Присмак волі

Врятувати московітів!

Від’їзд до Січі затримався з причини прибуття до Чигирина численних делегатів із чужих країв, у тому числі й з Речі Посполитої. Місто заполонили одягнені на інший кшталт люди. Місцеві та козаки роздивлялися іноземців і намагались відгадати, звідки прибули ті чи інші. Тепер Підлужний не мав часу сумувати за домівкою, бо ж козаків відряджали зустрічати санні поїзди з делегатами. Це було досить далеко від Чигирина, і хлопці поверталися виснаженими пізно ввечері.

Уранці призначеного дня від’їзду до Січі Гусак підняв усю сотню на ноги, коли ще й півні не співали. Неповна сотня вишикувалася на вигоні неподалік від Йосьчиного дворища, і Петро оголосив про необхідність супроводу делегатів з Московії. Почувши невдоволені вигуки серед Козаків, Гусак підняттям правиці застеріг усіх до послуху, а тоді промовив:

— Ходять чутки, що цих людей хочуть вбити в дорозі. Ми повинні доправити їх, щоб і волосина не впала з голови!..

Козаки притихли, а Петро, піднявшись у стременах, суворо обвів поглядом свою сотню і продовжив:

— Ляхи хочуть посварити нас із Московією... Уб’ють делегатів, а на Богдана звалять. Отож їхні голови тримають наші...

Петро підняв оголену шаблю, і за ним потяглися козаки зустрічати московітів, які сунули до Чигирина від Переяславського перевозу.

Мороз того дня був не занадто сильним, та ще й день обіцяв бути безвітряним. Рожеве сонечко піднялося з-за обрію і обіцяло гарну днину та гріло козаків у спину. Петро нервував і весь час оглядався на свою сотню, покриками підганяв рухатися хутчіше. Через якийсь час сотня вже йшла галопом, стоптавши уздовж шляху широку смугу позаду себе.

Десь перед обідньою порою стишили хід, і Петро, покликавши Пилипенка, наказав його десятці виїздити вперед на відстань до двох верст та розглядатися навкруги. Разом із Макаром у десятці було вісім верхових, усі перевірені сміливці й рубаки... Стрімко обігнавши сотню, подались уперед. Пройшли галопом по шляху до перевозу і, коли обігнули невеликий лісок, почули відголоски якоїсь сутички. Прискоривши ходу, вискочили із-за вигину шляху просто в спини невідомим вершникам, що насідали на санний поїзд. Чулися вигуки ляхів та лайка московських ратників.

— Василю, скачи до сотні! Хутко чекаємо допомоги! — крикнув Пилипенко до Крята, і той, розвернувши коня на одному місці, кинувся по допомогу.

Ті, хто напав на московітів, були одягнені у добротні кожухи, повстяні селянські шапки, але Макар за манерою сидіти на конях та довгими шаблями відразу зрозумів, що це ляхи. Наблизившись до місця сутички, Пилипенко вигукнув бойовий клич:

— Криши ляхів!

І козаки зненацька для нападників насіли на них ззаду.

Ляхи не встигли повернути коней назустріч козакам і за це поплатилися, бо кожна козацька шабля знайшла собі жертву. Вони закричали, перелякавшись: «Матка Боска! Збережи нас!», проте побачили, що козаків замало. «Бий холопів! Добивайте московітів!» — линули підбадьорливі голоси ляських вершників. Від московітів також почулися вже радісні голоси: «Братци! Рубіте іх — ми держимся!» Вони зрозуміли, що прийшла допомога. Козаки, які були разом із московітами, кричали: «Підсобляйте, хлопці... Ми, переяславські, не піддамося ляхам!»

Нападники посилили тиск і на макарівців. Побачивши шалений наступ на свою десятку, Пилипенко заволав на всю горлянку:

— Хлопці! Гуртуйтеся, не піддавайтеся! Бийте їх до згину!

Підлужний з Яремою були весь час поряд, а зараз Андрій побачив, як їх намагаються відтіснити один від одного. Миттєво перекинувши шаблю з руки в руку, він ударив по ворожому вершнику збоку. Той зігнувся в сідлі, і його кінь, рятуючи хазяїна, став задкувати, а Орлик зайняв місце поряд із Зірочкою. Тепер козакам стало зручніше захищатись від ляхів, які намагалися зломити опір. Макар Пилипенко, побачивши, як тримаються його хлопці, закричав:

— Не візьмуть вони нас! Підрізайте стремена, ріжте вуздечки!

По той бік ляського гурту лунали розпачливий ґвалт і передсмертне волання захисників делегатського супроводу: «Пра-щайтє, братци! Держитесь!» А хтось із переяславців кричав: «Вмираю за віру нашу!» Ляхи насідали, і різали слух їхні зухвалі голоси: «Січіть державців! Ріжте московітів!»

Пилипенко, почувши заклики поляків до знищення державного люду з Московії, піднявся в стременах і заволав:

— Хлопці, їхні голови дорожчі за наші! Уперед!

Андрій всією своєю сутністю відчув вирішальність цієї миті, тож із диким ревом та несамовитою силою, що прибула невідомо звідки, накинувся на вершника, який був поряд із ним, і помахом шаблі відсік йому руку до плеча. Кров бризнула у різні боки тугими цівками, і супротивник, немов важкий сніп, звалився на землю. Стрій козаків однією лавою став пробивати собі шлях до обозу, і ті поляки, котрі нападали на московітів, розвертали коней... Над місцем кривавої сутички вже лунали переможні крики переяславських козаків і московітських ратників.

Раптом увесь цей гвалт заглушили бойові кличі з Гусакової сотні: «Бий супостатів! Рубайте до ноги! Не випускати жодного!» Андрій побачив, як місце сутички стали півколом охоплювати козаки з їхньої сотні. Тих ворогів, що встигли пуститися навтьоки, настигали і били з усього лету на погибель. Ляхи спробували стати колом, але не встигали, бо того чи іншого настигала шабля або козацька куля.

За короткий час було винищено майже весь загін ляських вершників, а ті, що були живі, кидали зброю. Тут почулися голоси від московітського обозу: «Добівайте іх, братци! Оні нас не щаділі!» Тепер залишки польського загону опинилися, немов поміж двох вогнів, і московіти стали щосили тиснути залишки ворожих вершників убік козаків. Хлопці з сотні Петра Гусака добивали очманілих від безвиході ворожих вершників. Та все ж двом удачливим кіннотникам вдалося вирватися з тісняви, і вони щодуху помчали від місця загибелі майже всього їхнього загону. Пролунав могутній голос Гусака:

— Догнати! Не впустіть!

Відірвавшись від сотні, двоє метких козаків полетіли навздогін полякам, і Андрій побачив здаля, як повилітали із сідел обидва ляські втікачі. Через деякий час козаки повернулися, і Заброда, наблизившись до своїх, розпачливо промовив:

— Такі кожухи довелося зіпсувати!.. Чому вони втікали?

Підлужний підскочив до московітського обозу з державцями і побачив, що серед них чимало вбитих та поранених. Бувалі козаки вже прийшли на допомогу: зупиняли кровотечу та перев’язували рани.

Андрій побачив ратника, який, кволо махаючи рукою, кликав до себе, просячи надати допомогу. Коли наблизився, той показав поранення, прийнявши з живота руку, якою він стримував витік крові. Андрій зняв зі спини мішок і, попорпавшись в ньому, дістав перев’язи. Розірвавши на пораненому одіж, добрався до рани, з якої сочилася чорно-червона кров.

— Дісталося тобі, братчику! — оглянувши поріз, забідкався Андрій, а потім притиснув рану і вичавив з неї згустки крові.

У його мішку був сухий подорожник, який дуже знадобився. Притуливши пораненого до дерева, обмотав його перев’язом навколо тулуба. Закінчивши справу, Андрій підбадьорливо мовив до ратника:

— Заживе! Ще й не такі порізи заживлялися... Повернешся до своєї Москви!

Поранений ратник затуманеним поглядом дивився на Андрія, а тоді стиха вимовив:

— Не с Москви я, братец... Із Сєвска ми. Царских посланцев вели к Богдану вашему.

Андрій не став надокучати йому розмовами, а заходився допомагати іншим. Поранених поклали на санях, турботливо понакривавши кожухами, знятими із забитих ляхів! Козаки ходили навколо, визбируючи зброю і теплу одяганку. Звідусіль чулися здивовані голоси: «Ви погляньте, у них навіть холоші кожушані! Добре ляхи одяглися... Можна і на снігу спати...»

По засніженому переліску зганяли коней, що порозбігалися після втрати своїх господарів. Андрій нарешті звільнився від клопотів і підійшов до Орлика. На снігу побіля нього побачив кров’яні плями і, оглянувши коня, помітив глибокий поріз на шиї.

— Ану, Орлику, показуй, що це в тебе...

Кінь сумирно стояв і засмученим поглядом дивився на Андрія, раз по раз перебираючи ногами від занепокоєння. Швидко знайшовши Петра Гусака, Андрій схвильовано розповів йому про поранення коня. Сотник розуміюче вислухав і, сідаючи на свою Паву, кивнув у бік декількох десятків коней, промовив:

— Бери найліпшого!.. Скажеш, що я дозволив!

Здивований Андрій дивився вслід сотнику, але та порада була слушною: Орлик не зможе найближчим часом носити його на собі. І Андрій неспішно побрів до табуну коней, що норовилися і не підкорялися козакам, які намагались їх пов’язати. Він відразу кинув погляд на високого жеребця смолистої масті і, діставши з мішка шматок загреби, став наближатися. На віддалі простягнув руку в його бік і, тримаючи загребу, лагідно примовляв:

— Який добжий кінь.... Поїж загребу. Тихо, тихо будь...

Жеребець, поглядаючи на Андрія, невдоволено форкав ніздрями, а коли козак пестливо погладив його по щелепі, дав узяти себе за вузлу. Андрій гладив коня, розмовляючи з ним, вставляв у фрази польські слова, а коли той перестав форкати, простягнув на відкритій долоні загребу, і жеребчик, втягнувши в себе повітря, понюхав гостинець. Козак заохочував:

— Бери, забирай... Це смакота, а ти ж голодний...

Смоляний жеребчик, поводивши якусь мить губами по загребу, забрав його.

Підлужний задоволено погладив шию скакуна, оглянув тулуб та гомілки, перевірив цілість стремен і, взявшись за вузду, ступнув ногою в стремено й миттєво опинився в сідлі. Буйко, так уже подумки назвав жеребця Андрій, сіпнувся з місця, але міцні руки їздця стримали його норов. Кінь, нервово тупцюючи на місці, косив очима на Андрія, проте вгамувався після ласкавих слів нового господаря. Андрій направив Буйка в поле і, проскакавши по колу, повернувся до Орлика. Обнявши свого коня, нашептав йому у вухо:

— Ти, Орлику, не ображайся... От одужаєш, і знову будемо разом!

Валка витягнулася, готуючись повертатися в Чигирин, і Андрій, прив’язавши Орлика до сідла Буйка, вирушив разом з усіма в дорогу. Дійшли до Чигирина вже в темряві і стали допомагати пораненим московітам, ляхам та своїм. Андрій разом із Яремою взявся допомагати пораненому ратнику із Сєвська, а той, уже отямившись, признав Андрія і ледь помітно приязно посміхнувся до нього.

— Що мучить рана — не переймайся. Тут знахарі щодня й не такі рани бачать, згоять... — заспокоював московіта Андрій.

А тоді, затримавшись, запитав:

— Як же звати тебе, ратнику?

Поранений, махнувши рукою, попрохав його нахилитися ближче і стиха промовив:

— Баранов Владімір... Сам із Сєвска, у воєводи нашего... Упрашивал, хотелось с казакамі повідатца.

Андрій вислухав і, поклавши руку йому на плече, довірливо промовив:

— Я попрохаю нашого знахаря Устима, нехай огляне твою рану... І травки тобі знайду доброї, живи...

Коли допомогли пораненим, Макар став скликати своїх на відпочинок до Йосьчиної стодоли.

Уранці Макарову десятку ніхто не турбував, і після тяжкого дня та ночі хлопці відлежалися на славу. Неспішно привели себе до ладу, повкладали набої до ладівниць і, поснідавши, стали готуватися до від’їзду на Січ. Андрій пішов у стайню глянути на Орлика і, як завжди, прихопив із собою загребу, щоб поділити її поміж обома конями.

Рана на шиї коня запеклася кров’ю. Оглянувши його уважно, Андрій зітхнув із полегшенням. Буйко стояв поруч і, коли побачив у руках Андрія загребу, потягнувся до неї губами. Андрій посміхнувся і, переломивши хліб, простягнув половину Буйкові. Не роздумуючи, жеребець став відривати шматки плескатої загреби, доки не забрав усе до крихти. Тоді Андрій простягнув другу половину Орликові, і той потроху став їсти.

По обіді Пилипенко, зайшовши у стодолу, весело оголосив:

— Хто на Січ — збираймося. Завтра вдосвіта у дорогу!..

Андрій був радий такій звістці, але зараз же подумав про Орлика: «Ачи зможе він витримати тяжкий шлях?»

Приготувавшись у далеку путь, Підлужний запропонував Яремі відвідати московітського ратника Володимира Баранова, який перебував неподалік у шпиталі. Баранов притягував Андрія до себе якоюсь внутрішньою добротою, і його неабияк непокоїла подальша доля Володимира. Підійшовши до шпиталю, вони почули вигуки поранених і лайку на своїй та московітській мові. Андрій, залишивши Ярему біля дверей, зайшов усередину і зараз же наткнувся на Устима, який заклопотано витягав торбу з чимось важким.

— Чого тебе тут дідько носить? Бачиш, що коїться?.. Ледве встигаємо латати та відпилювати... у своїх та чужих! — сердито сказав Устим замість відповіді на Андрієве привітання.

— Так я до Баранова... Травки несу задля кращого вигоювання рани на животі, — випалив Андрій і, обійшовши Устима, попхався вперед.

Його зупинив московітський охоронець і суворо промовив:

— Казаче! Здесь не ходят ваши... Много нашего брата на уходе, многім вчера прішлось смерть прінять...

Андрій розуміюче кивнув головою і змовницьки прошептав до охоронця:

— Я вчора за Баранова постояв... Несу йому травку та побачити хочу. Він мені тепер побратим...

Той роззирнувся навколо і неголосно сказав:

— Ти іді скорее, скажеш, пріносіл целітєльной трави по гласу есаула...

Він показав, де знаходиться Володимир Баранов. Підлужний хутко пройшов та побачив, як його підопічний кволо підняв угору руку на знак привітання. Володимир лежав на ліжнику. Обличчя було блідим, і тільки великі, небесного кольору очі з якоюсь дитячою беззахисністю дивились на Андрія. Привітавши його, Підлужний поклав згорток з травою біля узголів’я і занепокоєно запитав:

— Як почуваєш себе, Володимире?

Той скрушно похитав головою і ледве чутно видавив із себе:

— Ночью ліхораділо, в гарячке бил. Говорят, тяжело мне будет сохраніть живот свой...

Андрій помовчав, а тоді довірливо звернувся до нього:

— Ми завтра вирушаємо в дорогу, але я за тебе почитаю святі молитви та Устима прохатиму... Виживеш!.. Звати мене Андрієм, я із сотні Петра Гусака, а сам з Присамарщини. Дасть Бог, ще стрінемося... Будь живий... — тихо промовив Андрій і швидко пішов до дверей.

А Володимир лежав із піднятою рукою, прощаючись зі своїм побратимом, замислено дивився йому вслід...

Андрій знову зустрівся з Устимом, який ішов назад з порожнім мішком, і, обнявши його, попрощався та ще раз попрохав знахаря доглянути за Барановим.

Увечері до них у стодолу завітав усміхнений Йосип і ще з порога звернувся до Пилипенка:

— Жалкую, що вибуваєте від мене, пане Макаре. Сердешні у вас козаки... Учтиво поводили себе, ніяких збитків не завдали. Не те що ляхи!

Хлопці посміхались, а Макар подякував за затишну стодолу та попрохав з мішечок вівса на сімох коней. Йоська трішки знітився, а потім розвів руками, немовби хотів обійняти весь світ, і промовив:

— Звичайно, звичайно... Мішок уже ваш, для ваших коників сердешних... Хай собі поїдять Йосьчиного вівса!

Тут до розмови підпрягся Андрій:

— Пане Макаре, а ми від Кременчука без вас будемо по снігах чвалати. Попрохайте в нашого добродія Йосипа півмішечка і нашим жеребчикам та нам хоч по шматку сальця для зігрівання у степовому холоді.

Йоська подивився на Макара, потім на якусь мить невдоволено глянув на Андрія і, не дочекавшись слова від замисленого десятника, люб’язно погодився:

— Беріть, беріть усе, що забажається. Сальце, звичайно, треба мати в дорозі.

Цієї ночі Макар поставив на чати у стайні козаків, які залишилися в Чигирині на військовому утриманні.

— Дивіться, хлопці! За коней перед такою дорогою головами відповісте! — намовляв Макар двох охоронців, які мали чергувати першими.