Присмак волі

Перша вилазка

Недовго козаки прохолоджувалися після урочистостей у Білій Церкві, і вже через три дні весь Самарський курінь влився до полку знаменитого Івана Ганжі. Вирушили під його начало — вести війну західніше від Умані, визволяючи від поляків містечка та фортеці до самого Молдавського кордону. Знову зібралися похідним табором і з-під Білої Церкви пішли до Умані, де в цей час перебували головні сили полковника Івана Ганжі. Бувалі козаки, дізнавшись, що воюватимуть при Ганжі, були задоволені та розповідали про цього гарячого полковника бувальщини і легенди. Новоспечені козаки з цікавістю слухали оповіді про неймовірні пригоди їхнього полковника. Усі вже знали, якої він статури, що він дуже запальний до бійки з ворогами, а боягузів та слабких і на нюх не переносить. Ганжа змусив реєстрових козаків, що йшли на битву з Хмельницьким під Жовтими Водами, чи через переконання, чи силою таємного характерництва перейти на бік Богдана, і під Жовтими Водами вони добряче дали перцю полякам.

Через п’ять переходів козаки Самарського куреня влились до Уманського полку, підійшли до міста і зупинилися на ночівлю західніше, виставивши застороги.

Ніч минула без пригод, але знову треба було йти походом далі на південь, відвойовувати у поляків містечко Брацлав. Через два дні полк Івана Ганжі, підсилений запорожцями, вже стояв під Брацлавом, а передові загони встряли у бійку із силами ворога в цьому місті.

На ранок у стан Самарського куреня приїхав Іван Ганжа, щоб поглянути на поповнення полку. Він залишився задоволений хвацьким виглядом козаків та звернув увагу на те, що у багатьох з них, окрім мушкетів за спинами, виднілися рами луків, тож голосно крикнув:

— А що, добре стріляєте з цієї зброї? Хто може збити птицю на лету?

Вперед виїхало на конях з десяток козаків, і серед них були Санько Голота, Павло Година та Андрій Підлужний. Козаки стояли посеред поля, де був їхній курінь, та перевіряли луки. Час минав, але жоден птах над ними не з’являвся.

— Пане полковнику, а де ж наші птиці? Може, стрельнемо по опудалах? — сміливо крикнув Голота, якому не терпілося показати своє вміння, набуте у татарському полоні.

Тут показалися двоє вершників, котрі везли поперед себе, як уже всі здогадалися, мішки із живими птахами.

— Подивимося, як ви зможете простого голуба забити! — кепкували козаки з почту Ганжі.

— Випускай, хай летять у небо! — пролунав голос Ганжі.

Зо два десятки голубів, відчувши волю, розлетілися врізнобіч.

Андрій вибрав одного, прицілився та чекав, поки птах хоч декілька секундне змінюватиме напрямок польоту, а потім випустив стрілу. Через мить голуб звалився на землю, а доки Андрій лаштував другу стрілу, було вже запізно: голуби позникали в небесах.

З юрби вибігли охочі зібрати птахів. Підняли їх, поскладали до однієї купи. Голубів було шість, і козаки, підійшовши до забитих птахів, розпізнавали, хто з них влучив, — по стрілах.

Андрій підняв птаха зі своєю стрілою, погладив, ніби хотів вибачитися. Дві стріли із забитих голубів тримав у руках тільки Голота, і всі здивовано дивились на нього.

— Як же ти так встиг? — вражено викрикнув Година, стріла якого загубилася десь у степовій траві.

Під’їхав задоволений Іван Ганжа і, зіскочивши з коня, уважно роздивлявся стріли Голоти, які той, радісно посміхаючись, тримав у руках.

— Та я й серед татар був добрячим сагайдакером, — зізнався Санько. — З беєм їздив на полювання, і ніколи ми не поверталися без здобичі...

— Добряче б’єш із лука, та й ці хлопці нічого... Такі якраз мені й погрібні. Отож усі п’ятеро підете під крило Петра Гусака, він буде вашим десятником.

Підійшовши до коня та поставивши ногу в стремено, Ганжа вже хотів від’їжджати, а Андрій, побачивши, як Павло Година стоїть, похнюпившись, підскочив до полковника і вигукнув:

— Пане полковнику, у мене є приятель — не підведе, вірний... А з лука я його вишколю.

Ганжа з цікавістю глянув на Андрія, спокійно промовив:

— Ну, якщо приятель, то нехай буде так, — і махнув головою на знак згоди.

Павло, почувши такі слова, підбіг до Андрія, і хлопці, обнявшись, пішли до своїх коней.

Вони ще не знали, як воно буде при новому десятникові, але відчували, що попереду їх чекають і нелегкі дні, і несподіванки. Увечері під’їхав новий десятник і наказав збирати свої пожитки, бо вони перебуватимуть в іншому стані, поки це буде потрібно.

Петро Гусак виглядав міцним козаком, і в ньому відчувалася сила, а ще — деяка зверхність над оточуючими. Він мав гарне округле лице з високим чолом і великими зеленкуватими очима, що пронизливо дивились на співрозмовника. Вуса мав не дуже довгі, і вони гарно підкреслювали його повні червоні губи. Кінь у Петра високий, і коли козак розправлявся на його широкій спині, то враження складалося таке, що ворогу при зустрічі з ним буде непереливки.

Хлопці швидко забрали з воза свої нехитрі пожитки, підійшли до гурту козаків, що стояли поруч з Рівним, і, по черзі обнявшись з усіма, застрибнули на своїх коней і поїхали слідом за Петром, а Василь Рівний навздогін крикнув:

— Хлопці, ще зустрінемося, бо ж вік довгий, а земля кругла... І повоюємо разом!.. Бувайте здорові!

Було якось щемко у кожного на душі, але Петро не давав часу на смуток. Зупинившись на мить, крикнув:

— За мною, хлопці!

Підстьобнув коня і вирушив уперед.

Через півгодини вже були в стані Уманського куреня. Тут уже зібралися всі відібрані козаки, які раді були бачити один одного, а особливо Санько Голота, який щасливо посміхався землякам і допомагав перенести до їхнього воза мішки з речами Андрія та Павла.

Хлопці стали знайомитися з іншими козаками, яких також зібрали за наказом полковника Ганжі. Вечеряли вже у новому гурті, і Андрій побачив, що хлопці тут зібралися непрості. У словах та рухах були якісь швидкі, робили все досить вправно.

Після вечері Петро Гусак зібрав їх окремим гуртом і став говорити, що вони будуть у пана полковника окремою десяткою: вестимуть розвідку щодо місцезнаходження ворожого війська, захоплюватимуть «язиків» з чужого табору, при нічних вилазках прибиратимуть ворожих дозорців, а ще будуть виконувати чимало незвичайних доручень, які даватиме полковник. Їм необхідно вправно володіти різною зброєю, навчитись бути непоміченими, навіть серед ворожого табору, і не милувати себе, що б там не було, бо за зраду полковник Ганжа карає на смерть.

Завтра вночі вони повинні підкрастися поближче до стану ворога у Брацлаві і, поки основні загони козаків підготуються штурмувати місто, знешкодити таємні ворожі засідки та вартових. Петро оглянув озброєння десятки і наказав принести пістолі та ножі для тих, у кого не було такої зброї. Наказав раніше лягти спати, бо дуже рано їх розбудять і пошлють здійснювати таємний наліт.

Утрьох хлопці вклалися побіля заднього колеса воза, а коней доручили доглядачам, яких прислав Петро.

Тільки-но підсвітилося небо, як приставлені до коней хлопці тихцем розбудили козаків, і через декілька хвилин уся десятка зібралася у готовності вирушати до міста. Десятник Петро повторив, що наказ не змінюється, і, поділившись по двоє, хлопці коротким ланцюжком попрямували у бік Брацлава.

Місцевість була незнайомою, і тому всі їхали, не поспішаючи, прислухаючись до шелесту літньої ночі. На тлі неба виднілись якісь будівлі, і Петро наказав усім спішитися. Двоє хлопців мали залишитися біля коней, а решта — на відстані двадцяти сажнів один від одного рухатися по двоє у напрямку міста. До ранку всіх вартових чужого табору треба знешкодити, тихо і швидко. Андрій і Павло відійшли від місця їхнього розташування і, вдивляючись у темряву ночі, майже на колінах стали рухатися у бік міста. Брацлав озивався ледве чутним гавкотінням собак, перегуками вартових та іржанням коней на випасах за околицею. Схоже було, що місцева польська залога не чекає нападу козацького війська, тож хлопці дедалі сміливіше заглиблювалися в його бік. Уже було видно обриси будинків, десь далеко виднілася вежа невеликого замку. Проте нікого з ворогів хлопці не зустріли попереду, та і збоку було тихо, хоча Андрій знав, що десь там пробираються козаки з їхньої десятки.

Нарешті хлопці дісталися до крайніх приземкуватих хат і почули, що у дворі форкають коні, а це означало, що у садибі можуть ночувати польські жовніри. Коли козаки пробралися в садибу, де стояло з десяток коней, то побачили, як по подвір’ю рухаються дві постаті, ймовірно, вартові. Крок за кроком хлопці тихцем наближалися до жовнірів, але ті стояли у незручному для нападу місці, тому Андрій присів і, затаївшись, став думати, як непомітно їх знешкодити. Після цього поповзом наблизився до Павла, який також лежав неподалік, не знаючи, що діяти далі, і пошепки сказав, щоб він підбирався ближче до вартових,.а коли Андрій з лука поцілить в одного з них, Павло мав хутко підскочити до другого і безшумно його забити.

Павло поліз уперед, а Андрій, зручно прилаштувавшись, дістав стрілу і навів на дозорця, який за статурою був дужчим. Коли той повернувся до нього обличчям, випустив стрілу, прицілившись у горло, щоб ворог не встиг викрикнути. У тиші ранку почувся глухий звук. То впало тіло жовніра. Андрій, роззираючись навколо, широкими кроками побіг до вартових.

Павла не було видно, і Андрій уже подумав, що з товаришем щось трапилось. Нарешті побачив, як Павло підбіг до другого вартового, який нахилився над тілом забитого, хотів ударити його ножем. Польський вартовий, побачивши стрілу в шиї товариша, отямився, і коли Павло готовий був нанести йому удар, відхилився, вихопив шаблю та став до бою. Павло, побачивши свою невдачу, миттєво дістав шаблю, і вони стали один проти одного. Ніхто не наважувався напасти першим. «Зараз буде гвалту!» — подумав Андрій і, призупинившись, вирішив обійти вартового іззаду та спробувати все скінчити без галасу і зайвого клопоту. Поки двоє супротивників — Павло та польський вартовий — примірялися, ходячи один перед одним, Андрій підкрався і швидко накинувся на вартового, затиснув рот рукою і вдарив ножем у груди. Той впустив шаблю, і обм’якле тіло сповзло на землю. Павло мовчки дивився на все це, стояв, не опускаючи шаблю.

— Чого рота роззявив, вояко? Бери другого, і відтягуємо подалі в кущі, а то хтось вийде, і тоді вже нам буде непереливки, — напучував товариша Андрій.

Через хвильку на місці нічної бойової драми було вже чисто і тихо. Махнувши Павлові рукою, щоб слідував за ним, Андрій підійшов до тину, тихо запитав:

— Щодалі будемо робити? Підемо чи почекаємо, поки вийдуть поляки, щоб спробувати перебити їх?

Павло, вже оговтавшись після своєї невдачі, запропонував:

— Давай, Андрію, поріжемо на їхніх конях попруги та вуздечки і підемо далі, а вранці нехай спробують сісти на коней.

— Добре вигадав... А то я думав, що ти таким нерозторопним і далі будеш. Пішли!

Знову тихенько пробрались на подвір’я, на якому добре було вже видно, бо на півночі посвітліло небо. Вони нещадно шматували ножами кінську збрую, а покінчивши з цим, вибрались із садиби і рушили далі. Розвиднялося все більше, і козаки йшли обережно, тримаючи поперед себе луки з налаштованими в тятиві стрілами. Домовились, що тепер ворога будуть знешкоджувати з луків, бо підійти непоміченими до вартових уже не вийде. Знову при вранішньому світлі побачили двох жовнірів, які безжурно розмовляли, стоячи один напроти одного.

— У мене завжди буде лівий, а якщо один вартовий, то б’ю я, а ти чатуєш... Коли ж трапиться другий, його б’єш ти, — наставляв Андрій, а Павло ствердно кивав головою, і вони непомітно підступали до варти на прицільну відстань.

Андрій кивнув головою, і через декілька секунд двоє жовнірів звалились на землю, не видавши жодного звуку. Андрій схвально кивнув головою у бік Павла, і той задоволено посміхнувся, бо ж згладив свою недавню провину... Рушили далі, і хоча на їхньому шляху стояла лише одна занедбана кобила, усе одно порізали кінську збрую, а коняка здивовано дивилась на непроханих гостей, навіть перестала вимахувати хвостом.

— Колись гарна була кобилка, а зараз возить якогось панка, — тихо засміявся Павло, та раптово замовк, бо Андрій показав йому кулак.

Сонце вже готове було показати з-за обрію свій яскравий ріжок, а, на думку Андрія, справ було зроблено ще замало, і вони вже сміливо, на весь зріст вирушили далі. Налягли жовнірські кашкети і, як справжні поляки, впевненим кроком рухались уперед. А от далі йти було зовсім небезпечно, бо подекуди вже було видно ляхів, навкруги лунали викрики вартових на побудку.

Хлопці вирішили відшукати якесь укриття, а ще краще було б знайти своїх з десятки Петра Гусака. Проте це було марною справою, і козаки вирішили зачекати повстанське військо, залишаючись непомітними для ворога.

Побачили якийсь крутосхил до невеличкої річки, побіля якої росли буйні зарослі терну та очерету, і обережно спустилися вниз. Раптом почули постріли з мушкетів та бахкання гаківниць, і Андрій зраділо сказав товаришеві:

— Може, вже козаки пішли... А то ми в цій ярузі ще й на ночівлю залишимося.

Далі загриміло та забахкало звідусіль, і, прислухавшись до відгомону бою, Андрій вирішив вибиратися звідси та приєднуватися до своїх, а то ще їх сприймуть за боягузів. Хлопці обережно піднялися по крутосхилу і, не побачивши ні своїх, ні чужих, похапцем пішли на гуркіт бою, що йшов недалечко від них.

Невдовзі побачили, щодо них біжать Санько Голота та його напарник і ще здалеку радо гукають:

— Здорові були, козаки! Що робити будемо?

Хлопці також зраділи цій зустрічі і відповіли, що йдуть шукати своїх, щоб воювати далі. Вони разом поспішили на пошуки своєї десятки. Тут прибилось ще двоє козаків, і вже цілою ватагою рушили на гуркотіння бою.

Раптом із ближнього двору вискочили польські вершники і, зупинившись, здивовано дивились на козаків. До ляхів дійшло, що їх за чисельністю вдвічі більше, тож вони кинулись на козаків. Хлопці не розгубилися — троє козаків присіли на коліна з луками, і одразу троє вершників звалилися з коней. Це трохи спантеличило поляків, проте вони продовжували напад. Аж тут полетіли в їхній бік іще три стріли, дві з яких збили коней, а третя підранила вершника, який повернув назад. Інші зупинилися, також вирішили втікати, а Павло, заклавши пальці до рота, просвистів та закричав їм услід:

— Зади бережіть, а то всаджу стрілу!..

Козаки весело зареготали і продовжили свій шлях понад тинами та огорожами. Їх наздогнали троє товаришів, що поралися побіля забитих поляків, збирали їхню зброю.

— Шкода тільки, що коней не вдалося виловити, — промовив один із них.

— Андрію, повикидайте жовнірські шапки, а то ще свої стрельнуть, — попрохав Санько, і хлопці жбурнули кашкети подалі.

Дісталися до місця бою своєчасно. Хоча повстанці брали гору і вже притиснули поляків до стін фортеці, зайві шаблі їм не завадили. Побачивши, що козаки підходять на підмогу, вони стали запальніше тиснути ляхів.

— Так буде краще! — знову кричав Санько.

Він вимахував навсібіч шаблею, та так, що один з ворогів злякано кинув зброю і відвернувся, закривши голову руками. Санько штурхонув його ногою під зад, примусивши лягти на землю.

Було видно, як до фортеці, що стояла неподалік річки і видавалася грізною спорудою, відходили з усіх боків поляки.

Де не взявся десятник Петро Гусак. Він крикнув хлопцям, щоб відійшли назад і не лізли до дідька в пекло.

— То вже не ваша справа! Ви мені потрібні живими! — горланив Петро, зібравши свою десятку до кола. — Немає ще двох... Хтось бачив їх або чув?..

Усі врізнобіч завертіли головами, бо ніхто з учорашньої ночі тих хлопців не бачив.

— Добре, знайдуться... — задумливо вимовив Петро і наказав усім повертатися до своїх коней і лаштуватися на відпочинок, а коли всі здивовано глянули на свого десятника, він, засміявшись, мовив: — Та буде і у вас робота... Он яка фортеця, а треба ж її відвойовувати...

Після цього всі гуртом попрямували до своїх коней, бо скучили за ними за цей час. Побачили вірних друзів доглянутими. Скочили на них і жваво поскакали до свого обозу. Коли трохи під’їли, їх зморив сон. Кожен із хлопців вибрав собі затишне місце, і вони дружно засопіли.