Присмак волі

Знову четверо. На вивідини до Львова

На третій день після злиття сотні Петра Гусака з головним військом почалися випробувальні вилазки козацько-повстанського війська на Львів. Треба було вивідати кількість вояків та місця знаходження оборонних укріплень, знайти місця розташування артилерії. Для виконання цього завдання Петро запросив до себе трьох друзів і, поглянувши на них та плеснувши руками по колінах, голосно мовив:

— Козаки, я знаю, що серед вас немає одного з побратимів, але треба пробратися в місто і протягом дня та ночі дізнатися про їхні сили та місця захисту.

Далі повів таку розмову:

— У місті ви ніколи не були, та необхідно глянути на все власними очима і привести гарного «язика». Нехай розповість нам про оборону Львова!

Андрій сидів, схвильовано поглядаючи на свого сотника, і вже не раз ловив себе на думці, що їм бракує надійного у такій справі Санька.

Від сотника Підлужний та двоє його друзів йшли, похнюпивши голови. Щойно почули про занадто складне, як на їхню думку, завдання. Треба підбирати ще й четвертого, який буде підручним у Павла. А той, ніби відчув, що думає Андрій, заявив:

— Давайте візьмемо Ярему. Він хоробрий козак, та й розумний...

Знайшли Ярему. Коли всі сіли колом, Іван став розповідати йому про проникнення у Львів, щоб дещо там з’ясувати. Ярема слухав мовчки, а тоді сказав, посміхнувшись:

— Хлопці, я вам потрібен? Тоді згода... Давайте готуватися!

Усі троє радо загули, почувши таку відповідь, а Павло, розчулившись, випалив:

— Я тебе ще в Лодижині запримітив, Яремо! Тепер ми удвох не підведемо сотника.

Іван знайшов Макара Пилипенка та повідомив йому про таємний похід до Львова за дорученням Петра, про поповнення їхнього невеликого гурту Віктором Яремою. Макар аніскільки не здивувався, і разом з Іваном вони підійшли до друзів.

— Хлопці, це ми з Петром поручилися за вас перед Кривоносом, — повідомив Макар. — Вертайтеся цілими і про «язика» не забудьте. Цієї ж ночі вирушайте.

Було про що подумати четвірці козаків, от вони і стали радитися, як обдурити ляхів та вернутися живими зі Львова. Знову добрим словом згадали Санька, який був здатний на всілякі витівки. Він обов’язково придумав би щось незвичайне. Тут Андрієві пригадалося, як друзі познайомилися з дівчатами з Шаргорода, і він запропонував:

— Хлопці, а чи не переодягтися нам дівчатами, котрі втікають від козаків?

Якийсь час усі мовчали, а тоді Ярема промовив:

— Добре вам, а в мене ноги, як ходулі... Хто повірить, що такі дівки бувають?

Тут уже пішли суперечки: які з них вийдуть дівчата, де взяти одяг, як ходити... Довго сперечалися, сердилися один на одного, а Іван, слухаючи їх, зупинив і вирішив просто:

— Ми троє будемо дівчатами, а Ярема, найвищий з нас, буде нашим носієм, та ще й німим. Не хоче бути дівкою, то й не треба!

Іван ішов до сотника, щоб той допоміг знайти дівочий одяг, а хлопці стали вискубувати свої вуса та щетину шаблями. Добре, що в Андрія ще не жорстка, і незабаром він був чистий та підрум’янений роздобутим у кухарів буряком. Доки Іван замовляв одяг, хлопці вже підморгували один одному, і можна було подумати, що вони йдуть на вечорниці. Такий регіт підняли, що Макар Пилипенко прийшов їх утихомирювати.

— Що, хлопці, у вас блохи завелися перед вилазкою до міста? — незлостиво буркотів Макар і, зрозумівши, в чому справа, пішов від них, посміюючись у вуса.

Іван з’явився нескоро, але ніс із собою добрячу торбу всілякого дівочого добра. Білосніжні чепчики прив’язав на паличку і був схожий скоріше на якогось міняйла, аніж на доброго козака Івана.

— Беріть, вибирайте оце все, що наміняв та повикупляв у передмісті! Ледве не згорів від сорому! — сказав Іван, скидаючи торбу з плечей.

Хлопці накинулися на жіночий одяг і стали прикладати до себе, як кокотки... Тут Іван не витримав і зайшовся сміхом. Крізь сльози видавив із себе:

— Я людям брехав, що маю дуже гарну, але вередливу дівчину і ще на двох заглядаюся... Якби вони подивилися на моїх пасій, то ніхто б і за золото нічого не дав, дідьки ви у спідницях!..

Потроху всі вгамувалися і вже до вечора «милувались» один одним, а якщо дивитися здалеку, то досить гарні вийшли «дівчата»... От тільки Ярема ніяк не міг призвичаїтися до ролі носія. Він то міняв торби, то бігав шукати якісь кошики. Нарешті в його руках з’явився розкішний кошик із лози, а через плече звисали дві цвітасті торби. Хлопці ще раз оглянули один одного, покрутили сідницями і стали готувати зброю, аби була непомітною під жіночим одягом. Взяли у сотника турецькі шаблі, адже вони коротші за їхні, а з вогнепальної зброї Петро приніс їм по пістолю, але хлопці й цьому були раді, бо ж думали, що сотник не дозволить... Винахідливий Ярема зумів непомітно сховати до своєї торбини лук, знявши з нього тятиву, а стріли поклав на дно торби, обмотавши їх усіляким шматтям, туди поклали і щаблі.

Під вечір усі були немов на ножах, нервували, і вже не було чути ні сміху, ні суперечок. Одягнувши жіночий одяг, не відходили від воза ні на крок, щоб не привертати до себе цікаві погляди.

Тепер до них прийшов Петро Гусак і став наставляти, як поводитися, коли їх побачать жовніри, запропонував вибрати собі імена, і хлопці швидко назвалися: Софійка, Ярина, Миля, а носій у них Тарас. Сотник, прощаючись, так розчулився, що обійняв кожного, і хлопці зніяковіло дивились один на одного.

— Та повернуться ваші «дівчата», не хвилюйтеся, — наостанок випалив Павло Година.

Усім такий жарт сподобався, і через сміх Петро зняв смуток зі свого серця.

Прийшли козаки, які мали супроводжувати четвірку, і коли з намету вийшли три дівки, вони аж позадкували від несподіванки. Проте, зрозумівши, що це окозамилювання, яке приготували полякам, тихенько посміювались..У повній темряві вирушили до міста, неспішно ідучи за передніми козаками, і коли попереду показалися обриси будівель і стало чути гавкіт собак, вони пропустили вивідувачів наперед, а самі лишилися назирці.

Попереду, неспішно ступаючи, ішов Іван Яровий. Він час від часу зупинявся та присідав, оглядаючи шлях на тлі небосхилу. Хлопці повторювали за ним кожен рух. Коли почули попереду якісь перемовини, Іван шепнув усім, що треба обходити праворуч, і друзі ланцюжком повернули за ним.

Пройшли сотню сажнів, і вже не було чутно ніяких людських розмов. Усі впевнено попрямували у бік міста. Попереду з’явилися темні будівлі, і було видно, що тут живуть бідні городяни. Їхні будинки стояли розрізнено і навіть уночі мали непривабливий вигляд.

— Це добре, що тут живуть незаможні люди, навіть собаки не в кожного є... Ми підемо далі, — шепнув Іван Андрієві, і той схвально кивнув.

Через деякий час стали з’являтися вже й кам’яні будинки з господарськими прибудовами. Радіти було нічому, адже ледь не в кожного господаря були собаки, а більшість садиб огороджено парканами. Вийшли до якогось неглибокого байраку і побачили попереду темні обриси фортеці. Прислухаючись до нічної тиші, присіли гуртом радитись, як далі діяти. Іван запропонував знайти гарну хованку і до ранку затаїтися.

— Не можна ризикувати вночі: прийдемо просто в лапи жовнірам. Отож, вирішено: перепочинок! — закінчив говорити Іван, і його підтримала вся трійка.

— Я пропоную залізти в один із сараїв, туди, де немає собак і худоби. Пересидимо до ранку... — додав Андрій, і всі попрямували у якийсь темний закуток.

Знайшли будинок, який здавався порожнім. Уночі неможливо було збагнути, що це за споруда, та, швидко знайшовши лаз нагору, хлопці забралися на горище і, прилаштувавшись поближче один до одного, поснули.

Сірий імлистий ранок доторкнувся до них своєю прохолодою, і козаки стали просинатися від дрижаків, що змушували цокотіти зубами; голоси в усіх були, наче в заїкуватих.

— Я, я, ви-виберусь назовні, р-рознюхаю, що-щот-там... — видавив із себе Андрій і хотів уже злазити з горища, аж раптом почув голоси поляків, які розмовляли прямісінько під стіною, по якій козаки сюди залізли.

— Наш пан втік до Варшави, а за ним ледве не всі... Що маємо діяти? Хто буде боронитися від того Хмеля? — почувся голос одного з жовнірів.

Другий схвально підмугикував, а тоді висловив свою думку:

— Ти добре говориш, Збишеку, але до Варшави неблизько, а голота Хмеля вже побіля Львова.

Той, якого звали Збишеком, трохи помовчав, а тоді сумовито вимовив:

— Заб’ють нас тут тії козаки без жалю... Може, треба втікати, доки баталії не чутно? До Замостя?

З тими розмовами, справивши свою потребу, вони відійшли. Підлужний повернувся до друзів і невесело промовив:

— А як ми будемо злазити вниз? Тут у них відхоже місце, а ми — дівчата?..

Хлопці розвеселилися, але злазити донизу нікому не хотілося, до того ж знову один за одним сюди стали снувати жовніри для справляння природних потреб.

Іван зібрав усіх півколом і почав швидко говорити:

— Зараз двоє з нас злізуть, і коли трапиться ще один охочий сюди зайти, злапаємо його. На мотузці затягнемо сюди і послухаємо, що він розповість...

Павло з Яремою приготувалися спуститись і, підв’язавши спідниці, шугнули з горища. Андрій з Іваном тихцем спостерігали, що там діється внизу, але було схоже, що всі справили вранішню потребу і чекати вже запізно. Проте потім помітили, що чалапає, високо задираючи ноги, розцяцькований жовнір. Підлужний, хвилюючись, шепнув Іванові:

— Треба б дати час на його потребу, а то буде потім клопоту...

Хлопці немовби почули хвилювання Андрія, і коли той вояка, весело мугикаючи, став зав’язувати очкурі на штанях, гепнули його по голові. Швидко потягли до стіни сараю, з горища якого вже скинули мотузку. Було видно, як Павло з товаришем обмотували непритомного полоненого. Зав’язавши петлю, Година махнув, щоб підіймали вгору, і вони сховалися подалі від сараю.

Важучий був жовнір, і козаки довго метикували, як затягнути його на горище. Коли бранець став подавати ознаки свідомості, сили хлопців подвоїлись і вони нарешті впоралися з цією роботою. Жовнір розплющив очі і несвідомим поглядом водив то на одного, то на іншого... І тільки він хотів заволати з переляку, як Іван уміло всунув йому ганчірку в розкритий рот.

— Віднині розкриватимеш рота, коли ми дозволимо! — повідомив Яровий полоненому і засміявся.

Знизу почулися голоси Павла та Яреми, і хлопці скинули туди другий кінець мотузки. Притримуючи її, допомогли друзям залізти на горище. Ті були дуже схвильовані, і Павло прожогом кинувся перевіряти, чи добре ганчірка закриває рот полоненому, а тоді швидко вимовив:

— Іване, Андрію, за цим сараєм і, можливо, в ньому — сила-силенна жовнірів, дідько б їх схопив...

Андрій з Іваном, ледве не заїкаючись, запитали:

— А тобі не примарилося, Павле? Туман ще не зник... Як же нам вночі вдалося тут пройти повз них?

— Хлопці, нам плахіття дівоче не допоможе! — розгублено промовив Ярема, поглядаючи на друзів.

Зрозумівши, що всі перебувають у великому збентеженні. Іван суворо сказав:

— Годі вам страхатися. Посидимо тут до темряви, а там побачимо!

Усі зніяковіло переглядалися, і тоді Андрій зі сміхом промовив:

— Що, хлопці, страшно помирати дівчатами? Мабуть, не варто цього робити! Будемо жити!

Іван кивнув головою, а Павло усміхнувся і показав на полоненого — мовляв, час розв’язати йому язика... Яровий, приставивши ніж до горла зв’язаного жовніра, став виймати з його рота ганчірку.

— Я зараз звільню твою пельку, і якщо ти хоч щось пікнеш не те, швидко відправишся туди!.. — попередив Іван і показав пальцем у напрямку неба, а потім додав: — Ти зрозумів? Якщо так, то кивни своєю головехою, а не вирячайся на мене!

Жовнір ствердно кивнув — мовляв, усе зрозумів вірно.

Коли вийняли ганчірку з рота полоненого, він став жадібно ковтати слину і попрохав води. Напившись, мовчки дивився на Івана, чекаючи його запитань.

— Скільки вас тут, побіля цієї комори? — прозвучало перше питання.

Полонений дивився на Івана і, мабуть, боявся відповісти, а потім таки тихо вимовив:

— Ми тут полком стоїмо з воєводою Тачанським... Стоятимемо до останнього вояка за Львів...

— Ти вже не будеш стояти... Розповідай швидше, поки мені не набридло тебе допитувати! — гнівно вимовив Іван і легко протягнув лезом ножа по горлянці бранця.

— То нам так намовляли князі Вишневецький та Заславський: стояти і Львів не віддавати, а самі попхалися в Замостя... — уже без пафосу повідомив жовнір.

Тепер Іван подобрішав і, давши ще напитися води, запитав, як його звати і звідкіля він, а коли поляк розклеївся і, схлипуючи, ледве вимовив своє ім’я, Іван уже по-доброму продовжив:

— Станіславе, якщо говоритимеш істину, живим будеш... Я щирих ворогів не ріжу. А щось надумаєш «викинути», то помреш, мов вівця на ярмарку.

Мабуть, Станіслав уже не сподівався на своє спасіння, хоч його товариші були майже поруч і гучні голоси жовнірів було добре чути. Знайшовши з Іваном спільну мову, він охоче відповідав на запитання щодо захисту Львова. Усі сиділи тихо, було чути лише приглушені голоси Івана та бранця Станіслава, і Підлужний подумав: «Як добре, коли не нас допитують...»

Нарешті Іван закінчив допит, і Павло Година так спритно засунув у рот поляка ганчірку, що в того аж сльози бризнули з очей.

— Сиди так, щоб не виникло бажання кричати, бо нам у такому разі доведеться тебе зарізати, — пояснив Павло бранцеві, і той на знак згоди кивнув головою.

Незабаром почулося гупання гармат, і десь недалеко стали лунати рушничні постріли та козацький клич до приступу. Побіля їхньої хованки чулися тупіт ніг і накази польських старших. Через деякий час військо поляків вирушило туди, де розгорявся бій за місто.

Козаки сиділи, прислухаючись до гомону ззовні, але було схоже на те, що жовніри таки забралися геть. Іван з Андрієм вирішили вибратися і самі переконатися у правдивості свідчень бранця про розташування оборонних споруд перед замком.

Павлові з Яремою наказано пильно стежити за жовніром, і якщо Іван з Андрієм не повернуться на початку ночі, вибиратися з міста разом з полоненим. Уважно оглянувши зовнішність один одного, хлопці швидко опустились униз по мотузці, а там, помолившись у дорогу, пішли від гуркоту бою. Андрій узяв під руку звитий з гілок береста кошик із дівочим ганчір’ям.

Завулок, по якому вони прямували, вдаючи із себе наляканих панянок, був безлюдним. Пройшовши приблизно версту, Підлужний уже подумав, що тут війська взагалі немає. Але перед ними, немов з-під землі, з’явилися два жовніри і, наставивши зброю, стали кричати, щоб вони забиралися геть. Андрій вчепився рукою за Івана і жалісно благав пропустити їх, бо позаду — козаки:

— Пане, пане, там палять по нас, ми ледве врятувалися... Ми до вуйни йдемо, вона там жиє...

Один із поляків підійшов ближче, і «дівчата» опустили голови, немовби соромлячись, а той, подобрівши, оглянувся і дозволив їм пройти далі поза будинками.

— Якщо зупинять, мовите, що Юренд дозволив перейти до вуйни, тільки хутко, — неголосно напучував «дівчат» добрий жовнір.

«Дівчата» вдячно закивали головами і заспішили далі, обходячи поза будівлями заборонений шлях.

— Ти, Софійко, дивись, не лови ґав... Он їхні гармати та земляні рови... — повчав товариша Іван.

Інколи їх помічали, і вояки із задоволенням підсвистували услід та підбадьорювали глумливими покриками. Як «дівчатам» не було моторошно, але вони підтюпцем пройшли більше версти і встигли багато чого побачити у розташуванні поляків. Коли попереду з’явилися мури фортеці, Андрій не витримав і, смикаючи Івана за рукав, став умовляти:

— Іване, дідько ти, а не дівка, давай відшукаємо якусь схованку, а то поляки ще накинуться на нас, як на легковажних...

Поблизу невеликої хати побачили бабцю і швидко попрямували до неї. Старенька здивовано дивилась на них підсліпуватими очима, а двоє «дівчат» плаксивими голосочками стали умовляти, щоб пустила їх до хати бодай на короткочасний перепочинок.

— Бабцю кревна, впусти нас хоч на хвильку, ми ледве вирвалися з пазурів козаків, а тут свої присікуються, а далі ми — до вуйни... — заскиглив Андрій, і бабця пропустила їх поперед себе до хати.

«Дівчата», зайшовши, перехрестилися по-католицьки, здогадавшись, що бабця — католичка, і присіли на покуті, склавши на колінах руки.

— Розповідайте, діточки, що це з вами трапилося... Де ваша домівка і чому втекли від батька та неньки? — залопотала побіля них старенька.

У Андрія голос був м’якіший від Іванового, і він став розповідати про напад козаків побіля собору Святого Юра. А коли ті з’явились в їхній садибі, то ненька намовила тікати подалі.

Розповівши про свої пригоди, «сестрички» сором’язливо сиділи, опустивши голови, а бабця, здогадавшись, що їх слід погодувати, швидко витягла з печі горнятко з кашею і, насипавши на чималу тацю, подала ще й ложки. Якби Іван не штовхнув Андрія, то він встиг би дістати й власну ложку, заткнуту за чересом. Бабця здивовано дивилась на Андрія, що був хутко поліз під плахіття щось шукати, а потім почесався і, взявши ложку, потягнувся до їжі.

Бабця милувалася «дівчатами», що хутенько вибирали смачну кашу з таці, а коли вже нічого не залишилося, облизали ложки і поклали на стіл.

— Сумирні ви, дівчата, велика радість від вас мені. Погостюйте, доки вгамуються оті вояки, бо ж самотинна я на цьому світі! — промовила бабця і скорботно зронила сльозу.

Хлопці мовчали, слухаючи ці слова старенької, бо не знали, що їй сказати, і тут Андрій тихо промовив:

— А ми з Яринкою будемо до вас навідуватись, коли війна скінчиться. Правда, сестричко?

Іван ствердно кивнув головою і нарешті промовив гучним голосом:

— Ми будемо допомагати тобі, бабцю... А як звати? Ще не чули від доброї пані.

— Ой, вижила я з розуму, що й не назвалася... Будете мене називати Ксенією. Добже? — промовила, піднявши руки до голови, господиня.

— А мене — Софійкою... Я меншенька в неньки, але мамця говорить, що я бойка... — прояснив усе в їхніх стосунках із «сестрою» Андрій.

Бабця на такі слова лагідно посміхалася.

— Нам би прилягти до сну, хоч на хвильку... Ми не спали, палили вночі вояки, — говорив далі Андрій, і бабця Ксенія радо стала лаштувати постіль просто на долівці, кинувши на неї ліжники.

— Дорогенька бабцю, ми налякані вояками. Зачиніть, заради Матки Боски, двері на засув, — тихо попрохав Андрій і, коли вкладалися спати, шепнув Іванові, що чатуватимуть по черзі.

Тільки прихилив Іван голову до ліжка, як заснув мертвецьким сном, а Андрій лежав, прислухаючись до гуркоту бою назовні та вовтузіння бабці Ксенії. Він розбудив Івана, коли відчув, що очі вже самі злипаються. І вже тоді мереживо сонного марення понесло Підлужного на своїх крилах до рідної домівки...

Прокинувшись від легкого стусана, Андрій побачив, що у маленькому віконці вже темно і треба виходити до своїх, бо ті нетерпляче чекають. Обоє швиденько схопилися на ноги і, причепурившись, погукали бабцю Ксенію:

— Бабцю, нам необхідно повертатися до неньки. Вона там горює, не знаючи, що з нами, — голосно промовив Андрій, і зараз же на порозі з’явилася бабця з вузликом у руках.

— Я, діточки, вже маю тугу за вами. Хочеться, щоб ви до мене приходили... От вам приготувала в дорогу коржів, пригостите неньку, — сумовито примовляла бабця Ксенія.

— Ми вашу ласку ніколи не забудемо. От закінчаться вояцькі бійки, і ми прийдемо вас, бабцю, провідати! — сказав Андрій.

На цьому і стали прощатися. Добре, що вже було поночі і бабця не розгледіла щетину, яка стала пробиватися в обох хлопців на підборідді та під носом.

Вийшли з будиночку й опинилися у повній темряві серед гуркотіння бою, який почався ще вранці. Відійшли недалеко та й зупинилися, щоб розгледітися навкруги. Призвичаївшись до темряви, стали обережно пробиратися до сараю, в якому сховалися їхні товариші з полоненим. Іван ішов попереду, поглядаючи на шлях, що стелився позаду, а Андрій ледве встигав обдивлятися навколо, щоб не налетіли зненацька ляхи.

Та не судилося їм пройти непомітно. На півдорозі біля Івана виросли чотири постаті, і було чутно, як вони його схопили. Андрій у десяти кроках від них застиг від несподіванки.

— Йой, що це ви, пани, робите зі мною?! — почувся грубуватий дівочий голос Яринки-Івана.

Андрій почув, як вояків вразило, що вони злапали якусь дівчину.

— Чому це ти, бісова дівко, вночі вештаєшся? Хочеш, щоб занапастили козаки? — гнівно запитав підляшок.

— Пане, я вже майже вдома... Ходила до тітоньки, їжі прохала. Ось несу коржі. Ненька нездужає, а харчі у нас відібрали... — лукавив Іван, пом’якшуючи свій голос.

Андрію було чути якесь бубоніння вояків, які, мабуть, радились, що їм діяти з цією дурнуватою дівкою.

— Ти, панянко, підеш з нами і перебудеш у пана хорунжого до світанку, а там ми тебе відведемо до твоєї неньки, — говорив один з них.

— Що ви, що ви, панове, моя ненька помре до світанку. Панотця в нас немає, ми тільки двоє... Відпустіть, я хутенько буду побіля неньки, — став благати Іван.

Вояки засперечались, не знаючи, що їм далі робити, і нарешті один запропонував товаришам сходити до хорунжого і доповісти про дівку, а двоє мають чекати наказу, охороняючи нічну полонянку. Андрієві було видно, як дві постаті зникли в темряві, а двоє стояли побіля Івана, переминаючись з ноги на ногу та кидаючи зрідка якісь слова. Андрій шаленів від думки, що незабаром прийдуть двоє посланців від хорунжого і тоді швидко проясниться, яка це дівка. «Треба виручати Івана. Нападу на одного, а другого Іван подужає... Тільки б вдалося підібратися непомітно», — вирішив Підлужний і, подавши совиний крик, став обережно пробиратися до трьох постатей, які бовваніли попереду.

Затиснувши в зубах ніж, Андрій тихцем наближався до вояка, що стояв віддалік від Івана. Раз у раз зупиняючись, він обережно обійшов свою жертву ззаду, і коли вже відчув, що за один-два кроки дістане ворога, різко кинувся вперед. Захопивши польського вояка за горло, вдарив ножем у ліву частину грудей. Швидше відчув, ніж побачив, як Іван метнувся до другого. Обох вояків потихеньку поклали на траву.

— Іване, мій затих... Давай вибиратися звідси, інакше нас на друзки пошинкують, — схвильовано звернувся Підлужний до товариша, і вони, швидко знявши зброю із забитих, пішли далі.

Відійшовши сажнів на сто з місця події, Іван підкликав Андрія і запропонував нести і його зброю, а він залишатиметься недолугою дівкою. Далі просувалися повільніше і через деякий час почули метушню на місці нещасливої для польських вояків події. Знову зійшлися, і Андрій запропонував затаїтися десь неподалік, доки не вляжуться панічні викрики поляків, але Іван наполіг, щоб вони пробиралися без зупинок.

Хлопцям було видно, як зовсім неподалік бродили поляки, шукаючи невідомо кого, але ніч сховала побратимів, і голоси швидко вщухли. Козаки крадькома, крок за кроком обходили польських дозорців. От уже у неясному світлі молодика з’явилися й обриси сараю.

— Треба чатувати, спостерігаючи за цим місцем. Тут уранці була сила-силенна жовнірів. Може, вони знову прийшли, — тихо мовив Іван, і Підлужний з такою думкою погодився.

Попильнувавши якийсь час, хлопці нічого підозрілого не побачили, і Андрій намовив Івана подати умовний сигнал. Невдовзі пролунало: «Пугу-пугу-пугу!» Не почувши відповіді, хлопці поплазували ще ближче, час від часу застигаючи без рухів та ловлячи на слух нічне різноголосся.

Тепер Андрій поповзом рухався вперед, передавши захоплену зброю Івану, і через сажнів двадцять від Ярового пропугукав по-совиному. Нарешті від сараю долинула довгождана відповідь. Обережно наблизилися до залишеної гамазеї. Андрій ще раз тихенько пропугукав, і згори почули голос Павла:

— Ми тут, хлопці... Тримайте мотузку.

Швидко піднялися на горище, і Павло на радощах став обнімати їх, аж Іван на нього пригримнув:

— Тихіше, тихіше, Павле... Ми ж не дівки тобі!

Павло розповів, що вдень тут не було нікого і вони спокійно чекали вечора, щоб вертатися до своїх. Увечері набігли жовніри і стали варити вечерю, а як знову почулися постріли, то вони пішли далі воювати з козаками. Добре, що вночі ніхто із жовнірів сюди не навідався, тож можна спробувати вирушити до своїх. Іван, подумавши, наказав усім готуватися до повернення, і троє друзів підтримали його.

Готували зброю, а Ярема зібрав лук та став говорити з полоненим про мовчанку.

— Що ти з ним ніжишся?.. — невдоволено промовив Іван і звернувся до бранця: — Станіславе, якщо видаси хоч писк, накажу моїм хлопцям розпотрошити тобі черево.

Стали опускатися вниз по черзі. Перший пірнув у темряву Ярема, за ним — Павло, далі — полонений, а Андрій з Іваном — наостанок. Ніч видалася хмарною, і можна було лише уявляти, як їм вийти зі Львова. Проте потроху згадали свій шлях і ланцюжком пішли з міста. Іван рухався попереду, а за ним — Ярема з луком в руках, полонений Станіслав, Павло та Андрій ішли на відстані чотирьох кроків від передніх, щоб захищати від нападу зі спини.

По боках від них було чути перегуки дозорців, а де відпочивало більше жовнірів, там палахкотіли багаття і козакам було ще зручніше обминати ворогів.

Та недовго їм щастило пересуватися без пригод. Коли вже було видно багаття на козацькій стороні, хлопці побачили, що попереду майже суцільним ланцюгом горять ворожі варти. Було чути гомін польських вояків, котрі у великій чисельності несли охорону, і Іван подумав, що ляхи не сплять, а неначе тримаються напоготові.

Зібравшись купкою, стали радитися. Про те, щоб іти вперед, не могло бути й мови, от і вирішили рухатися впродовж ланцюжка вогнищ, і, може, десь знайдуть зручне місце, щоб перейти до своїх.

Ніч стала трохи світлішого, бо поміж хмарин став показуватися неширокий ріжок місяця, та й очі добре звикли до темряви. Четвірка вперто йшла далі, шукаючи хоч якийсь прохід. Уже й місяць заховався на заході, а знайти прогалину в обороні поляків не вдавалося. Коли присіли на перепочинок, Іван запропонував:

— Нас тут і світанок може настигнути... Пропоную прикінчити Станіслава та спробувати перебратися поодинці, поповзом...

У гурті друзів запало мовчання, яке миттєво порушив Станіслав. Він став махати головою і щось мугикати до Івана.

— Добре, прикладіть до шиї ножа і витягніть ганчірку з його пельки, — дозволив Іван, і Станіславу звільнили рота.

— Панове, пане Іван, треба ще пройти далі... Побачите стайні, і поміж ними можна спробувати пройти. Там гармидер і повно гною. Не ходять туди дозорці — там смердить... — скоромовкою затараторив Станіслав, і Яровий погодився, наказавши знову засунути ганчірку йому в рот.

Стали рухатись далі і справді побачили довгі присадкуваті стайні. Звідти потягло прілою соломою, і смердючий запах неприємно вражав нюх. Вогнів тут не було видно, але це не давало хлопцям нагоди рухатися безпечно, вони прислухались до кожного нічного шарудіння. Попереду, поміж стайнями, побачили вогнище і постаті двох дозорців, що сиділи лицем один до одного. Третій стояв неподалік від багаття, і його добре було видно на тлі небосхилу.

— От тобі і немає дозору... Навіть у такому смердючому місці чатують, — зло промовив Година і дав такого стусана Станіславу, що той аж гикнув.

Павло залишився біля полоненого, а троє хлопців міркували, що робити далі для непомітного переходу до своїх.

— Добре було б використати лук. Я влучно б’ю вдень і вночі, — заявив Ярема і став стягувати лук зі спини.

Іван мав власний задум, про який і став говорити:

— Діємо так: ми з Андрієм поповзом наблизимося до дозорців, а Ярема почне прибирати тих, кого він бачить. Якщо їх більше, решту будемо добивати ми...

Часу до сходу сонця було замало, і Іван з Андрієм поповзли у напрямку вогнища та затаїлися неподалік, стиснувши в руках ножі. У Андрія від хвилювання і невідомості серце калатало у грудях, і мурашки з дрижаками охопили напружене тіло.

«Скоріше б стріляв Ярема... Як прийдемо до своїх, то дам йому добрячого запотиличника», — нервово подумав Підлужний і в цей час побачив, що вартовий, котрий стояв неподалік від вогнища, завалився обличчям до землі.

Біля вогнища сиділи дозорці. Помітили, що їхній товариш впав, і один сказав іншому:

— Це він спати схотів, пся крев. Піду розбуджу...

Тільки піднявся, щоб іти до забитого товариша, як сам завалився набік, схопившись за стрілу, яка стирчала у його горлі. Побачивши, що двоє товаришів упали, третій заволав і кинувся до рушниці, та, зробивши тільки один крок, також упав зі стрілою в грудях. Побіля вогнища стали схоплюватися їхні товариші, і було видно, як вони розгублено крутилися на одному місці, тримаючи в руках шаблі. У цей час просвистіла ще одна стріла, і польський вояка упав на спину, випустивши шаблю з рук.

Більше біля вогнища нікого не було, і два вояки, ставши спинами один побіля одного, стали вимахувати шаблями у темряву. Підійти до них було складно. Позаду себе почули голос Яреми:

— Хлопці, ляжте на землю, я і з цими поквитаюся.

Андрій з Іваном припали до землі і цієї ж миті почули зойк одного з поляків. Потім до них долинув і вигук останнього вояка:

— Не вбивайте, я лишився єден, кидаю зброю... За мене дадуть добрий викуп! — І, відкинувши шаблю, він упав на землю.

Козаки швидко підбігли до того місця, де стояли на чатах поляки, і побачили, що й справді живим є лише один жовнір. Хлопці вже зібралися всі, й Іван наказав збирати зброю, а Павлові пильнувати довкола.

Зібрану зброю навішали на Станіслава та другого полоненого і, пустивши бранців попереду, пішли далі, сподіваючись вийти на козацькі дозори. Невдовзі почули вигук козацького вартового:

— Стійте! Хто такі будете? Не спиться вам уночі!

Іван з полегшенням викрикнув:

— Ми свої, з вивідин... Із сотні Гусака!

— Підходьте, поглянемо, що ви за одні, — почули голос вартового, а коли пройшли далі, їх оточили колом з десяток козаків.

— А це що за панянки? Сміх та й годі... Куди вас принесло? — здивовано закричав один, коли побачив хлопців у дівочому одязі.

— Та не переймайся... Козаки ми, ходили до міста на вивідини. Так треба було! — весело відповів Яровий і додав: — Дивіться, яких ми «гусей» привели до Кривоноса! Усе розповідатимуть, гарні «язики»...

До вартових дійшло, що це за козаки, і тепер вони з цікавістю дивилися на хлопців та їхніх бранців.

— Та ви не прості козаки, а справжні січовики! Ми зараз влаштуємо супровід, а то наші спросоння ще вас лапати почнуть, — доброзичливо промовив старший і звелів двом козакам провести хлопців до сотні Гусака.

Іван наказав повиймати у бранців ганчірки з рота, і всі потяглися за супровідними козаками з радістю: одні через те, що повернулися живими, а інші — від того, що їм звільнили роти від смердючих ганчірок. Ішли назустріч світанковій зорі, яка вже підсвітила небосхил. Тільки зараз хлопці відчули тягар нічної втоми від походеньок поза ляською обороною.

Коли вже почало світати, стала помітною кумедність їхнього одягу та незграбність статури. Тільки вночі хлопців можна було сприйняти за дівчат. Це усвідомили хлопці і стали підсміюватись один з одного під час довгого човгання до розташування сотні Гусака. Першим не витримав Павло Година і, зупинившись, завередував, що зараз же зніме з себе жіноче ганчір’я, а то засміють у сотні:

— Іване, братику, дозволь скинути це ганчір’я! Я можу й голим піти!

— Іди вже собі, усе одно дізнаються, що ми ходили до поляків по-дівочому... Витримаємо. Головне, що голови принесли назад, — зі сміхом відповів Яровий, і тут навіть полонені не втрималися, щоб не засміятися.

— Ще ви, підляшки дідькові, з мене, козака, глузуєте?.. Ось прийдемо до сотні, я вам вріжу по жирних лупах! — злісно накинувся Павло на бранців, і ті замовкли та прискорили рух, щоби Павло не дав стусана.

Нарешті супровідні козаки показали декілька пошарпаних буд, побіля яких і розташувалась їхня сотня, а самі попрямували назад, підсміюючись.

У стані Петра Гусака кухарі вже чаклували над приготуванням сніданку, а сотник якраз вийшов з буди, яку він займав для ночівлі. Побачивши чудернацький ланцюг з дівок та жовнірів, здогадався про повернення його козаків і поспішив їм назустріч.

— Здоровенькі були, мої «дівоньки»! Бачу, що не самі повертаєтесь... Радий за вас, що всі живі. Здайте «язиків» — ідо своїх, відпочивайте! — з полегшенням промовив сотник і обійняв кожного по черзі.

— Хоч пан сотник обняв мене добряче, а то я вже хотів по дорозі сюди викинути це ганчір’я, — зрадів такій зустрічі Павло Година і розцвів у посмішці.

Загальна радість повернення затьмарила негаразди цієї ночі, і всі стали весело розповідати сотнику про пригоди, а він стояв, щасливо посміхаючись та радіючи поверненню улюбленців.

Коли радощі від зустрічі потроху вляглися і бранців відправили до полковника Кривоноса, хлопці стали влаштовуватись на відпочинок, одягнувши своє козацьке вбрання.

Прокинулась четвірка друзів перед заходом сонця. Їх уже чекала зароблена вечеря — соломаха з вишкварками. Страва прийшлась до смаку, бо ж зголодніли за останню добу, коли було їм не до їжі.

Прийшов Макар і також радо привітав відважних козаків з поверненням і пообіцяв, що цієї ночі вони відпочиватимуть. Андрій з Іваном пішли оглянути коней і, впевнившись в їхньому доброму стані, повернулися до свого намету готувати зброю та спорядження, а закінчили підготовку вже при світлі лоївки.

Уранці їхній сон перебили далекі бахкання гаківниць та метушня в їхньому стані. Підлужний вийшов поглянути, що тут відбувається. Побачив, що козаки готувались до бою без них.

Сотня Гусака пішла приступом на місто, а в стані лишилися лише обозні та десятка Макара. Козаки повсідалися півколом, і хлопці стали розповідати про пригоди тієї ночі. Тут уже правдивість була змішана з вигадками, і такий сміх стояв на весь спорожнілий стан, що інші обозні позбігалися і розкривши роти стояли поряд, боячись пропустити щось цікаве. Не упустила свого й четвірка друзів, підтримуючи одне одного у вигадках. Вони сплели зі своїх вивідин таке сміховисько, що і в самих заболіли животи від реготу. Найбільше старався Павло, прикрашаючи свою значимість у нічній вилазці, навіть підморгуючи хлопцям, таємничо повідомив, що один жовнір запропонував йому поженихатися...