Присмак волі

Нічна зустріч

Нічне пристановище не було таким зручним, як попередньої ночі, і Санько сидів побіля вогню, не наважуючись спати. Морда Воронька весь час маячила за віконцем, і козак, відчувши нічний повів морозного вітру, дістав згорнуту попону. Вийшовши до коня, накрив йому спину попоною. Воронько поводив себе якось неспокійно, і Санько постояв побіля нього трохи. Не помітивши нічого підозрілого, поплескав коня по шиї і пішов до хатини. Тільки він нахилився, щоб увійти у проріз дверей, як якесь незбагненне передчуття змусило його пригнутися нижче. І в цей час над головою просвистів дерев’яний кілок. Санько миттєво зайшов за поріг і, ставши за стіною, крикнув:

— У хатину хутко, інакше стрілятиму!

Спочатку за стіною почулося тупотіння, а потім — голос підлітка:

— А ви мене не вб’єте?.. Я хотів вас оглушити! Я не хотів убивати!

— Заходь! Хотів — не хотів... Я жартувати не буду, пальну зараз! — сердито вигукнув Санько.

У дверному отворі з’явився обрис підлітка, і тільки-но він переступив поріг, як Санько з силою потягнув його вперед, що той аж упав навколішки.

— Вставай, вояка-мамай! Іди ближче до вогню, подивлюсь на тебе! — наказав Санько і шпигнув злегка шаблею в зад підлітку.

Той хутко подався вперед і зупинився перед вогнищем, зігнувшись дугою та закривши голову руками.

— Не гнися, повертайся до мене! — ще раз сердито крикнув Санько, і підліток поволі повернувся, тримаючись руками за голову.

— Вую, залиште мене живим... За мною ще брат та мала. Вони тут недалечко, їжу чекають... — став умовляти хлопець, і Голота опустив шаблю.

— Добре, живи... Малий ти ще, а то вже був би без голови! На козака руку підняв, шмаркач! — уже втихомирюючись, промовив Санько. — Та розповідай, хто тут іще вештається попід хатою. А будеш побріхувати — не пошкодую тебе і малих, гаплик вам буде! — загрозливо промовив Санько.

Хлопчина мовчав, тільки спідлоба роздивлявся козака, наче думав, говорити чи, може, не треба. Санько зрозумів, що лише погрозами не обійдеться, і, піднявши з долівки кілок, звернувся до хлопця:

— Давай так: або ти швидко все розповідаєш і будеш зі мною до ранку грітися, або я спочатку на твоїй спині розтрощу кілка, а потім викину тебе на холод конати!

Зрозумівши, що запахло смаленим, хлопець почав плести якусь нісенітницю, і Голота врізав йому по спині кілком, що той аж випростався.

— Більше умовляти не буду! А як прийдуть тебе визволяти, то ти першим тут впадеш!

— Ми тут давно понад шляхом живемо, двома ватагами. Батьків ні в кого немає, харч самі добуваємо, — почав розповідати хлопець.

Санько з розумінням кивнув головою і запитав:

— Звати тебе як?

Хлопець наче замислився, а тоді відповів:

— Климом усі звуть, так і мати звала... А в мене й насправді є брат із сестрою. Вони з нами, тільки ще малі...

— Годі розповідати... Таких, як ви, зараз багато сиротами лишились. А зараз ставай до стояка — прив’яжу тебе! — наказав Санько.

Клим спідлоба якось погрозливо глянув на козака.

— Не поглядай на мене, тобі краще буде.... До ранку потерпиш, а тоді підемо до твоїх, — пообіцяв Санько.

Він примотав Клима, поставивши спиною до стояка так, щоб руки були опущеними.

— Комарів зараз немає, подрімаєш стоячки... Мені теж потрібно покуняти... Цілий день у дорозі, — наче виправдовуючись, сказав Санько.

Підклавши у вогонь дровець, він умостився, обклавшись зброєю, і, вже дрімаючи, сказав:

— Побачиш, що сюди буде хтось заходити, то кричи — хай тікають. Я й уві сні добре стріляю.

За ніч Голота неодноразово вставав, щоб підкинути до вогню дровин, та перевіряв прив’язи на Климові.

Уранці поспішати не було куди. Санько за всіма правилами приготував запашну кашу. Відв’язавши Клима, пригостив і його.

Після сніданку вони залишили хату, і Клим повів Голоту до свого притулку. Спустившись до байраку, хлопчина каркнув по-воронячому, і Санько побачив, як у байрак стали спускатися зі схилу троє дітлахів, менших за Клима. Двоє з них були при зброї: в одного за спиною виглядав лук, а другий чимчикував з оголеною татарською шаблею. Вони обступили з трьох боків Санька з Климом і стояли мовчки, чекаючи, доки їхній товариш розтлумачить подію. Клим обвів усіх поглядом і, показавши рукою на Санька, неголосно вимовив:

— Ми з ним заприятелювали... — а тоді додав: — Він міг убити мене. Я промазав...

Санько доброзичливо подивився на хлопчаків і, кивнувши на Клима, сказав:

— Він у вас хлопець спритний, ледве не вклав мене... Та не на того натрапив — я у війську був козаком-вивідувачем, доводилося бути в різних бувальцях.

— Хлопці про щось міркували, а Санько вже веселіше звернувся до Клима та його друзів:

— Ведіть мене до свого схову. Я зла не зроблю... Чимось вам зможу допомогти.

Клим, махнувши головою на знак згоди, вийшов наперед і, вже піднімаючись по схилу, викрикнув:

— Хлопці, він же не татарин... Чого ви витріщилися на нього? З наших країв він!

Усі потяглись угору, де були густі зарості чагарнику, і Голота, пропустивши всіх, ішов позаду, тримаючи Воронька за повід.

Майже наприкінці схилу балки підійшли до непримітного отвору. Слідів присутності людей тут майже не було, а побіля отвору стояла заслінка до землянки — дерев’яні ґрати, обплетені лозою, для прикриття лазу.

— Добре влаштувалися... Сам я і не знайшов би вашого сховища. Коли це ви встигли так обжитися? — з подивом зауважив Санько і прив’язав Воронька неподалік.

— Заходь, Санько! Ми тебе не будемо чіпати, ти тепер — наш гість. У батьків так було заведено, — гостинно промовив Клим.

Санько, нахилившись, втиснувся у вузький прохід і опинився у чималому приміщенні, в якому майже доставав головою до стелі.

— Доброго вам здоров’я, господарі! — голосно привітався Санько і при тьмяному світлі лоївки обвів поглядом пристановище дітлахів.

Вони стояли поряд із Саньком та, напевне, чекали від нього хвалебних слів щодо їхньої оселі. Землянка була обладнана добре: побіля входу з каміння викладено подобу печі з димарем, який виходив надвір, а попід стінами були влаштовані ліжка, вимощені сіном та застелені ліжниками. В одному закутку двоє дівчат вовтузились біля горщиків, а поряд стояв великий металевий казан.

— Ми всі раніше ховалися тут від татар, ще коли були живі наші батьки. А як їх не стало, почали тут жити. Люди з нашого села і зараз у землянках живуть, — обірвав мовчання Клим.

— Немає життя в хатах. Хто не йде — тому і дай... А татари ще восени всіх, хто не встиг утекти, погнали до Хаджибея. Так і не чути про них... — додав хлопець, який стояв поряд із Климом.

Санько від хвилювання не міг нічого вимовити, а в голову вдарила думка про Софійку. Він поспішає до неї, а чи вона є?.. Геть спустошили землю польські гнобителі, татарські навали, свої війська все підібрали, а люд призвали до війська. Ховаються у безлюдних хащах залишки люду та діти-сироти. Трішки оговтавшись від набіглого смутку, Санько звернувся до дівчаток:

— З чого ви, діти, хоч куліш варите? Зима ще довга, спитає, чи маєте харчі...

Дівчата понурили голови та мовчали, а Клим відповів:

— Отож, Санько, і промишляємо побіля шляху, та коли-не-коли звірина якась попадеться...