Присмак волі

Свічадо

На третій день переходу, по обідній порі, військо втягувалось у Білу Церкву і, поділене на сотні, розтікалося по вуличках для перепочинку. Сотня Петра Гусака знайшла собі притулок неподалік від величного храму, що височів над містом. Вершники зупинялися та, схиляючи голови, молилися за благодать Божу в дорозі. Петро дав указівку Макарові Пилипенку шукати для своїх ночівлю по дворищах, а решта сотні стала облаштовуватися на ніч побіля церковних конюшень.

Андрій із Яремою знайшли дворище, яке їх привабило тим, що там була стайня. Вони поспішили туди заїхати. Ярема взяв обох коней під вузди, а Підлужний рішуче гупнув у двері, які досить швидко відчинилися. На ганку з’явилася дівчина у накинутій на плечі кожушанці.

— Ми на постій просимося вдвох з товаришем... Добряче промерзли в дорозі, — звернувся до неї Андрій, тупцюючи на одному місці.

— Що ж ви такі мерзлякуваті, козаки, від поляків тупцюєте аж з-під Збаража? — в’їдливо мовила дівчина.

Андрій уже не тупцював і стояв, запитливо дивлячись на дівчину, а та поглядала на нього, потім перевела погляд на Ярему. Андрій помітив це і, посміхнувшись, промовив:

— А в мене товариш гарний є... Дівки в нього немає... Шукає по всіх усюдах, та ніде не може знайти.

Дівчина не витримала і протяжно сказала:

— Звичайно, ми б вас пустили, але в хаті місця немає... У нас ткацький верстат стоїть. Немає місця для женихів!..

Андрій відчув, що останні слова вона промовила із жалем у голосі, і знову, посміхнувшись, повідомив:

— А ми такі женихи: як гарна дівка — то і в порогах ляжемо, тільки б не в кочергах!

Тут вона вже розсміялась і знову кинула зацікавлений погляд на Ярему, швидко сказавши:

— Почекайте! — і зайшла до хати.

Підлужний помахом руки заспокоїв Ярему, який стояв у невідомості поміж двох коней. Через невеликий проміжок часу знову з’явилася дівчина разом із сердитою на вигляд жінкою. Вона оглянула Андрія з ніг до голови і, кинувши погляд на Ярему, сказала коротко, як відрізала:

— Заходьте вже! А то тупцюєте тут!.. Коней відведіть!..

Андрій хутко взяв у товариша вузду свого Орлика, і вони повели коней до стайні. Двері були відхилені, і Андрій, зайшовши всередину, став роззиратися навколо, шукаючи якого-небудь фуражу, проте, окрім порожніх коробів, нічого більше не побачив.

— Кепські наші справи, Яремо! Немає чим коней нагодувати! — сумовито сказав Підлужний і став заводити Орлика.

Прив’язали коней біля порожніх коробів і, з жалем погладивши скакунів по загривках, пішли до хати. Потупцювали на ґанку, нарочито гупаючи ногами, аби господарі почули, що вони вже йдуть. Андрій першим відчинив двері і опинився у темному сіннику, в якому пахло сінцем і десь у темряві чулося мукання теляти. Швидко намацав клямку вхідних дверей. Відчинивши їх, зупинився на порозі, зняв шапку і привітався.

Потім перехрестився до образів, що виднілися в кутку, підсвічені світлом лампадки. За спиною відчував схвильоване дихання Яреми, який усе повторював за Андрієм, кахикаючи при цьому.

— Так ви ще й кашляєте... Довгенько на морозі були? — спитала жінка.

— То мій товариш з морозу сапнув теплині хатньої... Він швидко оговтається, — поспішив відповісти Андрій.

Дівчина сиділа в іншому кінці хати за ткацьким верстатом і, нахиливши голову, вдавала, ніби щось перебирає руками, а сама спідлоба позирала на молодих козаків.

Нарешті жінка показала рукою на лаву і вже лагідніше мовила:

— Присідайте вже... Бачите, у нас дівка в хаті. Треба ж, щоб свати присідали!

Козаки всілися на лаву, і за якусь мить Андрій уже розкрив рота, щоб попрохати фуражу для коней, але жіночка його випередила:

— Мене Меланкою звуть... Батька в нас немає, згинув ще при поляках, а дочку назвали Ольгою... Трудяща, а женихи пішли на війну. Так сидьма й сидимо... Прядемо та тчемо, що кому потрібно...

— Я — Андрій, з Присамарщини, — швидко відказав Підлужний і тільки хотів сказати щось про Ярему, як той сміливо промовив:

— Віктором мене звати, а прізвище — Ярема. Мене так усі й називають... З низових козаків я, у війську давненько... Нежонатий...

Почувши це, всі посміхнулись, а Ярема нерозуміюче поглядав навсібіч, водячи головою, а тоді й сам посміхнувся та кашлянув у кулак.

— Чи надовго ви на постій? — запитала Меланка і подивилася на Андрія.

— Не відаємо, тітонько Меланко, але на одному місці довго не буваємо, — відповів Підлужний.

Тут втрутився Ярема:

— Тітонько, у нас коні такі занепалі, негодовані вже два дні... Серце крається, живі тварини все ж...

Меланка слухала його, а потім якимось жалісливим грудним голосом вимовила:

— І в нас коники були, напоєні і наїдені, а як поїхав наш батько до Києва, то ні слуху ні духу не відаємо...

Замовкла на хвилинку, а тоді так само сумовито продовжила:

— Вже два роки сінце не заготовляємо... Проте конячкам вашим від цього не краще. Підемо до Олекси, у нього є фураж. Дасте йому трохи грошей...

Після цих слів стала збиратися, щоб виходити, і хлопці піднялися з лави і вийшли надвір. У повітрі бриніли людські голоси та звідусіль долинали різноманітні пахощі наїдків. Відчувалося, що у місті перебуває зголодніле та зморене військо. Люди зачадили печами та ділилися з вояками небагатими у повоєнній скруті статками.

Хлопці потяглися за Меланкою і зайшли на сусіднє подвір’я. Меланка махнула їм, щоб стояли, а сама зайшла у хату. Утім, швидко з’явилася на порозі разом з Олексою, і всі попрямували до стайні. Там добродій сусід черпнув ковшем збіжжя. Меланка показала рукою на мішок і звернулася до Яреми:

— Неси своїм коникам, коли невінчаний!..

Усі розсміялися, а Підлужний відрахував гроші та, доброзичливо глянувши на Олексу, попрохав ще й в’язку сіна.

Прийшли у стайню, де нудилися біля порожніх коробів Орлик та Зірочка. А вони ніби чекали появи своїх хазяїв. І коли Ярема понасипав збіжжя, взялися їсти, жваво захрумкотівши зубами. Меланка стояла і з сумом дивилась, як коні поспіхом поїдали збіжжя, і сльози суму чи то радощів котилися по щоках, а рука, неначе не з її волі, погладжувала Зірочку по охлялому череві.

Меланка пішла до хати, а хлопці на радощах взяли біля дверей цеберки, які вже давненько не бачили води, і пішли до криниці, щоб ще й чистою водицею почастувати своїх скакунів. Вода в криниці ще не встигла замерзнути, і, набравши повні цеберки, хлопці поспіхом понесли їх у стайню. Нарешті коні вдячно стали помахувати хвостами та пофоркувати від задоволення. Тепер і козакам життя видавалося кращим, і вони, кепкуючи один з одного, пішли до хати, сподіваючись на гостинність Меланки та привітне ставлення її доньки Ольги.

Цього разу першим у хаті з’явився Ярема, і коли за ним зайшов Андрій, то побачив усміхнені обличчя матері і доньки, які поспішно накривали на стіл до обіду. Хлопці з радістю дивились на ці приготування, а тоді Ярема зі щасливою посмішкою звернувся до Меланки:

— Тітонько, а ми вам води наносимо в діжку... Та й дровець нарубаємо!

Та Меланка замахала руками, примовляючи:

— У мене ще потрудитесь, байдикувати не будете... А зараз он уже Ольга стіл накрила!

Роздягнувшись, хлопці стали мити руки у круглій плескатій путні, після чого Ольга подала їм рушник. Хлопці, тримаючись за обидва кінці, хотіли витиратися, але Меланка, поглянувши на них, зауважила:

— Витирайтесь по черзі, щоб ніколи поміж вами сварок не траплялось...

Андрій опустив руки і, дочекавшись, поки Ярема впорається, залюбки витер обличчя, руки та почепив рушник на гачок біля дверей. Усі перехрестилися до покуті, і Меланка привітно вказала хлопцям присісти до столу. Вони давно вже не ласували щербою, яка була на великій дерев’яній таці. Меланка подивилася на них і промовила:

— От тільки не обсудіть... Щерба не заправлена кислим тістом, бо зараз піст. Зате беріть рибку солоненьку, смакуйте.

Ольга сором’язливо набирала в ложку щерби і неквапливо пережовувала, опустивши очі до столу.

Хлопці швидко впоралися з їжею і, запивши холодною водичкою, дружно піднялися з лави, вклонилися господині та вийшли з-за столу. Підлужний глянув на Ярему, в якого безладно кострубатилися вуса і виросла чимала щетина на щоках. Підштовхнувши товариша під бік, звернувся до Ольги:

— Нам би підігріти водиці, бо вже позаростали, скоро на чортів будемо схожі...

Дівчина кинулася до печі і витягла звідти казанок з окропом. Сором’язливо звернулася до Андрія:

— Треба б воду поміняти в путні.

Андрій глянув на Ольгу, потім на Ярему і промовив наставницьким тоном:

— Не чуєш, Вікторе? Дівчина прохає воду перемінити... Ми будемо голитися чи їй це потрібно?

Ольга пирснула сміхом і знову звернулася до Андрія:

— А як ви будете голитися? Батько наш голився відрубком шаблі... Тільки я не відаю, де той відрубок зараз.

Андрій, посміхнувшись, весело зауважив:

— А козаки дійсно голяться шаблями. От Віктор перемінить воду і голитиме мене, а тоді я його!..

Ольга засміялася, мабуть, не довіряючи Андрієвим словам, і тихо промовила:

— А в мене свічадо є... Колись батько привіз із Києва, у гендляра купив... Дуже про мене дбав. Одна я в них із матір’ю...

Андрій трішки знітився, а потім весело звернувся до Ольги:

— А якщо ми поголимося, поглядаючи у твоє свічадо?.. Дозволиш?

Ольга кивнула головою і з якимось загадковим поглядом зникла за ширмою. Швидко вийшла, тримаючи обома руками дарунок батька. Андрій шанобливо взяв мерехтливе залізне свічадо, якого раніше ніколи не тримав у руках, і поглянув на своє відображення в нім. Мало коли доводилось Андрієві бачити своє обличчя, хіба що коли вмивався водою з річечки або з якогось дзеркального джерельця. Отож, на нього якось дивно поглянув молодий козак з темно-каштановим чубом та яскраво-синіми очима під густими темними бровами. Обвітрене чоло і вилиці були смаглявими від постійного перебування на холоді, а от чорні борода і вуса вже зачекалися гострого леза.

Ольга розвела окріп холодною водою. Андрій першим дістав шаблю і, помантачивши по лезові каменем, став голитися, а свічадо тримав Ярема. Потім Андрій умився теплою водою і глянув у свічадо. На нього здивовано дивився молодий гарний парубок.

Підлужний потримав свічадо, поки голився Ярема, а коли той завершив справу, розсміявся і вимовив:

— Їй-право, якби не бачив Віктора причепуреного, то в гурті не признав би... Поглянь, Ольго, який у мене товариш. Очей не відірвати... Куди тільки ті дівки дивляться?

Ольга знітилася, та все ж підійшла до Андрія і похапцем взяла з його рук свічадо.

— От і пий з його лиця воду, Андрію, якщо він тобі до вподоби... — відповіла і, зайшовши за ширму, вже звідти не виглядала.

Тепер хлопці заспішили на дворище, бо було чути, як Меланка гукала їх, просячи допомогти по господарству. Господиня разом із хлопцями пішла в клуню, і вони побачили купу сухого гілляччя та окоренків.

— Беріть колун, а онде — сокира... Рубайте дрова для печі, зима ще тільки почалася!

Андрій із Яремою поскидали кожухи та заходилися працювати. Руки знудьгувалися за такою працею, і хлопці гупали, поки не настали сутінки. За клунею височіла чималенька купа дрівець, і задоволені своєю працею козаки пішли до хати. Де-не-де також іще гупали сокири, і з усіх димарів клубочився дим.

— Не лише ми з тобою дрівця заготовляємо. Чуєш, як працюють наші!.. Тепер не померзнемо.

Так перемовляючись, хлопці зайшли до хатини, і Ярема звернувся до Ольги:

— Бачиш, дівчино, я не тільки гарний, а ще й роботящий. Якщо б нам випало хоч три дні побути з вами, до весни мали б дрова.

Тут Ольга не змогла втриматись від сміху і відповіла, зиркнувши на Віктора:

— А як на мене — хоч і до весни живіть... Ми вас іще й ткати навчимо. Хочеш? Знімай кожушину, будеш гарним помічником, а не тільки козаком.

Тут уже сміялися всі, і хлопці, роздягнувшись, дійсно стали допомагати Ользі ткати рядно. Віктор присів біля дівчини, а та учтиво трішки відсунулась від нього вбік. Ольга сиділа в теплому кептарику, обрамленому з боків гарною оздобою, і в чорного кольору запасці, яка закривала її коліна, що принадно випирали двома опуклими гірками.

Мало-помалу Ольга призвичаїлася і вже не поглядала сердито на Віктора, коли той не так переплітав пряжу, а за короткий час уже обоє приязно посміхались і торкалися одне одного кінчиками пальців. Дівчина посміхалася і не шарпалася, злякано позираючи на матір.

Андрій також не ледарював у цей довгий зимовий вечір. Намотав на прядці клубки вовни, і вони лежали побіля нього, немов кругленькі гарбузи. А Меланка, побачивши вже до десятка клубків, зупинила старання Андрія.

Спати їх з Яремою поклали на дощаний піл, і вони швидко полягали поряд і дружньо заснули під доглядом Меланки. Усміхнувшись, глянула на хлопців, які міцно спали, і перехрестила їх.

Так щасливо та безтурботно козаки пробули ще один день і ніч у хатині Меланки, а на третій день зранку по вулицях уже їздили вістові та закликали козаків на збір побіля церкви, бо ж військо мало йти далі.

Усі в хаті метушилися, немов бджоли у вулику. Хлопці були заклопотані збиранням, а Ольга не знала, куди себе подіти. Вона весь час намагалася чимось допомогти Вікторові, а той, сумний та розшарілий, поривався щось їй сказати, та при матері не наважувався. Здогадавшись, Андрій першим вийшов із хати, і за ним вискочила Меланка: треба було виводити коней.

Скакуни вже стояли, очікуючи своїх господарів, і коли з хати кулею вилетів Ярема, хлопці нарешті всілися на них і, помахавши на прощання гостинним жінкам, виїхали з двору.

Майдан побіля храму аж кишів козаками, які знудьгувалися за своїми кіньми, товаришами та походами. Побіля Макара Пилипенка зібралася майже вся десятка, і хлопці один поперед одного розповідали про свої пригоди на постої в місті.

Підлужний, підійшовши до Макара, подав руку для привітання. Вони обнялися.

— Пане десятнику, схоже, сьогодні вирушимо на Чигирин,— зауважив Андрій.

Макар Пилипенко підкрутив вуса і якось загадково промовив:

— Усе військо піде далі, а у нас інший шлях...

А тоді із сяючою посмішкою вже тихіше додав:

— Наша сотня, Андрію, сьогодні повертає на Київ. Ми за гетьманом — як нитка за голкою... Тож тримайся!

Андрій нічого не зрозумів із Макарових слів, єдине, що затямив: походу на Січ не буде, а вони вирушають на Київ, де зараз перебуває гетьман.

Незабаром з’явився Петро Гусак, і десятники, покрикуючи на козаків, повели сотню у напрямку Києва. Чимало вояків нерозуміюче поглядали на своїх десятників. За містом Петро зупинив сотню і оголосив, що вони йдуть до Києва, а там віллються у гетьманський полк. Деякі козаки жалкували з цього приводу, бо ж на зимові холоди та святки сподівалися бути у своїх зимівниках, проте більшість схвально загула, маючи надію перезимувати в Києві у добротному житлі.

Андрій із невеселими думками їхав позаду Яреми, який відчував тугу по Ользі, що за ці дні запала йому в душу. Коли зупинилися на короткий перепочинок, до них приблизився Макар і весело промовив:

— А чого це мої козаки засмутилися? Побачите Київ, то забудете свій сум!

Хлопці нічого йому на ті закиди не відповіли, і десятник відчепився, скрушно помотавши головою.

Андрієві хотілося під рівномірну ходу Орлика снити тільки про домівку. Як тяжко було на серці від усвідомлення того, що нескоро він обійме дружину та рідного синочка! Він весь час здригався, коли уявляв беззахисність своєї родини перед кожним зайдою, який може принести у його дім біду.

Настав час ночівлі, і сотник радісним голосом подав наказ спішитися побіля якогось поселення, що сховалося у вибалку. Козаки роз’їхалися десятками в пошуках постою. Макар хутко повів своїх нижче, у вибалок. Нагледівши дві хатини, з димарів яких стовпом ішов дим, оголосив хлопцям, що тут вони й зупиняться. Тільки-но наблизились до дверей, як господар, чоловік уже похилого віку, вийшов і, показавши рукою праворуч, вигукнув:

— Коней ставте у стайню та під накриття, а от фуражу не маю, годуйте своїм.

Макар підійшов до нього і, погоджуючись, махнув головою, проте спитав, де добути води для коней. Чоловік швидко попрямував у стайню, виніс два цеберка і поставив біля порога. Вказавши на стежку, яка вела до річки, пішов до хатини. Коли всі впорались побіля коней, стали заходити у приміщення.

Андрій з Яремою також зайшли до хати і, привітавшись із господарем, стали міркувати, де б можна примоститися на ніч. Було тепло, від печі пашіло жаром, і задубілі хлопці, діставши з торбин харчі, поїли та почали вмощуватися на долівці, де вже лежали покотом ті, хто зайшов раніше.