Присмак волі

Щирість спащан

Через Оріль було прокладено неширокий місток, і хлопці, аби не наражатися на ризик, перевели коней пішою ходою і, не гаючи часу, попрямували далі на схід.

Уже поночі заїхали до села, назву якого не знали. Постукавши у маленьке віконце хати, в якій виднілося світло, спробували попроситися на нічліг. Тут їм відмовили, і козаки продовжили шлях, роззираючись навкруги, буцімто по світлячках у віконцях можна було визначити, де живуть приязні люди.

От вони облюбували поодиноку хату, що була ледве помітною зі шляху. Передчуття їх не підвели, і вже незабаром завели коней до низенької стайні, де стояла лише одна корівка, але скакунам до того байдуже.

Господарі були ще молодими людьми і мали двійко дітей, які з цікавістю поглядали з невеликої печі на нічних гостей. Молодята нагодували мандрівників теплим варивом, і господиня, кинувши сінця на долівку, попрохала чоловіка допомогти їй розіслати ліжники.

Раненько розбудив їх господар, якого звали Прокопом, і після гарного сніданку козаки попрямували далі від Чаплинських зимівників.

Серед дня небо раптом насупилося і повалив пухнастий сніг, який бив мандрівникам просто в обличчя. Через людські забаганки діставалося й коням. Вони невдоволено форкали і все частіше косилися на їздців. Коли Буйко повертав голову до Андрія, то кінь, обліплений снігом, вважався йому якоюсь химерною істотою. На чолі і над верхньою губою Буйкової пащі набився сніг, який не встигав розтанути і здіймався химерними обледенілими наростами. Підлужний уже не правив Буйком, а, відпустивши повід, повністю довірився його відчуттю шляху. Не все міг збагнути Буйко, але ж Андрій бував у різних бувальцях і знав примхи природи.

Небо почало темніти, а якихось ознак житла не було. Вони з Яремою вже зрозуміли, що заблукали, але рухалися далі, маючи надію натрапити на затишний притулок.

Невдовзі стало й зовсім темно, і сніг потроху вгамовувався, вже не так відчайдушно сипав. У цій сніговій пустелі йшли, куди доля направляла, п’ятеро живих істот.

Андрій давно вже помітив, що досить міцний Буйко поступово вибивається із сил, а позаду ще й Орлик ледве чвалає за ними. Зупинившись, Підлужний крикнув Яремі:

— Оце заїхали... Не знаю куди, цоб чи цабе правити... Зустрінемо перший-ліпший байрак і заночуємо... Згода?!

Ярема, так само як і його Зірочка, був схожий на велику грудку снігу. Він байдуже махнув рукою на знак згоди. Як на біду, нічого схожого на якийсь притулок їм не траплялося. І от уже Буйко стишив ходу та зупинився, понуро опустивши голову. Андрій сплигнув з кульбаки і підійшов до коня спереду, став збирати з його морди намерзлі грудки снігу. Очистивши голову скакуна, став його погладжувати, примовляючи:

— Потерпи ще трішки... Не будемо ж ми в полі ночувати...

Буйко стояв, не рухаючись, а тільки ще нижче похилив голову. Тоді Андрій порився в торбі і дістав промерзлий шматок загреби, простягнув йому. Кінь не виявляв зацікавленості, хоча в інший час з’їв би такі ласощі залюбки. Понюхавши загребу, все ж потягнувся до неї і відірвав шматочок. Андрій зраділо став долонями відігрівати загребу, і Буйко, потягнувшись до рук хазяїна, взяв увесь шматок та повільно став пережовувати.

Потім Підлужний підійшов до Орлика і, також очистивши його зашкарублу від снігу морду, простягнув шматок загреби. Орлик, не вагаючись, узяв хліб і притиснувся до Андрія щелепою. Став струшувати із себе сніг, радіючи такому піклуванню. Ярема вовтузився зі своєю Зірочкою, і Андрій зрозумів, що йому також удалося порозумітися з кобилкою. Крикнувши Яремі, що час їхати, Підлужний застрибнув у сідло. Коня не треба було підганяти, він став ступати — спочатку якось обережно, а потім заспішив упевненою ходою, ведучи всіх за собою.

— Гарні в нас коні!.. Що ми без них?! — крикнув Андрій до Яреми і став далі вихваляти Буйка, а той пряв вухами та все жвавіше ступав по незайманому сніжному полю.

Сніг незабаром і зовсім перестав падати, а коли небо посвітлішало і на небосхилі з’явилися зорі, Андрій відчув, як мороз став дошкуляти йому через зволожений одяг. За спиною мандрівників, поміж зорями, виглянув неповний місяць і застиг, немов співчуваючи, та став висвітлювати шлях. Сніг під копитами коней шурхотів, відлітаючи в боки замерзлими шкаралупинами.

— Треба зупинитися! Сніг стає гострим, і коні можуть порізати собі гомілки, на мичках уже висять цілі бороди! — прокричав позаду Ярема, і Андрій мовчки підняв руку на знак згоди.

Раптом Підлужний побачив попереду темну пляму, що вирізнялася на світлому тлі снігу, і повернув Буйка у той бік. Наблизившись, зрозумів, що це якась яруга, і підбадьорливо став підганяти коня. Вони спинилися побіля краю великого байраку. Було видно при місячному сяйві, який він глибокий та розлогий, а вдалині темніли ще й розгалуження, що ховалися десь далеко, побіля низини.

Перед козаками відкривалися видимі при світлі місяця близькі й далекі обрії чарівної долини, по якій де-не-де темніли плями гаїв. До самого обрію її покривав білий полог, від якого відбивалася широченна іскриста дорога місячного сяйва, а десь на її початку трималися небесні зорі, немовби запрошуючи ступити і прямувати до них.

На якусь мить Підлужний з Яремою застигли, мов зачаровані, милуючись казковим видовищем. Та тут Буйко, а за ним і Орлик, нашорошивши вуха, заклично заіржали, та так, що Андрій аж здригнувся від несподіванки. Ярема зареготав і весело крикнув товаришеві:

— Почули кінський дух, а може, й кобилок... Он як іржуть!

І справді, хлопці відчули лоскітливий запах горілої деревини, що було прикметою чийогось житла, і Андрієві пригадалася рідна домівка.

— Будемо спішуватися і по схилу байраку спробуємо спуститися донизу! — рішуче викрикнув Андрій і сплигнув на сніг.

Оглянули ноги коней, і, роз’єднавши прив’язі, Андрій повів Буйка. Озирнувшись, побачив, що Орлик слухняно йде позаду них. Важко було стомленим коням подолати крутосхил, але мало-помалу вони таки досягли низу байраку і почули, як десь неподалік завалували собаки.

— Тримаймося ближче один до одного, та зброю підготуй, Яремо! — голосно промовив Андрій, і за якусь мить Зірочка вже йшла поряд із Буйком.

У віконцях приземкуватих хатинок стало з’являтися світло, і хлопці побачили, що з дверей стали вибігати люди і зникати поза хатами. Під різноголосий гавкіт почули чоловічий крик:

— Обзивайтеся, хто такі будете, а то палити почнемо, тут вам і гаплик настане!

Підлужний зупинився і, ховаючи пістоля, заволав у бік хатинок:

— Козаки ми! Повертаємося на зимівлю з-під Чигирина... Заблукали у цій клятій хуртовині!

Після нетривалої мовчанки з-за рогу хатинки визирнув чоловік і крикнув:

— Забожіться, що ви — козаки!

Андрій викрикнув, з якого вони полку, підтвердивши свою причетність до козацького роду.

— Підходьте ближче. Але ви на мушці... Не брикайтеся, ми у вас зброю заберемо! — говорив чоловік, наближаючись до хлопців.

Коли підійшов, козаки привіталися і віддали свої пістолі.

— Йдіть до хати, там і говорити будемо, — правив далі чоловік, ступаючи поряд із ними.

Наблизилися до оселі, і побіля них з’явилося десятків зо два міцних дядьків та парубків. Молодші мовчки взяли їхніх коней за поводи і повели до навісу, захищеного з двох боків стінами. З боку хатини було видно, що там відстоювалися коні. Козаки, обтрусивши з одягу рештки снігу, зайшли до оселі, пригнувшись перед низькою луткою дверей.

— Доброї ночі у вашій хаті! — привіталися з присутніми і, ставши перед покутем, наклали на себе правицею хрест.

— Оце видно, що наші хлопці! — задоволено промовив дядечко, що ходив їх зустрічати, і наказав двом господарочкам налити теплої води у кадіб.

Не відчувши неприязні, Андрій і Віктор стали стягувати з себе зашкарублі кожухи та знімати з чобіт вовняні обвивки. Господарочки, Феодора та Прісина, заходилися допомагати хлопцям звільняти чоботи від них, примовляючи:

— Лишень задубіли ноги, відігріємо... І наші двоє синочків десь поневіряються. Можливо, їм хтось допоможе...

Хлопці із задоволенням обмивалися теплою водою, яку поливали зі жбанів на їхні спини добросерді жіночки.

Зайшов парубійко і повідомив, що коні прилаштовані під захистком, напоєні та нагодовані, і, посміхнувшись козакам, вийшов з хати. Андрій, подякувавши за гарну зустріч, сказав старшому, що хотів би оглянути коней.

— Довго йшли по примерзлому снігу, могли порізати ноги... — пояснював Підлужний.

Вони разом із Миколою Волоком — так звали головного цієї громади — вийшли на подвір’я і, запаливши невеличкий смолоскип, оглянули коней. Порізів та кровотечі на ногах не було, тож зітхнули з полегшенням. Василь запросив гостей до хати на пізню вечерю. Як не дивно, у такий час зібралося доволі багато людей. За столом сиділи найбільш шановані жителі зимівника Ягідного. Цю назву хлопці почули з уст господаря.

Під час вечері розмова пішла про всілякі труднощі та негаразди у житті селян, про силу Січі та про вірогідне повернення польських панів. Усі присутні не дуже стримано висловлювалися щодо незрозумілих дій гетьмана, але потроху вгамувалися, вирішивши, що весна прийде і Хмель нарешті витурить ляхів з цієї землі.

Феодора з Прісиною стали лаштувати хлопцям постіль, невдоволено поглядаючи на чоловіків, які все не могли зупинити свої розмови. Нарешті Феодора, не витримавши, звернулася до Василя:

— Виганяй усіх, доки я коцюбу не взяла... Хлопці он ледве сидять... Такий шлях пройшли!

Це подіяло, бо отримати коцюбою по спині ніхто не хотів, і чоловіки, жартуючи над Феодорою, стали розходитися по своїх хатах.

Підлужний, як зазвичай, прокинувся рано, проте Феодора неголосно зауважила, що сьогодні не варто їхати, бо вдарив лютий мороз і можна в дорозі околіти. Та все ж козаки хутко піднялися і стали приводити себе до ладу.

Вийшовши на подвір’я, Андрій у першу чергу поспішив до коней. Буйко з Орликом стояли поряд, і коли він підійшов, потяглися до його рук губами і отримали по шматку загреби. Андрій задоволено погладив коней, поправив попони на їхніх спинах і заглянув у короби, де ще лишилися залишки збіжжя.

— Так ви не голодні!.. Бачите, на добрих людей ми натрапили, але в такий мороз перебудемо в затишку, — лагідно поговорив із кіньми Андрій і пішов до хати.

Господарки збирали їжу до сніданку, а чоловіки, завершивши роботу, один по одному поверталися в оселю.

Поклавши ложку у порожню миску, Андрій запитав у Василя, чим вони можуть допомогти по господарству, щоб не бути дармоїдами.

— Добре, хлопці! Підемо разом вирубувати сухостій. Зима цього року буде суворою, чимало дровець спалити доведеться... Багатенько гною телячого нарізали в загороді, — тлумачив Микола, одягаючи кожух.

Сухостій рубали на схилах байраку і спускали донизу, колоди котилися із шаленою швидкістю, підіймаючи сніжну куряву. До обіду впоралися і, задоволені працею, стали збиратися додому.

— Завтра постягуємо на дворище. Годі на сьогодні! Будемо відпочивати! — повідомив Микола заготовлювачам деревини.

Дружно йшли низом байраку, похваляючись, хто скільки звалив колод, і від кожного в морозному повітрі валило парою, немовби з гарячих казанів.

Настав вечір, і знову до хати Миколи Волока набилось чимало зимівчан, котрі мали бажання послухати новини від козаків. Та й самі хлопці хотіли знати, куди їх занесла лиха негода. Андрій запитав:

— Дядьку Миколо, а як зветься оця гарна місцина, де ми зараз? Нам тут до вподоби...

Усі задоволено засміялися, а Волок не без гордощів відповів:

— Ми тут десь із тридцять років зимуємо, а осіле життя встановилося останніх років із десять... Зветься місцина Ягідним байраком. Про нього і на Січі знають, як і про Кільчень нашу. Ще називають спащанами, бо ж татари жодного разу не відшукали наш зимівник. Багато люду переховувалося в цьому байраку під час татарської навали.

Микола замовк на якусь хвилину, проте, бачачи цікавість в очах гостей, продовжив:

— Що гарна, то гарна місцина... Тут поряд і річка Кільчень протікає. Вода в ній, немов джерельна, а риби... Коли витягуємо, аж дрижаки беруть: соми — по півлюдини, а малечу мішками сушимо, особливо в’юна та линів...

Тут утрутився в розмову сивобородий дідусь на прізвище Голик, додавши:

— І лови на дичину гарні... Птиця сама в петлі лізе, а зайці попід хатинами вештаються.

— Діду, а розкажіть, як одного разу татари все ж таки потрапили у наш байрак, — попрохав парубок Мусій Левух і засміявся.

Дід Голик трохи знітився, а потім таки став розповідати:

— Та ви вже, діти, чули безліч разів, а хлопцям розповім... Їхали ми з Січі в Ягідну за провіантом, було це восени... Запримітили, що за нами приховано вчепилися позаду татарські вивідувані...

Андрій із Яремою слухали розповідь бувалого січовика і дивувалися хитрощам цього дідуся.

— Не змогли ми від них відчепитися днів зо два, а коли були вже неподалік від Мисківського урвища, згадав я провалля, що чужі очі його могли б і не помітити, коли вершники нестимуться...

Козак Голик визвався бути принадою для татарських вивідувачів, тож у потрібному місці показався на очі переслідувачам та став, прикидаючись недолугим, втікати у бік непримітного провалля. Татари погналися за ним, як за зайцем, з улюлюканням. Голик довів переслідувачів майже до самого провалля і стрімко звернув... А там на ворогів чекала засідка. Несучись один поперед одного, переслідувачі зрештою, немов зграя чорних птахів, полетіли у провалля. Знизу неслося несамовите іржання коней та нестямні крики «літаючих» татар.

На краю прірви зупинилося двоє останніх, які встигли зупинити коней. Приходячи до тями, вони із жахом дивилися вниз, де конала їхня братія. Декілька пущених стріл довершили цю задумку до кінця, а козаки, впіймавши двох уцілілих коней, навантажили на них татарську зброю і вже надвечір були в рідному Ягідному байраку.

Присутні сиділи роззявивши роти і тільки підсмикували вуса й нетерпляче очікували кінця оповіді. І коли татари вже летіли, немов птиці, у провалля, задоволено загули, підхвалюючи старого Голика.

Козаки також похвалили дідугана, а Ярема, сміючись, звернувся до нього:

— Так ви, діду, бачили, як татари літають?!

Усі зареготали з дотепного жарту, а дід Голик, сміючись, ствердно кивав головою. Далі прийшла черга Андрія та Яреми, і вони із запалом розповідали про пригоди своїх друзів, інколи згадуючи, що і вони там були десь недалечко.

У хаті було замало місця, і у віконця стали вигупувати парубки та дівчата, які не мали змоги хоч на поріг ступити, аби роздивитися справжніх козаків, молодих та гарних. Андрій, оглянувши всіх довкола, весело промовив:

— Залишилося трохи пройти, і ми вже будемо вдома, на Присамарщині, у моїй рідній Михайлівні, — і, помовчавши трішки, додав: — Чекають на мене з весни. Не міг вісточки переказати...

Ярема на запитання хлопців, звідки він, повідомив, що з-під Чортомлика, а зимуватиме разом із побратимом Андрієм. Спащани залишилися задоволеними розповідями хлопців і почали виходити з хати Миколи, бо у дворі голосно кричали, щоб відпустили хлопців на вечорниці. Волок підвівся, розвів руками і звернувся до козаків:

— Андрію, Вікторе, ви вже уважте наш молодняк... Повеселіться з ними, а то скоро вікна мені повисаджують!

Гостям і самим кортіло відправитися на вулицю, до молодечого гурту, і вони охоче вийшли у дворище.

Тут зібралося десятків зо два молодняку. Веселими мали бути вечорниці. Звідусіль чувся сміх, дівочі та парубоцькі голоси. Козаки радо привітались з усіма, і зараз же двоє дівчат підхопили гостей попід руки та потягли до гурту, що зібрався біля розлогих верб на березі Кільчені. Тут уже цигикали музики, підбираючи гру під парубків та дівчат, які пішли у танок.

Коли Андрій з Яремою в супроводі дівчат опинилися в гурті, музики вдарили гопака, і місцеві хлопці стали витанцьовувати один перед одним. Швидко утворили велике коло, і дівчата, які привели Андрія і Ярему, стали перед ними витанцьовувати, взявши руки в боки та вибиваючи «кренделі» чобітками. Треба було і тут показувати козацький хист, тож хлопці, перезирнувшись між собою, пустилися в танок.

Завертілася неймовірна круговерть. Андрій опинився навпроти стрункої темноокої Наталки, а з Яремою стала до танка менша на зріст, але завзята Мотря. Довелося ногам пригадувати, які виверти колись виробляли, не хотілося зганьбитися перед дівчатами. А музики, наче змовившись, піддавали жару безперестанку. Від усіх танцюючих уже валила пара, і раз у раз із кола викидали то кожухи, то шапки, що заважали танцюристам.

Нарешті стомилися й музики, і молодь стала визбирувати свою одіж зі снігу. Друзі ще не раз виходили на танок під схвальні вигуки присутніх, а збігся сюди увесь зимівник. Козаки довели, що вміють не лише шаблями махати, а й добряче танцювати.

До них підходили парубки і привітно тиснули руки, вихваляли козаків. Молоді люди називали хлопців по іменах і вважали своїми друзями, обіцяючи, що по весні також прийдуть на Січ і воюватимуть із ворогами, а ледь не кожна з дівчат мріяла постояти хоч один вечір наодинці з таким козаком під рясними зорями різдвяних свят.

Та все ж друзям удалося непомітно вийти з гурту веселунів, і вони поспішили до хати Миколи Волока, думаючи про завтрашній шлях.

Уранці козаки пробудилися від легкого постукування мисок об стіл. Феодора подавала з мисника тарілки для гостей, а своїм ставила полумиски на трьох чи більше їдців. Вийшовши у двір, хлопці відчули, що мороз почав слабшати. Вони стрімко забігли в оселю і стали збиратися в дорогу.

Проводжали козаків усім зимівником, і кожен мав бажання потискати їх на прощання в обіймах, а Феодора з Прісиною стояли осторонь, витираючи сльози. Нарешті всі вгомонилися, і Микола зі своєю дружиною підійшли до хлопців і по черзі їх поцілували. Феодора крізь сльози промовляла до козаків:

— Може, десь почуєте про наших... Олекса Прус, Юхим Пихаленко, Грицько Норка... Майже рік минув, а від них ні чутки, ні вістки...

Підлужний та Ярема обіцяли переказати, коли дізнаються щось про цих хлопців від сотників.

Пізнє вранішнє сонце весело і грайливо висвітило зимівник, побіля якого на березі Кільчені люди зібралися проводжати двох козаків, які потрапили до них завдяки нічній хурделиці.

Десятків зо три молодих хлопців з усього зимівника, одягнені по-святковому, прийшли провести козаків до Попаневої могили, що височіла недалечко, за річкою Кільченню, виграючи при вранішньому сонці білим покривом. Супровідні зимівчани, взявши коней за поводи, стали переводити їх на протилежний берег, а потім чималий гурт поїхав за Андрієм та Яремою. Дісталися до підніжжя величавої могили-гори, і хлопці, махнувши руками, попрощались із почтом і поскакали у напрямку Муравського шляху.

Зупинившись на підгірку, побратими озирнулися і поглянули у бік Ягідного байраку, побіля якого височіла Попанева могила. На вершині засніженої гори, що сяяла на сонці, гарцювали великим колом вершники з їхнього почту, і вони не зупиняли свого прощального танка, допоки двоє козаків не загубилися з їхніх очей у променях вранішнього сонця.