Присмак волі

Благодать вінчання

День для всіх настав задовго до світанку. Жіночки наводили святковий лад у хаті, а Марійка копирсалася у своїй скриньці, вишукуючи одяг, придатний для сьогоднішнього дійства. Роман заходився рубати дрова, а Іван із Саньком майстрували на подвір’ї ще одну лаву. Онисія з Радою пішли до села, щоб закупити дечого з харчів та зайти до музики — може, хоч душі розвеселить.

Утім, вони з’явилися на подвір’ї досить швидко, несучи у торбах не так уже й багато харчів.

— Клята татарва, вигребли все! Люди за злотий уже кусень сала не дають! — обурювалась Рада і нагримала на Романа, що нарубав мало дров.

Хотіла ще щось сказати Івану з Саньком, але Онисія тіпнула її за рукав, дошкульно промовила:

— Угомонися, все буде добре!..

Через деякий час Рада виглянула з будиночку і крикнула Іванові:

— Іди, наречений, лишень сюди... Молода вже вдягнена, а ти ще й шию не помив!

Іван, накульгуючи, підтюпцем пішов до будиночку, де його заради такої знаменної події вже чекала тепла вода. Він забрався у кадіб, в якому тільки-но викупалася Марія, і Рада стала натирати його спину глиною та хльоскати березовим віником, що Іван аж кректав.

— Крекчи, крекчи... Хто тебе і відшмагає, окрім мене? Це тобі наперед, якщо образиш Марію! — примовляла Рада.

Іван, ставши в купелі, обмився спереду, і Рада стала наостанок поливати його холодною водою.

— Вилазь, я відвернуся! — продовжувала правити Рада, і коли Іван вибрався з кадоба, поклала йому на плече лляний рушник.

За ширмою прибиралася Марійка. Коли Іван зайшов туди з рушником, вона з посмішкою зустріла його і показала головою на випраний одяг. Чоловік зніяковіло відвернувся і.став квапливо одягатися. Нарешті одягнувся та з усмішкою підійшов до неї. Марійка промовила:

— Іванку, а на плечі і по спині рубці звідки взялися? Ти ж іще молодий, а увесь у порізах... Не відпущу тебе від себе нікуди!

Чоловік помовчав, тільки ледь усміхався, слухаючи Марійчині слова. Потім притягнув її до себе, став цілувати та говорити щось заспокійливе. До тями їх привів заклопотаний голос Ради:

— Досить вам шепотітися. Виходьте вже, поглянемо на вас!

Молоді вийшли із-за ширми, і Рада з Онисією, усміхнені та щасливі, дивились на них. Господиня хати не витримала і сказала:

— Отакою і я була, як зі своїм ішла під вінець.

Тепер уже Санько мав залазити у купіль. Усі відвернулися, доки козак не заліз у свіжу воду, щоб себе обмити. Рада його також натерла глиною та нашвидкуруч відшмагала вже розпатланим віником. Швидко переодягли і Санька в чистий одяг та стали готуватися, щоб іти до храму.

Самовидцями будуть при вінчанні Санько та малолітня Катерина. Коли вона про це дізналася зранку, то радощам не було меж. І зараз дівчинка, вже наряджена, ніби подорослішала, чекала, доки всі нарешті зберуться. Катеринка, напевне, вважала себе головною у цьому дійстві і весь час квапила дорослих, боячись, що вони запізняться. Знову подала голосочок:

— От коли вінчатимуся, то не буду так довго готуватися. Ми можемо запізнитися, і отець Никодим стане сваритися.

Нарешті всі статечно вийшли з господи і за молодими потягнулися під гору — до храму. Марія щасливо поглядала на Івана, який старався йти рівно, не показуючи свою кульгавість. Роман, зрозумівши, що Іван може не вибратись угору самотужки, догідливо взяв його під руку і став допомагати в ході. Санько з Катеринкою йшли позаду і допомоги не потребували. Санько вже давненько ходив самотужки, а Катерина летіла, немов на крилах, не помічаючи й каміння під ногами.

Наблизились до храму, в якому двері в притвор були відчинені навстіж. Коли молода пара увійшла, вдарили в дзвони, і звістка про їхній шлюб понеслась по окрузі і, мабуть, до самого Бога.

Отець Никодим уже чекав їх у супроводі двох дияконів. Молоді підійшли, і він, одягнувши їм на голови вінчальні корони і покривши барвистими серветками, почав виконувати таїнство вінчання. І попливли молитви понад іконами, під покровом храму, наповнили склепіння церковних маківок і понеслися над благословенним цим місцем та далі — до небес. Отець Никодим виспівував молитви потужним співочим голосом, і люди, яким так рідко в житті доводилось потрапляти в храм, стояли, заворожені величчю церковних щедрот і дійства поєднання двох люблячих душ. Походжаючи по колу, люди, хто знав, підспівували молитви: «...Що Господь поєднав, того людина повік не розлучить... Плодітеся та розмножуйтесь, наповнюйте землю та володійте нею...»

Вінчання завершувалось, і Іван відчував, як його дух та тіло наповнюються життєдайною силою. Марійка вся світилася рожево-мармуровим світлом, і він майже свідомо відчув, як його душа зливається з її душею довіку. Затих молитовний голос отця Никодима, а люди стояли, ніби їм хотілося продовжити ці миттєвості назавжди. Отець звичайними словами став вітати молоде подружжя, і тільки тепер присутні опам’яталися. Санько, прибравши з голів Івана та Марії корони, обережно простягнув їх дияконам.

— Вітаю тебе, Іване! Тепер я — твій свідок, а це більше, аніж товариш... — весело сказав Санько і обійняв Івана з Марією.

Катеринка також однією з перших привітала Марію і, не втримавшись, заплакала — від почуттів, які переповнили її ще дитяче серце. Отець Никодим не поспішав полишати храм, а стояв і радісними очима дивився на людське щастя, до якого він був причетний. Нарешті почувся голос Ради, котра завжди була найсвідомішою:

— Молоді, виходьте з Богом, а ми — за вами. Час уже і людей почастувати!

Іван з дружиною першими вийшли з храму, і всі потихеньку низкою попрямували вниз — до мирських справ.

Онисія зустріла молодих замість матері, а за батька був Роман. Провели їх із пов’язаними рушниками до покуті, під ікони. Санько як свідок гордо сів по праву руку Івана, чемно зайняла своє місце й Катерина, подружка Марії. Весілля було не гомінким, але душевним: і пісень поспівали, і музика на скрипці вигравав, але й від того сирітські душі Івана та Марії відчували радість і тепло.