Присмак волі

Замах на Подолі

Уранці всіх розбудив запах смачної тетері. Біля кухаря сидів Макар Пилипенко і особисто наділяв кожному в миску вариво, примовляючи:

— Наїдайтеся, хлопці!.. Дай Бог, щоб і вечеряти довелося разом!

Зранку всім було не до жартів, їли, поглядаючи спідлоба на Макара. У кожному жив якийсь острах перед сьогоднішнім днем.

Після сніданку Пилипенко оголосив своїм, що сотні випало таємно чатувати посеред люду на Подолі, де Богдан оглядатиме духовну семінарію, і ходити вільно посеред семінаристів та простого люду.

Незабаром стали під’їжджати сани і по п’ять-шість козаків усаджувалися в них. Їздові хутко везли хлопців у бік, як вони говорили, Володимирової гори. Настала черга і Макарової десятки. Швидко розмістилися на двох санях, залишивши при наметі доглядачем козака Гліба Матвієнка.

На санях з десятником опинилися Підлужний з Яремою, Білий та Капелюжний. Макар у довгій чумарці зі вставками малинового кольору, в гарному, витканому у два кольори широкому поясі, мав вигляд заможного землевласника. Після трудів над його бородою перукаря з Чепігової десятки широке обличчя здавалося аж надто суворим, а з-під сивої смушевої шапки на хлопців поглядало двійко великих сірих очей, що доповнювали статечність чоловіка.

Андрій з цікавістю розглядав місто, яке в його уявленні мало бути надзвичайно красивим. У око спадала велика кількість храмів. Ледве встигав намилуватися величчю одного храму, як перед очима виринав інший, начебто ще кращий за щойно бачений. Різнокольорові маківки, осяяні вранішнім сонцем, майже казково виділялися на тлі засніжених схилів та й усього довкілля. Особливо всіх вразила сніжно-біла, із золотавими обмальованими кутами Софіївська дзвіниця, над якою аж сяяла яскраво-синя маківка.

Макар першим осінив себе перстами і поклонив голову, коли вони порівнялися з Софією, а за ним — усі, хто був у санях. Попереду виднівся ще один величний храм, і коли порівнялися з ним, всі одностайно перехрестилися. Груди Андрія аж розпирало від баченого, на якийсь час навіть вилетіло з голови, заради чого він тут опинився. Його християнська душа раділа і співала хвалу Господу. Сани мчали посеред цих святинь, і от уже нарешті шлях пішов під уклін і повів їх поміж двома горбами. На одному височів замок, а другий був укритий деревами.

Візник, обернувшись до них, поважно мовив:

— Погляньте вниз... Це наш Поділ, чимало люду тут проживає... А по теплу з усього світу купці на Почайні стоять!

Сани стали рухатися занадто швидко, і коні як могли стримували їхнє настійливе спускання донизу. Усі бачили, як напружився їздовий, намагаючись утримати коней віжками, і коли попереду показався скрут шляху, Макар Пилипенко гукнув хлопцям:

— Швидко стрибайте! Коні не втримають! Понасідали тут!..

Від його різкого крику хлопців як вітром здуло із саней.

Андрій, почувши волання десятника, швидко шугнув на узбіччя і впав у замет, як у пуховик. Поряд зі снігу вибиралися хлопці та стали поглядати, що ж воно буде далі з саньми, в яких залишились їздовий та Макар. До них долинали заспокійливі крики їздового, і ті, що сплигнули, бачили, як їздовий та Макар тягнуть на себе віжки. Урешті-решт сани зупинилися на скруті шляху. Хлопці, вибравшись на втоптаний, але слизький шлях, побігли до саней. Макар Пилипенко, почувши голоси своїх козаків, посміхнувся і запитав:

— Що, хлопці, добру в снігу купіль прийняли? — а тоді вже додав: — Спускайтесь донизу. Ми там почекаємо!

Облегшені сани посунулися вниз без клопоту, і четвірка молодиків у гарному вбранні, бавлячись на слизькому шляху, поспішила на Поділ.

Незабаром побачили внизу й сани, біля яких стояли Макар з усміхненим їздовим, який, вийшовши назустріч, став дякувати:

— Їй-право, хлопці, ви таки козаки... А так міг би й коней втратити. Важкі були сани.

Хлопці задоволено посміхалися і, заплигнувши на сани, продовжили шлях без усякого смутку. Нарешті їздовий зупинив коней. Макар домовився з ним зустрітись увечері на верхівці пагорба, ближче до Лаври, куди вони йтимуть із натовпом услід гетьману.

Опинившись на Подолі, пішли разом із людьми, які гуртами сунули в якесь відоме їм місце. Андрій неспішно йшов з усіма, роздивляючись краєвиди Подолу. По праву руку було видно закуту кригою річку Почайну, а ліворуч і прямісінько перед ними виднілося декілька величавих пагорбів, що майже нависали над містом.

Андрій, навчаючись у Свято-Миколаївському монастирі, знайомився з минувшиною Києва і зараз не міг утриматись, щоб не поділитися з друзями своєю обізнаністю. Він схвильовано попрохав Макара Пилигіенка:

— Пане десятнику, дозвольте розповісти хлопцям про Київ...

Макар був не проти, але на своїх козаків пригримнув:

— Слухайте, а самі розглядайтесь навколо.

Андрій розповів, що на цьому місці в річці Почайні князь Володимир хрестив людей. От і з’явилися перші християни на Русі. Пагорби, які немовби оточили Поділ півколом, звуться Щекавицею, Хоревицею, а гора, попід якою вони йдуть, зветься Замковою... Так, розмовляючи, вони наблизились до Київської братської школи, побіля якої було вже безліч людей. Усі чекали появи Хмельницького.

Четвірка козаків трималась разом. Походжаючи поміж людей, непомітно приглядалися до них. Незабаром почулися вітальні вигуки, і всі стали протискатися туди, де вже вітали Хмеля. Юрба людей ледве не відтіснила козаків від головного видовища: десь там проїжджав із почтом сам гетьман.

Макар, лаючись то на своїх хлопців, то на людей, розштовхував усіх своїми могутніми плечима, пробивав Шлях поближче до гетьмана. Невдовзі вони вже побачили самого гетьмана, якому шанобливо допомогли звільнитися від стремен. Хмельницький пішов по червоній доріжці до хористів, що вітали його з усім братством. Здалеку Андрієві було видно, як гетьману накинули на плечі червоне корзно і вшановували його, осіняючи великим хрестом. Хористи стали співати величальну пісню, і юрба трішки вгомонилася та прислухалася до незвичайного звучання.

Після величань зачитували якісь петиції. Деякі слова долітали й до слуху козаків, але за гомоном неможливо було розібрати, про що йдеться. Тепер гетьман у супроводі могилянської братії вирушив уздовж довжелезного проходу, який сотворили ті, хто бажав його побачити.

Підлужний був недалечко від охоронців з його полку, які стояли суцільною стіною і не дозволяли простому людові добратися до гетьмана. Тепер уся четвірка зиркала навсібіч, придивляючись до людей, які махали гетьману. Макар Пилипенко також стояв, вимахуючи руками і між іншим даючи хлопцям знаки, щоб уважно дивилися навколо.

Андрій, удаючи із себе байдужого до загального святкового настрою, придивлявся до двох високих на зріст молодиків, які також не поділяли загальних веселощів. Він несподівано для себе доброзичливо до них посміхнувся і невдоволено крутнув головою у бік гетьмана, що саме проходив поміж людьми. Один з молодиків розуміюче кивнув головою і став оглядатися навколо, ніби когось шукаючи.

У Підлужного з’явилося передчуття небезпеки, а гетьман, вітаючи людей, уже наближався до них. Андрій непомітно кивнув Яремі у бік молодиків і з таємничим та погордливим виразом на обличчі став пробиратися ближче до незнайомців. Зупинившись майже поряд, підморгнув одному і показав кивком голови у бік гетьмана, що вже стояв у десяти кроках від них, потискував руки тим, хто примудрився просунути їх поміж охоронцями. І раптом ближній до Андрія молодик засунув руку за пазуху і став витягати пістоль. Його супутник зробив те ж саме.

Андрій на якусь мить застиг від несподіванки, і йому навіть подумалося, що це звичайне самонавіювання, проте відчуття мисливця і воїна взяло гору. Коли ті стали цілитися в гетьмана, він миттєво кинувся до зловмисників і, зваливши на них парубійка, що стояв поряд, штурхонув їх обох. У ближчого від нього пістоль випав з рук. Далі Андрій, уже в якомусь шаленстві давлячи парубійка, що лежав, дістав до витягнутої руки з пістолем другого молодика і підштовхнув угору. Гримнув постріл, і зловмисник, випустивши з рук зброю, спробував утекти.

Серед загальних хвалебних вигуків, співів, які неслися від семінаристів, та церковного передзвону ніхто не звернув уваги на одинокий постріл з пістоля. Підлужний побачив, що до них протискуються хлопці з його десятки, і, зробивши відчайдушний рух уперед, встиг ухопитися за каптур стрільця, який намагався втекти. Смикнув щосили, а втікач тяг Андрія за собою, валячи людей на своєму шляху. Та на якусь мить молодик призупинився, і Андрій став давити його всім своїм тілом донизу. Тут підоспіли хлопці, і всі гуртом навалилися на молодика. Йому нічого не лишалося, як присісти. Андрій чув позаду нього метушню та лайку то на своїй мові, то на польській. Утікач притих, притиснутий до землі вже трьома козаками, і коли стало чутно, що Хмельницький пройшов далі від цього місця, Андрій наказав хлопцям скрутити руки зловмиснику.

Люди, зрозумівши сутність подій, звільнили місце сутички, і хлопці підняли обох нападників із землі та зі скрученими назад руками повели далі від натовпу. Макар Пилипенко йшов позаду, тримаючи напоготові пістоль та просячи перехожих, щоб звільнили шлях. Знайшли місце, де вешталося менше люду, і, посадивши обох нападників просто на сніг, спинами один до одного, обкрутили мотузкою. Макар залишив хлопців охороняти невідомих, а сам кинувся шукати сани, аби чимскоріше вивезти їх звідси. Четвірка козаків, обступивши півколом зв’язаних незнайомців, пильно видивлялася навкруги та покриками відвертала людей від цього місця.

Андрій побачив, як до них швидко наближалися сани з двома людьми, і подумав, що це вже Макар Пилипенко хутко поспішає... Але то були чужі люди. Коли сани наблизилися, хлопці побачили в руках їздців зброю, направлену в їхній бік. Ближче до саней був Олег Капелюжний, і він, тримаючи пістоля поперед себе, кинувся їм навперейми. Постріли пролунали майже одночасно, і з саней вивалився навзнак чолов’яга, який сидів поряд із візником.

Через деяку мить упав лицем уперед Капелюжний, а з саней, що порівнялись із хлопцями, ляснув ще один постріл, і в ту ж мить хлопці один за одним розрядили свої пістолі в їздця. Сани помчали далі, і стріляти більше не було сенсу. Тепер усі дивились услід саням. Андрій зі здивуванням побачив, як одинокий їздець став хилитися набік і, випавши із саней, все ж тримався за віжки. Але тепер некерований кінь вивертав голову набік, прагнучи звільнитися від безпорадного господаря. У цей час сани з наскоку вдарилися об дерево і, перевертаючись, потяглися далі, а їздець, випустивши віжки, покотився по снігу.

Підлужний прожогом кинувся до пораненого їздця, а коли підбіг та поглянув на нього, зрозумів, що той уже не встане. Швидко повернувся назад, де Ярема з Білим клопотались біля пораненого Капелюжного, який лежав горілиць. Сполотніле лице було заюшене кров’ю. Хотіли перев’язати, але він перестав подавати ознаки життя.

Ярема з Білим взяли бездиханне тіло Капелюжного і стали перетягувати ближче до пов’язаних зловмисників. Андрій прикрив лице козака його ж яскравою синьою китайкою, якою він при житті обмотував шию.

Тепер звернули увагу на зв’язаних. Одні: із них сидів, опустивши голову на груди, а на добротному кунтуші виступила кров’яна пляма. Підлужний підняв голову молодика і побачив, що від нанесеного пострілом із саней поранення він помер.

— Хлопці, що нам Макар скаже? Біля нас уже четверо забитих, — сумовито промовив Андрій.

Ярема скрушно махнув рукою і, побачивши сани, що наближалися до них, сказав:

— Макарові головне, що Богдан живий і неушкоджений!

Хлопці ступили назустріч Пилипенку, який здивовано дивився на накритого китайкою Капелюжного, і Андрій несміливо почав виправдовуватись:

— Пане десятнику, не зуміли ми вберегти Капелюжного... Налетіли на нас, як віхола, а він подався навскіс, одного з них забив, а другий...

Макар підняв китайку і, глянувши на зблідле обличчя свого козака, зняв шапку та шанобливо перехрестився, а з ним разом і хлопці. Швидко оговтавшись, Пилипенко наказав Білому покласти на сани забитого товариша і відвезти тіло до церкви у Пирогощі та лишити там на опікування монахинь, а козаки його невдовзі заберуть. Потім, наказавши Підлужному з Яремою пильнувати місцевість навколо, заходився допитувати единого живого зловмисника. Двоє друзів відійшли подалі, щоб не чути докорів розгніваного десятника, і стали роззиратися навкруги.

Через деякий час Макар Пилипенко покликав хлопців, і вони швидко підійшли.

— Таких, як оці молодики, по місту бродить чимало. Рано ще нам відпочивати... Відправимо цього до Капусти і — за Богданом! — розпорядився Пилипенко.

Повернувся Михайло Білий на санях, і хлопці, залишивши забитого нападника на снігу, поклали на сани його подільника. Десятник, умостившись поряд зі зловмисником, поїхав його супроводжувати. Тепер троє козаків спішно полишили злощасне місце і поспішили до Печерської лаври, куди пішою ходою відправився Богдан у супроводі київського війта та великої кількості люду.

Наздогнали крайніх з величезної юрби людей уже на схилі гори, неподалік від самої Лаври. Різними манівцями стали пробиратися ближче до голови величезного змієподібного людського натовпу. Наблизитися до Богданового почту не було ніякої змоги, та вони настійно рухалися вперед разом із юрбою, шукаючи нагоди, щоб якось продертися...

Нарешті всі зупинилися, але Андрій із Яремою під невдоволені вигуки якихось жінок, що стояли в очікуванні подальших подій, стали пробиратися далі. До них долинув багатоголосий людський гомін: «Служба почалася...», і на деякий час хлопці також зупинилися, начебто прислухаючись до церковних хорів. Люди, повернувшись лицем до Лаври, покірно стояли, шепочучи слова молитви, і старанно осіняли себе хресним знаменням. Хлопці також благоговійно застигли там, де їх настиг голос церковного дзвону, що начебто вирвався згори і окутав люд своїм благим звучанням. «Живий... Значить, іще живий Богдан!» — лунало в голові Андрія у ритмі биття дзвонів. Тепер він вперше від часу зустрічі з нападниками заспокоївся душею і осінив себе хресним знаменням, дякуючи Богові за спасіння гетьмана.

Застигши на певний час на одному місці, хлопці все ж стали проштовхуватися вперед, не беручи до уваги невдоволені погляди прочан. Нарешті побачили попереду рівний ряд дружинників з гетьманського полку, які стояли суцільною стіною спинами до люду. Одягнені вони були в однакові кожухи темного кольору, на голові мали високі повстяні ковпаки, облямовані гарним хутром по нижньому краю. «Гарні хлопці... Високі на зріст, сильні, і зброя аж поблискує... А гетьмана могли і не вберегти...» — думалось Андрію, коли вони наблизилися до ряду дружинників.

За різноголоссям хорів Андрій здогадався, що утреня літургія от-от мала закінчитися, і він шепнув Яремі:

— Що б там не було, триматимемося неподалік від Богдана... Чомусь наших не видно.

Коли служба скінчилася, натовп почав так тиснути позаду хлопців, що їх мало не винесло на спини дружинників з гетьманського полку. Час ішов, а Хмельницький усе не з’являвся. Розчаровані люди, які хотіли знову побачити гетьмана, потроху послабили тиск і стали розходитися. Залишилися позаду дружинників лише ті, хто бажав хоч краєм ока побачити Богдана, та добре одягнені міщани, яким не дошкуляв холод. Андрій, хоч і мав гарний кожух, але відчував, як починали дубіти ступні. Щоб якось зігріти ноги, вони з Яремою тупцювали на місці разом з іншими.

Нарешті почулися якісь вигуки, і поміж двома рядами дружинників швидко проїхало до десятка добротних саней, у які були впряжені по двоє гарних коней. Дружинники, захвилювавшись, тісніше зімкнули ряди, а залишки натовпу притиснулися до їхніх спин. Тепер Андрій не видивлявся, чи з’явиться Богдан, чи ні: відчував це по хвилюванню натовпу.

Зараз вони з Яремою стояли у півоберта до юрби і, крутячи головами, прагнули угледіти якогось зловмисника.

Незважаючи на їхнє хвилювання, вихід Богдана Хмельницького з Лаври відбувався швидко та безпечно. Гетьман вийшов в оточенні свого почту та служителів Лаври і вмостився на сани одночасно з ними. Андрій тільки й побачив правицю Богдана, якою він дав знак рухатися. Валка саней так швидко зірвалася з місця і зникла за згином спуску, що юрба не встигла прокричати величальних слів. Дружинники зімкнули двобічні ряди і швидкою ходою попрямували вслід санному почту.

На жаль, не поталанило ще раз зблизька уздріти Хмельницького, але хлопці були задоволені. Головне тепер — знайти, де стоять їхні сани... Повсюди ще вешталося чимало людей, сновигали у різних напрямках сани. Хлопці почули, як із саней, що проїжджали повз них, подав голос їздовий. Андрій упізнав у ньому дядька Матвія, з яким вони вранці їхали на Поділ.

— Здоровенькі були, козаки... Живі всі? А то, я вже знаю, була пальба на Подолі... — весело промовляв Матвій, але, побачивши сумні обличчя хлопців, примовк.

Підлужний з Яремою вмостилися на санях, та Матвій, проїхавши з версту, зупинився.

— Чекатимемо тут вашого старшого і решту козаків. Ми так домовлялися, — повідомив візник і, діставши люльку, довго припалював тютюнець.

Невдовзі з’явилися розчервонілі від пішої ходи Пилипенко з Білим. Коли їздовий рушив, Макар, рубаючи фрази, схвильовано промовив:

— Повертаємося без одного... Загинув Олежа Капелюжний. Посіпаки польські застрелили... Завтра поховають його без нас. Я порозумівся з Філаретом при Пирогощі...

Більше ні про що в дорозі не розмовляли, а, прибувши до свого табору, швидко вмилися снігом і повечеряли в теплому наметі. Подякували Глібові Матвієнку за турботу та пом’янули убієнного Олега...

Два дні спозарання виїздили в місто. На санях, а коли й пішим ходом снували у різних напрямках. Де був у той час Богдан, не знав ніхто. Наступного дня, увечері, стало відомо, що сотня має вирушати до Чигирина.

Знову з’явився Лаврін Капуста і подякував козакам і особисто Макарові Пилипенку за те, що протидіяли замаху на Хмельницького. Андрію було подаровано пістоль, інкрустований чудернацькими вензелями, а Макарові — іменну шаблю з написом: «Хороброму — від гетьмана».

У сотні всі знали про їхню сутичку на Подолі і з повагою ставилися до Макара та Андрія, а особливо після того, як сотні було подаровано на гурт сто злотих від Хмельницького. Окрім того, Макарові та Андрію було залишено гарний міщанський одяг для особистого використання.

Уранці, зі сходом сонця, Петро Гусак повів свою сотню з Києва. Зупинившись на недовгий проміжок часу на пагорбі, козаки прощалися з містом, яке цього разу було огорнуте сивою пеленою. До них долинали тільки далекі покрики та ледве чутний ляскіт заліза в кузнях...