на вулицю.

— Здорові були, хлопці! — весело привітався до своїх Андрій, і всі разом заспішили за місто, до табору.

Там кипіла робота по підготовці до подальшого походу, а коли він почнеться, ніхто не знав. Побіля їхнього куреня сиділи обозні і Павло з Саньком Голотою. Побачивши Андрія, піднялися для привітання. Підлужний радо потиснув руки, запитав із посмішкою:

— Ви хоч ночували в таборі, залицяльники? А я вас не дочекався в місті.

— Та був гріх, пізненько прийшли, тож не стали вночі шукати, людей турбувати. Добре виспатись і під возом, — весело відповів Павло.

Санько також розцвів у посмішці. Очі заблищали, і він ствердно кивнув головою.

— Ми, Андрію, такого дива, як оці дівчата з Шаргорода, не бачили і, мабуть, не побачимо, бо кращих немає по всьому світі, — додав Санько, а тоді, трохи замислившись, продовжив: — Хвала Богу, що мене визволили від татар, зустріну своїх спасителів — в ноги упаду!

Андрій засміявся, радіючи успіхам козаків на парубоцькому терені, і всі пішли провідати своїх трьох друзів — коней. Після огляду коней почали готувати заряди, гострити шаблі, а після обіду випрали біля озерця одежину.

Ближче під вечір троє козаків нетерпляче поглядали на сонце, яке сьогодні начебто й не поспішало до обрію. І от, коли спека нарешті спала, доповіли пану десятнику про вечірню прогулянку до міста з ночівлею у Шаргороді. Андрій сказав, що проведе хлопців та облаштує на ночівлю поряд зі своїм постоєм, на що Петро дав згоду, махнувши рукою:

— Ідіть, козакуйте... Ваше діло молоде!

Знову трійця друзів вирушила до міста. Підлужний привів хлопців до місця їхнього постою, а сам, перетнувши вулицю, зайшов на подвір’я Поліни. Першою його зустріла Соломійка, яку Андрій пригостив загребою. Мала приязно посміхнулася і, подавши ручку, повела до матері, яка поралась у саду — збирала яблука та дульки для сушки на узвар.

Поліна радо привітала Андрія, в її очах світилися теплота і ніжність до свого гостя. До вечора ще був час, і Андрій спитав, де у них заступ та сокира. Скинувши сорочку, пішов лагодити перекошений тин, а Соломійка, радо стрибаючи, поспішила за ним. Поліна поглянула їм услід, і скупа сльоза скотилася по її щоці. Промайнула думка: «Хочеться татка дитині, а його немає на світі... Хто ж захистить сиротинку мою?..»

До вечора Андрій підправив огорожу, а потім вони удвох із Соломійкою, весело розмовляючи, підійшли до Поліни. Козак гордовито промовив:

— Іди, приймай нашу роботу! Ми з Соломійкою рівнесенький тин зробили!

Мала вертілася поміж Поліною та Андрієм, щебетала про те, як вона допомагала лагодити огорожу. Поліна поливала воду Андрієві на спину, а Соломійка, бавлячись, теж набирала у свої маленькі пригоршні воду і, сміючись, хлюпала на Андрія. Граючись із Соломійкою, не помітили, як стало сутеніти і на небі з’явилася вечірня зоря, передвісниця ночі. Поліна розповіла Соломійці вечірню казку, у якій добро бере гору над злом, та й стали готуватися до ночівлі.

Андрій пішов у світлицю, де було його ліжко. Знову відчув чарівні запахи материнки, васильків, а на долівці були простелені нові половики з різнокольоровими смужками. «Ой, Поліно, Полінко, що ж ти мене так зваблюєш? У мене вже зараз серце рветься...» — подумав, картаючи себе, Андрій, не знав, як йому далі бути... Десь же дружина, дитина...

Поліна раптово і нечутно з’явилася перед Андрієвим ліжком, присіла на краєчку і, нахилившись, ніжно поцілувала його в губи. Андрій відповів на поцілунок і пересунувся далі, даючи їй місце.

— Ти на мене не гнівайся, Андрію. Є у тебе на серці якийсь смуток, а я тут зі своєю любов’ю... — стала тихо говорити Поліна. — Ми живемо поміж вогнем і полум’ям. Чоловіків та парубків вбивають татари, поляки гноблять непомірною працею та поборами. Тільки хто висуне голову, щоб правду мовити, — її відрубують. От ви прийшли визволяти, а люди кажуть, що й дехто з ваших чинить беззаконня. Під одну гребінку грабують і луків, і євреїв, та й наших не минули. У місті вже й людей майже не стало, а життя має продовжуватись, Андрію. А хто його продовжить, окрім нас, жінок? Не знаю, як доля складеться, але я хочу від тебе дитину. Ти гарний, добрий, дужий... Буде в мене такий синочок. Захистить нас із Соломійкою, коли виросте...

Андрія від цих слів кидало то в жар, то в холод, і він нічого не міг сказати. Пильно подивився Поліні в очі і нарешті почав:

— Так, є у мене, Полю, дружина і дитина, а я не втримався, ти взяла гору... Ти гарна, і я тебе ніколи не забуду. І донька в тебе, мов янгол...

Поліну душили сльози, і вона, не втримавшись, нахилилася на груди Андрію і тоді вже дала волю сльозам, виплакуючи за всіх знедолених удів та покинутих напризволяще в цьому світі сиріт. Андрій нічого не міг сказати, а тільки гладив шовковисте волосся та раз у раз цілував її мокре лице.

Нарешті Поліна заспокоїлась і сама стала цілувати Андрія та пестити його обличчя, плечі, груди, ніжно цілувати його гарячі губи. Вони обоє, забувши про недавній смуток, цілували одне одного, і знову нестримна хвиля пристрасті захопила їх обох у свою круговерть. Андрій, втративши самовладання, підхопив на руки Поліну, і вони ще з більшою жагою поринули у світ безмірного щастя та таїнства кохання...

Ранок застав їх у обіймах. І тисячу років тому їхні пращури після любовних утіх спали так само, немов діти. Світ продовжував свій плин далі. Уже треті півні співали на подвір’ї, треба було вставати. Першою знову піднялась Поліна, тихенько звільнившись від руки Андрія, що обвила уві сні її гнучкий стан. Щось засмутило чутливу душу жінки, і вона вже відчувала, що цей день принесе їй прощання з нежданим, але таким бажаним гостем, який з’явився у неї в житті.

Поліна швидко вмилася. Прихорошивши обличчя, стала готувати сніданок. До неї підійшла заспана Соломійка і попросила матір, щоб та дозволила розбудити Андрія.

— Добре, доню, розбудиш, тільки спочатку вмийся, причешися... Підемо разом його піднімати, — весело промовила Поліна.

Коли Поліна тихенько зайшла в світлицю, Андрій почув і, затаївшись, чекав, поки наблизиться Соломійка. Мала навшпиньках підійшла до ліжка і тільки хотіла полоскотати Андрія, як той ухопив її за ручку:

— Ага, попалася, лисичка-лоскотушка! От я тебе і з’їм!..

Соломійка верещала в руках Андрія, а потім притулилася до його щоки і запитала:

— А ти будеш моїм татком? Ми з матусею тебе полюбили. Залишайся у нас назовсім...

Андрієві щось шпигнуло під серцем, і він задумливо вимовив:

— Соломійко, я буду завжди вас захищати...

Дівчинка зраділа таким словам і стала стягувати його з ліжка:

— Пішли тепер їсти. Матуся вже пішла та чомусь заплакала...

Вони вийшли удвох на подвір’я, і Соломійка побігла шукати черпака, щоб допомогти гостеві вмитися, а потім, відкинувши черпак на траву, радо брала пригоршнями воду, поливала Андрія і заливчасто сміялася.

Після сніданку він став збиратися до табору, а Поліна з дочкою зі смутком мовчки поглядали на оте збирання.

— Так, дівчата мої, я зараз зайду у двір напроти, за нашими козаками, а увечері знову завітаю до вас... Згода? — заявив Андрій і пішов викликати на вулицю своїх друзів.

З двору вийшла старенька бабця і сказала, що хлопці ще сплять на сіннику — пізно вночі прийшли.

— Добре, бабуню, то будіть їх. Нехай зайдуть за мною, я чекатиму їх у Поліни, — промовив Підлужний і зраділо повернувся до двох любих йому дівчат, що допитливо визирали з-за тину на вулицю.

— Поки хлопці очуняють, ми з вами працюватимемо далі. Сьогодні ми з Соломійкою будемо майструвати двері до курника, а то лисичка курей покраде, — говорив Андрій, ідучи до дворища.

Знайшлися жердини та цвяхи, і він швидко збив двері, поробив до нихдерев’яні засуви. Через деякий час погукали Поліну, і вона із задоволенням поцілувала обох «майстрів», промовивши:

— Тепер узимку лисичка не зайде сюди. Дякую, Андрійку, ти гарний майстер.

— Гарний, гарний Андрійко. От якби він був нашим татком... Правда, матусю? — стрибала від радощів Соломійка.

— Правда, донечко. От Андрійко поб’є лишків та татар і буде нашим татком... — якось сумовито вимовила Поліна і пішла у своїх справах.

Незабаром у двір зайшли Санько Голота з Павлом Годиною. Підлужний, покликавши Поліну, поцілував її, обійняв Соломійку, і троє козаків вийшли з двору.

Прибули до табору і відразу побачили метушню, спричинену збиранням у дорогу. Вони не помилилися: підійшовши до свого куреня, дізналися, що завтра вранці мають вирушати в похід — штурмувати Бершадь та Лодижин. Хлопці й собі стали старанно готуватися до походу. Скупали коней у річці, перевірили збрую і підкови. Орлик, засумувавши за ці дні за Андрієм, тулився до нього щелепою та слухняно відгукувався на кожен оклик.

— Що, скучив за мною? Тепер довго будемо разом... Завтра в похід, — ніжно розмовляв з конем Підлужний.

До вечора все підготували, можна було хоч зараз вирушати в похід, і хлопці, змовившись, підійшли до десятника, щоб той відпустив їх на вечір у місто.

— Що, не накохалися? Добре, але до півночі щоб були тут! — поглянув на них суворо Петро.

Уже смеркало, і вся трійця дружненько попрямувала до міста, а назустріч ішли козаки впереміжку з повстанцями — хто юрбою, а кого проводжала дівчина чи молодиця. Дійшли до Поліниного двору, і Підлужний промовив до друзів:

— Збираємося тут, тільки-но місяць вигляне... Глядіть, не підведіть!

Павло з Саньком хутко розчинилися в темряві.

Андрій ступив на подвір’я і, не побачивши нікого, постукав тихо у двері. Там почулося легке шарудіння, і за якусь мить Поліна, відчинивши двері, припала до Андрієвих грудей.

— Любий, ти повернувся до нас... — ледве видихнула Поліна і стала цілувати його обличчя, руки, обпікала його губи жагучими поцілунками.

— Я не надовго, Полінко. Попрощатися... Завтра в похід... — ледве вимовив Андрій.

І тоді Поліна провела його до світлиці, з усією жагою кохання та близької розлуки притягнула до себе, опускаючись на ложе їхніх любощів. Невідворотність подій та розлуки знову розпалила в обох таку жагу кохання, що вони не відчували більше нічого, окрім щастя злиття їхніх сердець та тіл.

— Мій, мій... Не забуду тебе ніколи... — тільки й чув цей чаруючий шепіт Андрій.

Коли він побачив, що у віконце заглянув рожевий, з легкою щербинкою місяць, отямився, ще раз пристрасно поцілував Поліну і швидко схопився на ноги.

Став одягатися і відчув, як його вже захопила думка про завтрашній похід та обіцянка своєчасно повернутися до табору. Він попрямував до дверей, а позаду мовчки йшла Поліна. На порозі Андрій зупинився, ще раз поцілував уже такі рідні вуста і попрямував до воріт. Поліна неголосно намовляла:

— Не думай про нас, Андрійку... Головне, щоб ти живим лишився, а ми якось проживемо...

Побіля тину виникли дві тіні його товаришів, і Андрій неспішно вийшов до друзів. Щільно притулив половинку тину і ніжним поглядом ще раз попрощався з Поліною...