Присмак волі

Трагічна зустріч

Відпочивши в лісі поряд із містечком, десятка Макара на світанку стала рухатися на Раву, де мали зустрітися з сотнею Гусака. Рухалися обіч шляху, одночасно ведучи спостереження за місцевістю, по якій відходитиме військо Хмельницького. Бачили, як поспішно рухалися чамбули татарської кінноти, і тоді заглиблювались у ліс та висилали дозорців спостерігати за шляхом. Татари просувалися, не остерігаючись майже нікого. Вони з’являлися на шляху у великій кількості і через Деякий час зникали, а незабаром ішли інші, поквапливо рухаючись у бік своїх осідок.

До Рави дійшли на другий день під вечір і, зайнявши зручний пагорб подалі від шляху, розташувалися на ночівлю. До нічної варти Підлужний не потрапив. Облюбувавши собі зручне місце, трійця друзів влаштовувалася на нічліг. Андрій спав чутливо, і з глибин нічної тиші до його слуху долинали від шляху неясний гомін та стукіт татарських возів. Макар Пилипенко розтормошив від сну своїх козаків задовго до світанку і, навіть не дозволивши поснідати кулешем, відправив їх на вивідини. Андрій був за старшого і, прихопивши з воза якоїсь їжі, поспішив разом із Павлом та Яремою до шляху.

На цей час татарські чамбули вже полишили цю місцевість, і на шляху було незвично тихо. Підлужний знав, що тиша може бути оманливою, і тому вони, зручно примостившись, сиділи на чатах, не видаючи своєї присутності. Спочатку від дороги почувся глухий стукіт кінських копит, а потім Андрій розгледів обриси самотнього вершника, який поспішав у напрямку Рави. Трійця затаїлася, і Андрій вирішив пильнувати й надалі. Через деякий час почувся невиразний гомін і гупання кінських копит. Андрій уважно вдивлявся в морок світанку, а потім, повернувшись до Павла, наказав:

— Швидше до Макара. На шляху з десяток невідомих вершників. Чекаємо на підмогу. Вони мені підозрілі...

Спостерігаючи у ранковому світлі за вершниками, Андрій помітив, що вони були немалої статури і коні під ними мали добрий вигляд. «Що б це могло значити? — міркував Підлужний. — Наші коні ледве несуть нас, а тут такі собі скакуни...» Доки всі зібралися, встиг розгледіти, що серед вершників був один низького зросту, в кожушаній шапці, і рухався він якось незвично.

— Пане Макаре, я помітив, що це не якісь там волоцюги чи місцеві люди, а добре вимуштрувані вершники при шаблях! Тільки одяг незрозуміло який... — розповідав Андрій.

Вершники уже зникли з поля зору, а Макар Пилипенко вагався, як у такому разі вчинити, і запитливо дивився на своїх хлопців. Тут втрутився Кузьма Грабар, що вирізнявся особливою хоробрістю:

— А давай, Макаре, тряснемо їх! Не буде зайвим дізнатися, що то за одні...

Швидко розподілили обов’язки при захопленні невідомих, і Кузьма з Андрієм, Павлом та Яремою подалися услід вершникам. Швидко наздогнали їх і, обійшовши з двох боків, запропонували зупинитися. Кузьма сказав, що вони з передового загону війська Хмельницького, і твердим голосом заявив:

— Панове, ви затримуєтесь до визначення ваших повноважень, бо ж перебуваєте у розташуванні війська Хмельницького!

Невідомі стривожено дивилися то на свого старшого, то на чотирьох зухвалих козаків, які вимагали добровільно віддатися на їхню милість. На якусь хвилину запало мовчання, потім старший за віком повільно сказав:

— Ми — вільні громадяни Львова, повертаємося до своїх домівок після торгів. Ви не можете затримувати нас на шляху...

Кузьма не розгубився і різко відказав старшому:

— При вас зброя, а тут точаться бої... Ми маємо право затримувати кожного, а з вами ще й чоловік, схожий на татарина!

— Ми в дорозі завжди зі зброєю, а татарин цей є провідником, бо тут татарське військо... Найняли, щоб супроводив нас до Львова, — жваво промовив старший і приязно посміхнувся.

Люди з його гурту повеселішали і стали прохати Кузьму, щоб відпустив їх з миром, бо вдома всіх чекають родини. Хлопці мовчки спостерігали за діями незнайомців, прислухалися до словесної перепалки і вже бачили, що Кузьма готовий іти на поступки. Тут Ярема тихцем штовхнув Андрія у бік і кивком голови показав на татарина. Підлужний побачив, що один із незнайомців стоїть поряд із татарчуком і тримає у нього під боком мушкет, прикритий пологом. Татарин мовчки спостерігав за розмовами і не подавав знаків хвилювання. Та тут Ярема не витримав і крикнув по-татарськи:

— Ти — полоненик польський, мурза? Ми тебе звільнимо!

Якусь хвильку часу було спокійно, а потім татарин різко вдарив коня під боки і рвонув з місця. Його цербер не встиг вистрелити, і коли татарчук уже відскакав від нього, не довго думаючи, направив мушкета на Кузьму Грабаря. Гримнув постріл. Куля влучила Кузьмі у груди, і він, здивовано дивлячись на козаків, що стояли бездіяльними, став хилитися набік.

Хлопці отямилися та вихопили зброю, миттєво всадили по кулі в ближніх до себе незнайомців. Тепер уже дві сторони одночасно, немов змовившись, схопилися за шаблі, і зав’язалася шалена бійка.

Незнайомі вершники, мабуть, гадали, що козаків було тільки четверо, тож стали давити на них до згину, але тут пролунали постріли, і зараз же з’явилася решта з Макарової десятки. Козаки стали кришити незнайомців, Підлужний помітив іще раніше, що ці вершники були високими на зріст і добре трималися в сідлі. Коли почалася бійка, він упевнився в їхній вправності. Супротивник йому дістався сильний, і це Андрій відчув одразу ж після перших перехресних ударів шабель. Він застосував усю силу своїх м’язів, докладав козацьке вміння, щоб виграти поєдинок із сильнішим за нього ворогом.

Той вершник із легкістю відбивав випади Андрія і вже шукав слабинку в його захисті, щоб нанести переможний удар. Козак бачив, що він не в змозі дістати шаблею свого супротивника, і шукав слушного моменту, щоб вихопити пістоль та дістати ворога кулею.

Було таке враження, що він уже давно б’ється з тим вершником і не може перемогти його, а сили полишають тіло. У передчутті можливої поразки Андрій, відбивши потужний випад шаблі, зіскочив з Орлика, на лету вихопив з-під кульбаки пістоль, пролунав гучний постріл, і супротивник Андрія з піднятою шаблею наче спинився враз, а потім став валитися на спину, випустивши шаблю з рук. Андрій здивовано дивився, як шабля вирвалась з руки ворога і полетіла вгору, крутячись, мов дзиґа. Тут до його слуху долинули постріли і вигуки козаків, а ще — Макарів голос:

— Одного залишайте живим!

Усе швидко скінчилось, як і почалося. Живим залишили одного, а решта — постріляні і порубані вершники — лежали на землі. Супротивник Андрія з кров’яною плямою на грудях не подавав ознак життя. Підлужний почув голос Михайла Білого, козака з їхньої десятки:

— Добре ми, Андрію, смальнули дуплетом по твоєму ворогові... Ледве життя у тебе не забрав.

Андрій підвівся з землі, посміхнувся Білому, а потім промовив:

— Та дійсно, клятий лях попався... Я тобі вдячний, Михайле. За мною буде.

Михайло Білий махнув рукою на знак згоди і зістрибнув з коня, заходився визбирувати розкидану зброю. Андрій підійшов до Макара і промовив стурбовано:

— Десятнику Макаре, є ще один, той, що їхав попереду. Треба б його розшукати. Він нам може добряче насолити... Ви ж бачите, яких бугаїв набрав до себе їхній старший.

Макар Пилипенко був у великій скорботі через загибель Кузьми, свого вірного товариша, але твердо наказав:

— Ідіть під началом Ярижка... З ним вас буде четверо. Знайдіть швидше останнього з цих лихварів!

Під’їхали до Ярижка, вдумливого та справедливого козака, і, не гаючи часу, попрямували по сліду передового вивідувача зі щойно забитих невідомих. Сліди на примерзлій землі обривалися, і Ярижко наказав хлопцям теж спішитись, задумливо промовив:

— Почув стрілянину і подався ховатися до лісу. Будемо, хлопці, шукати... Відчуваю, що це битий вовк. Не дасть він нам вільно дихати, вибиратиме слушний час для помсти...

Враховуючи, що невідомий може спостерігати за ними, Ярижко наказав сісти на коней і продовжити шлях, удаючи, що вони загубили відбитки чобіт переслідуваного. Не поспішаючи, пройшли тихою риссю з півмилі і за покриком старшого стрімко заскочили до лісу. Вирішили, що попереду, понад шляхом, пробиратимуться Ярижко з Андрієм, а позаду — Павло з Яремою. Пересуватимуться потроху, переводячи за собою коней.

Попереду сторожко йшов Ярижко, а в декількох кроках за ним — Андрій, тримаючи напоготові пістоля. Через кожні декілька кроків присідали і прислухалися до гомону лісу. Ніяких слідів пересування людини вони не помітили, але півсвідомо відчували присутність обачного ворога. Не знайшовши ознак знаходження незнайомця, Ярижко дав знак присісти під ялину, без його знаку не висуватися, і Андрій обережно заліз під захист розлогої гілки.

Гомін лісу був настільки одноманітним та заспокійливим, що Андрій хотів вилізти з-під ялини і погукати хлопців, щоб підводили коней. Раптово колихнулася гілка, під якою він сидів, і майже перед собою побачив руку незнайомця і його обриси. Серце в грудях спочатку зупинилось, а потім закалатало так шалено, що Андрій злякався, щоб його не почув незнайомець. Він побачив, як постать обережно перемістилася далі, а його рука обачно відпустила гілку ялини. Андрій з пістолем напоготові сидів, не рухаючись, і чекав на дії Ярижка, який знаходився недалечко. У лісі стояла та ж сама заспокійлива тиша, проте у Андрія було таке відчуття, ніби щойно вибухнуло гарматне ядро. Він помітив поміж гілками, що незнайомець відійшов від нього кроків за п’ять, і почув, як позаду ворога щось гепнуло об землю. Тепер уже Андрій бачив, як стрімко той озирнувся і присів, роздивляючись попід гілками дерев. І тут до незнайомця метнувся Ярижко з вимогою:

— Ані руш! Кинь зброю!

Той мовчки повернув голову до Ярижка і став випростовуватися, усе ще тримаючи в руках пістоль. Тільки Андрій зібрався вибратися з-під гілок, як гримнув постріл, і він побачив, що з пістоля незнайомця пішов дим. Підлужний мимоволі натиснув на гачок. Куля вразила незнайомця в груди, і він, випустивши зброю, став валитися на спину. Упав поряд із Ярижком. Андрій прожогом кинувся до пораненого товариша і побачив, що з його грудей цебенить кров. Ярижко, приклавши руку до рани, з невеселою посмішкою сказав Підлужному:

— Я ж відчував його силу... Та тепер він нашим не скоїть лиха...

Андрій відірвав від своєї сорочки шматок матерії, затиснув рану і сидів, не знаючи, що робити далі, а поранений Ярижко прикрив очі та лежав нерухомо. Підбігли Павло з Яремою. Підлужний послав Ярему на шлях, щоб привів сюди решту десятки. Удвох розкрили повністю кожуха, і Андрій зробив перев’яз поза спиною пораненого Ярижка із запасів, які дістав з мішка. Тепер був час оглянути незнайомця, але він уже зійшов кров’ю і лежав горілиць без ознак життя. Андрій приклав правицю до його шиї і відчув ледь чутне тріпотіння жилки.

— Павле, я перев’яжу і цього завзятого вояку, либонь також жити хоче, — неголосно сказав Андрій, і вони вдвох стали поратися біля пораненого поляка.

Після цих подій хлопці мовчки всілися на повалене дерево, стали чекати приходу своїх.

Невдовзі почулися голоси козаків, і Андрій, піднявшись, пішов назустріч товаришам. Побачив Макара Пилипенка і, винувато опустивши голову, вимовив:

— Не знаю, чи житиме Ярижко... Клятий ворог не хотів полону, стрельнув першим.

Макар пішов попереду і, побачивши поранених, з якоюсь гіркотою сказав:

— Я ж не хотів його з вами посилати. Сам визвався... Ой, козаче-козаче...

Усі стояли в задумі, а тоді Михайло Білий тихо промовив:

— Двох сьогодні втратили... Хлопці, як же це так? Вони ж були моїми товаришами.

— Андрію, треба пересвідчитись, чи живий Ярижко... Та й цей лиходій, — отямившись, наказав Макар.

Підлужний нахилився до Ярижка і, глянувши на Макара, покрутив головою. Підійшов до пораненого незнайомця і, приклавши руку до шиї, ствердно кивнув головою. Ніби підтверджуючи це, незнайомець застогнав.

Могилу для двох козаків та добрих товаришів вирили неподалік від шляху. Знявши шапки і обмивши обличчя, поховали по-козацькому. Присипали руками під читання молитви: «Пом’яни, Господи Боже, рабів Божих Кузьму, Гліба...» і за якийсь час завершили обряд, який провів Устим.

Тяжкопораненого незнайомця Макар звелів покласти у полог та прив’язати до коня. На шляху, де трапиться люд, залишити на Божий суд та милість. Татарина теж захопили. Пилипенко допитував його особисто у присутності Андрія, який відзначився в останній бійці. Макар швидко дізнався, що татарин був полоненим і його доправляли на обмін знатного ляха. Виявилось, що і татарин був не звичайною пташкою, а племінником Адлаєт-мурзи, який у Буджацькій орді був великим воєначальником. Недуже зрадів Макар цій новині, а тільки вилаявся:

— Тягайся тепер із цим мурзеням... Треба його лишити в якомусь обозі, а ті хай передадуть куди завгодно!

Поки Макар вів допит, козак Олег Капелюжний стояв поруч із речами загиблих поляків, а окремо тримав лист, писаний по-татарськи.

— Десятнику, тут може бути щось цікаве... Дістали у їхнього старшого, ще й сургучем заліплено! — весело доповідав Олежа Капелюжний.

Пилипенко став із цікавістю розглядати лист і показав полоненому Малику. Запитав, кому він призначається, а той глянув, похитав головою та знехотя буркнув:

— Крим-Гірей...

Макар розсердився, щось сказав по-татарському до Малика, а тоді вилаявся:

— Бісеня татарське! Каже, що розмовлятиме тільки з Хмелем, так я йому натякнув, що могилу з його поневолювачами ще не зарито.

Знайшли ритвину, куди можна було покласти тіла забитих ляхів, та швидко прикопали, лишень би не відрили дикі звірі. Після поховання сіли для відпочинку на пагорбку, і Андрій почув якусь суперечку поміж козаками. Капелюжний знову підійшов до Макара і голосно промовив:

— Там нещодавно прийнятий до десятки Захар Білецький дуже дбає про мошну... Привласнив каблучки забитих ляхів. Вирішуйте, Макаре, годиться так чи ні?

Пилипенко піднявся, погукав усіх до себе і голосно промовив:

— За нашим звичаєм кошти передаються у Запорозький Кіш, а малі можуть ділити поміж собою ті, хто їх добував. Тому Білецькому — десять київ... Йому пощастило, що нас восьмеро, а коштовності поділіть поміж усіх!

Ці слова всі дружньо схвалили і, не довго думаючи, почали діяти. Одні згребли руками попід плечі Білецького і стали в’язати до стовбура дерева, а решта пішли вирізати киї для покарання мошнолюбивого Захара.

Підлужний уперше брав участь у такому покаранні і почувався ні в сих ні в тих. Ходив по ліску, шукаючи невеликої палиці для кия. Павло вже вибрав добрячу корягу і йшов слідом, підказуючи щось. Андрій не витримав такого наставництва і, забувши про чемність, гримнув на нього:

— Ти, Павле, краще дбай про свій зад! Полюбляєш і ти поживитися. Весь час треба зупиняти!..

Година відстав від Андрія і сів стругати знаряддя для мошнолюбця. Нарешті всі зібралися побіля винуватця, і Макар Пилипенко промовив:

— Ми в поході, тож будемо без горілки... Наллємо тільки Захару. — І витяг кварту.

Засуджений жадібно припав до оковитої. Коли вже майже нічого не лишалося, Пилипенко вирвав кварту з рук Захара, залишок хлюпнув йому на спину і, відійшовши, розмахнувся та врізав києм по оголеній спині. Біленький вигнувся, мов вуж, але не крикнув, а тільки замугикав, як бугай перед дорізом. Далі всі підходили і по черзі прикладалися киями, хто як міг. Підлужний стояв останнім і бив Захара, коли той уже розслаблено висів на прив’язах. Перехрестився і шугонув шахрая поміж лопаток.

Потім Захара швидко звільнили від прив’язу. Устим заходився обробляти забиті місця та зупиняти кровотечу на пораненнях. Козаки поклали Захара на воза і вирушили назустріч військові, щоб лист, який захопили у ляхів, якнайскоріше передати Хмелю.

Надвечір зустріли передові загони війська і, швидко знайшовши свою сотню, Макар Пилипенко віддав лист Петрові Гусаку.