Присмак волі

Побіля Горині

Уранці дізналися, що головне військо йде на Львів прямим шляхом, а полк Максима Кривоноса прямуватиме через Броди, збираючи докупи татарські загони, які розбрелися для захоплення здобичі та ясиру, за чутками, аж до самого Кременця. Дуже не подобалося козакам, що їхні «помічники» роблять набіги за здобиччю по українських землях, тож палали ненавистю до них. Але була й гарна новина: для припинення свавілля ординців на землях Волині з їхнім військом перебуватиме Богдан Хмельницький.

Полк Кривоноса рухався попереду багатотисячного війська і вивідував усе, що діялося попереду, до десяти верст.

Шлях був не з легких для людей, а для коней особливо. Дорога проходила по якійсь височині, звідки подекуди було видно на десятки верст. Десь далеко синіли переліски, які чергувалися з нескінченними рівнинами, а то на рівнині можна було зустріти й гору, що поросла деревами, або просто гору з каміння, що лежить у повному безладі. Краєвиди були тут надзвичайно гарні, і Андрій Підлужний милувався цією місцевістю, дякував Богові за те, що відкрив таку красу для живих своїх створінь.

Усім хотілося побачити бодай один загін ненаситних ординців та затребувати повернути безвинний люд на волю, бо не було ж такої угоди, щоб брати у полон мирних мешканців. Уже наближався вечір, але не зустріли жодного татарина, і навіть жодної живої душі не було видно в цих місцях. Треба було триматися ближче до свого війська, і Петро Гусак додавав ходи своїй кобилі Паві, а за ним уся сотня неслась до умовного місця побіля річки Горинь.

Жовтневий день швидко віддав останні сонячні промені, і нічого не лишалось, як ставати табором на ніч. Поки ще було видно, знайшли придатне місце і, оглянувши все навколо нього, Петро поставив варту з трьох боків. Табір влаштували під невеликою кам’яною горою, і спритні хлопці швидко знайшли струмки з водою та сухостій для вогнищ.

Уже вшістьох друзі лаштувалися до прохолодної ночі, тягаючи сухе гілляччя для вогнища і збираючи трав’яний сухостій під боки. Коли забезпечили себе всім необхідним для ночівлі, розпалили вогнище і дістали з торбинок нехитрий харч — сушену рибу та затверділі загреби. Коли небо стало чистим від хмаринок, усі побачили вузенький ріжок молодого місяця, що, немов човник, висів там ріжками догори.

— Хлопці, рахуйте гроші і торохтіть ними, щоб місяць почув і побачив... То будуть у вас великі гроші! — голосно вигукнув Санько і поліз щось шукати у поясі.

— Так оту кого гроші водяться! Ану показуй! — грайливо причепився до нього Андрій.

А Санько, не звертаючи ні на кого уваги, дістав якісь копійчини і, склавши у долоні, став трясти ними і бити об коліно, демонструючи оманливе торохтіння удаваними грошима.

— Оце як торохтить, так у кишеню маю покласти! — промовляв Санько вголос, а тоді став крутити навколо себе і додав: — З чотирьох боків, гроші, поспішайте, в Санькову кишеню стрибайте.

Тут уже хлопці не витримали і підняли такий регіт, що прибіг Макар і посварився Санькові кулаком:

— Знову ти підняв лемент, Санько! От всипле тобі Петро по спині!

Уже тихіше хлопці продовжили розважатись, а тоді Іван попрохав Андрія, щоб той розповів про зірки та сузір’я, і Підлужний охоче ділився з козаками своїми знаннями зоряного небосхилу...

Усіх розбудила вранішня прохолода, і хоч як хлопці тулилися один до одного і натягували на себе жупани, вставати довелося до сходу сонця. Швидко розпалили вогнища, і Петро вирішив не поспішати з роз’їздом, а нагодувати людей гарячою їжею. Кожна десятка швидко приготувала собі пшоняний куліш — хтось на воді, а в декого знайшовся і шматочок сала для смаку.

Після снідання Петро Гусак відібрав четвірку вістових козаків до полковника Кривоноса, а сотня продовжила свій шлях уздовж річки Горинь у пошуках броду. Покликавши до себе четвірку друзів, сотник призначив старшим Івана і послав їх уперед шукати якусь мілину або брід. Хлопці, не вагаючись, швидко перевірили зброю, захопили з собою луки і, обігнавши сотню, поскакали вперед у пошуках броду.

Невдовзі побачили наїжджений шлях, що вів під гору, убік від річки, і збагнули, що тут може бути брід. Андрій з Іваном увійшли на конях у річку і, тримаючи напоготові зброю, стали переходити на протилежний берег. Орлику недуже подобалася холодна вода, і він форкав від невдоволення. Посеред річки течія була сильнішою, та він, ступаючи обережніше, усе ж ішов уперед. Так мало-помалу вони вийшли на берег і, махнувши хлопцям, стали оглядати прибережні кущі та лісок, що підступав просто до річки.

Вони все уважно обдивилися і, не помітивши ніяких слідів та засідок, повернулися до річки, стали пробувати брід на ширину переходу. Вибрались до своїх і поставили палю на тому місці, де треба заходити у воду. Іван послав Санька сповістити Петра про знайдений брід, а решта, сховавши коней, залишилися спостерігати за місцем переходу.

Через деякий час на тому боці з’явилися четверо вершників, які їхали вздовж берега. Хлопці завмерли, спостерігаючи за ними, і Андрій з Павлом стали приладнувати стріли. Іван їх зупинив:

— Хлопці, не дурійте... Видно ж, що це татари. Нам заборонено встрявати з ними у сутички.

— Та знаю, Іване... Але ж так хочеться пустити стрілу он у того, з пір’їною, — тихо промовив Підлужний.

Вершники про щось поговорили і зникли, неначе їх тут і не було.

— Ти бачиш, щось відчули. Мабуть, сліди чужі побачили. Ясир не хочеться віддавати, тож шукатимуть інший брід, — з досадою сказав Павло і плюнув у напрямку зниклих татар.

Тут підійшла сотня Петра Гусака, і Іван розповів про татарський роз’їзд.

— Знають, що була домовленість не брати ясир під час війни, от і обходять нас подалі, — махнув рукою Петро.

Спочатку «а лівий берег перейшла четвірка друзів, а коли вони знову обдивились прибережні кущі, переправилася вся сотня.

— Треба триматися напрямком на Підкамінь, — оголосив Петро і додав: — Якщо когось зустрінете, швидко приводьте до мене.

Ці краї були невідомі нікому, тому їхали майже навмання, вибираючи випадкові дороги, а бувало, що пробиралися поміж кам’яними яругами. Добре, що в цю жовтневу днину ще світило сонце і можна було по ньому визначити напрямок шляху.

Перед обідньою порою на шляху зустріли ще одну річку, і тут їм трішки поталанило. Побіля берега стояв човен, а в ньому копошилося двоє людей. Побачивши стільки озброєних верхових, вони від несподіванки ледве не випали з човна. Петро виїхав наперед і запитав:

— Люди добрі, звідкіля ви? Чи не бачили якихось загонів?

— Та ми, пане полковнику, з Підкаменя, а тут промишляємо на рибу, — відповів літній дядько з чорною бородою.

Петро помовчав якусь хвилину і продовжив:

— А скільки буде до вашого Підкаменя?

Тут молодший, подумавши, відповів сміливіше:

— А от як на конях, то ще й сонце не сяде, а ви вже будете на місці, — а тоді додав: — Там і місток є.

— А чиї ви будете в Підкамені?

— Та ми Гребні будемо... Нас усі знають, — неохоче відповів дядько з бородою і опустив голову.

— Так от. Гребні... Що ви нас бачили, не кажіть нікому! — з притиском вимовив Петро і, підстьобнувши коня, попрямував уздовж річки, а за ним — уся сотня.

Треба було поспішати, але не можна дуже віддалятися від річки. Сотня мала надію до вечора приєднатися до полку Кривоноса. Проте заради безпеки Петро знову вирішив пустити вперед роз’їзд із чотирьох друзів, а за головного знову призначив Івана.

Хлопці, відчуваючи швидке зближення зі своїм полком, їхали більш безпечно, об’їжджаючи кам’яні вирви та кущі. Підлужний відчув якусь зміну в щебетанні птахів, і назустріч їм стали траплятися звірі, що немовби втікали від когось, не розбираючи набитих стежок. Андрій крикнув Іванові Яровому, що треба зупинитися, але той також зрозумів, що неподалік люди. Четвірка сміливців застигла, прислухаючись до звуків.

Іван подав знак Павлові, і той хутко зістрибнув з коня, припав головою до землі. Потім швидко піднявся з колін і, підійшовши до Івана, промовив:

— Почув тупіт коней. Їх чимало...

Треба було негайно повертатися до сотні, і друзі повернули по своїх слідах назад. Сотня не набагато відстала від них, і Іван швидко розповів Петрові Гусаку про те, що попереду рухається військо невизначеної сили.

— Хлопці, все одно ви будете попереду... Не підведіть мене. Самим не об’являтися, слідкуйте і край! — коротко наказав Петро, і козаки знову попрямували вперед.

Раптом почули іржання коней, скрип возів та людський гомін. Швидко вибрали безпечне місце і перехватили кінські щелепи поводом. Андрій тримав Орлика під коротку вуздечку і заспокійливо погладжував його шию. Кінь заспокоївся і стояв смирно, прядучи вухами. Підлужний шепнув Іванові, щоб потримав Орлика:

— Іване, допоможи, а я швиденько роздивлюся, хто це бреде.

Той мовчки кивнув головою, і Підлужний став видиратися на нагромадження з каміння, під яким вони знайшли собі прихисток. Не така вже й мала була ця камінна гірка, але Андрій вибрався таки на неї і побачив валку з возів, що рухалася кудись, а за нею важкою ходою чвалали люди. Їх супроводжували більше сотні вершників. Андрій швидко розпізнав татарський чамбул. Високі кожушані шапки на головах, у декого з кінським волоссям, своєрідна манера сидіння на конях. Він ще трішки обдивився все навколо, а тоді став обережно злазити з гірки, ледве стримуючи в собі якесь внутрішнє тремтіння від побаченого. З хвилюванням розповів Івану Яровому про все, а той трохи подумав і промовив:

— Подивися, Андрію, в який бік вони йдуть, та гарно роздивися навколишню місцевість!

Підлужний знову видерся нагору, дивився, як татари, прийшовши сюди нібито для війни з поляками, не забули про своє споконвічне ремесло — грабувати та неволити християнський люд. Нарахував бранців сотні зо три та помітив, що серед них чоловіків було замало, а в основному жінки, дівчата й підлітки. «Невже ми дамо їм забрати наших людей? Там дітей багато... Хто їм допоможе, окрім нас?» — гарячково міркував Андрій. Валка з возів порівнялася з Андрієвою схованкою, і він побачив, що вози оті завалені всіляким господарським крамом, одягом, кінською збруєю, мішками зі збіжжям. Почув легкий посвист знизу і став спускатися з гірки, думаючи, як проситиме Петра виручити бранців. Сотник стояв побіля гірки, а козаки розмістилися хто де, чекаючи слова свого старшого.

— Ну, так що ти там побачив?.. — став допитуватися Петро, і Андрій розповів про все.

— Давайте до мене десятників. Швидше! — наказав він Івану, і Павло з Саньком побігли до козаків, що були неподалік.

За хвильку вже всі зібралися біля Петра і мовчки чекали, що він їм такого скаже.

— Козаки, Хмель не вітає такі дії татар, але й битися з ними не дозволяє. Там по дорозі ведуть до татарського полону наших людей. Що маємо робити? — звернувся до своїх десятників схвильований Петро.

На деякий час запала незрозуміла тиша, і коли десь вище по дорозі почувся жіночий крик, Макар Пилипенко не витримав і промовив:

— А що, Петре, чи дорого наші життя коштують? Треба виручати, не шаблею, так помикитити головою!..

— Так пропонуйте, нехай думають ваші сиві голови, як це зробити, не зіпсувавши каші. Треба хитрістю... — закінчив він і запитливо глянув на козаків, що стояли, чухаючи потилиці.

Недовго тягнулась мовчанка, і знову Макар, піднявши руку, виступив уперед та почав говорити:

— Козаки, сотнику Петре, треба тихцем прослідкувати за ними... Коли стануть на нічліг, то мої хлопці викрадуть їхнього мурзу, а там, дасть Бог, обміняємо мурзу на наших...

Запанувала мовчанка, усі обмірковували задум Макара, а він стояв і нервово смикав за рукоять шаблі. Нарешті подав голос Василь Чепіга, товариш Макара Пилипенка з іншої десятки:

— Та вийде в нас!.. Що ж ми, віддамо наших бусурманам?!

Нарешті всі десятники стали висловлювати свою думку про спасіння люду, і тоді Петро підняв руку і промовив:

— Гаразд, я за все відповім, але, щоб дізнатися, де мурза буде сни дивитися, треба до них якусь приваду заслати.

— Хто піде за власною волею до татар у ярмо? Давайте запитаємо у козаків, — далі вів Петро.

— Пішли до хлопців, у них запитаємо, — зраділо промовив Макар, і всі попрямували до своїх десяток, шукаючи охочого на добровільний полон.

Андрій вирушив за Макаром до своєї десятки, і той став говорити про те, що сотенний не проти порятунку людей. А як дійшов до того, щоб хтось добровільно потрапив у полон заради розглядин у татарському стані, всі притихли і поглядали один на одного.

— Та воно можна б і спробувати татарського батога... А чи вийде вирватися? Може, все життя на каторзі... — розсудливо сказав до всіх Павло, і друзі ствердно закивали головами.

Андрія мучило сумління. Йому було жаль людських душ, що йдуть у неволю, та водночас може статися так, як казав Павло, а вдома — Даринка, мати, синок... Часу було обмаль, та ні з їхнього, ні з інших гуртів не було чути, щоб хтось відгукнувся на таку справу.