Присмак волі

Видіння Никодима

Наближався вечір, і ординці сердито підганяли бранців, мабуть, намітивши десь попереду нічліг. Удалині, пообіч шляху, показалася непримітна лощинка, і всіх стали зганяти туди. Здійнявши ґвалт, ординці оскаженіло підганяли юрбу полонених до неї.

— Заб’ють людей, бусурмани прокляті! — гнівно промовив Санько, а Никодим підтримав його:

— І на них буде Божа кара за зло і гріхи їхні!

Нарешті люди опинилися в оточенні своїх поневолювачів у лощині. Татари стали розв’язувати руки бранцям і кидали кожному по шматку м’яса. Залишали й невеликі міхури з водою, на яку в першу чергу накинулися люди. Жінки передусім потурбувалися про своїх дітей, омиваючи їхні припухлі ноги та лиця. Коли діти вже жували м’ясо, самі вгамовували спрагу та вмивалися.

Санько з отцем Никодимом також умилися і, перехрестившись, стали куштувати нехитру татарську їжу. Санько, відкусивши шматок незрозуміло якого м’яса, не зміг проковтнути і, нахилившись, виплюнув його на землю.

— Ти поїж, синку, кращого тут не буде, а без їжі пропадеш... — порадив Никодим.

— Я хочу вам, отче, сказати, що не думаю тут довго бути, — тихо промовив Санько, притиснувшись ближче до Никодима.

Отець Никодим подивився на нього і став розповідати, як він потрапив сюди. Санько слухав, а сам роздивлявся навкруги, бажаючи визначити, де розіб’ють намет для мурзи, де на ніч посідали залогою дозорці, скільки охоронців біля намету мурзи та його супутника. З’ясувавши, як охороняється табір, Санько став уважніше слухати отця Никодима, а чим далі той розповідав, тим Санька все більше дивувала його оповідь. Усі стали з цікавістю прислухатися до розмови про дивовижні події і ближче підсувалися до Никодима з Саньком.

Отець Никодим був монахом Почаївського монастиря, що знаходиться недалеко звідси. Він, відданий своєму чернечому послуху, ходив по навколишніх селах, а іноді й набагато далі, проповідував православну віру Христову. Брав із собою лише Євангеліє та пускався у мандри, живучи тим, що Бог пошле. Так проминуло багато років, і на віру християнську він навернув багато людських заблукалих душ.

От одного разу під час таких мандрів заради віри Христової він дійшов майже під Луцьк. Коли ніч застала його поза селами, влаштувався спати в копиці запашного сіна, і оскільки його здолала втома, швидко задрімав. Раптово прокинувшись, побачив напроти себе сяюче світло, а в сяйві стояла Матір Божа Почаївська і, простягнувши вперед руки, немовби звала його до себе. Через якусь мить видіння зникло, але він відчув у собі таку силу, немовби відпочивав усю ніч. Ні про який сон не хотілося думати, і отець Никодим, вибравшись з-під сіна, вирішив повертати назад до Почаївського монастиря. У ті дні місяця на небі не було видно, проте дорогу отець Никодим бачив, неначе вдень, і сміливо прямував, не боячись звірів.

Сонце застало його вже далеко від місця нічного перепочинку, і він, не зупиняючись, пройшов до самісінького обіду без води і крихти хліба в роті. Нарешті, відчувши втому, сів перепочити і вперше за цей день, попивши води, подумав, що добре було б з’їсти шматочок хліба. Раптом на дорозі заскрипіло декілька возів, і отець Никодим побачив, що то їхали люди з наваленими як заманеться домашніми речами. Він вийшов на шлях та привітався з подорожніми, а люди зупинились і, зійшовши з возів, чемно припали до його руки.

— Благословіть, отче, помоліться, щоб згинули вороги, які насіли на наш край! — стривожено просили люди і, стаючи на коліна, плакали й молилися, підіймаючи руки до неба.

— Що сталося, люди? Розповідайте про свою біду, — заспокійливо говорив отець Никодим, кладучи свою правицю на голови тим, хто стояв на колінах.

— Біда прийшла в наші краї. Татарви навалило, як мух... Обсіли села, хапають усіх придатних до полону, а решту забивають на смерть, — видавив із себе чоловік, що був у гурті за старшого. — Ми якимось Божим промислом вирвались із села і вже на шляху знайшли одне одного, от разом і втікаємо подалі від супостата кровожерливого.

— Та це ще і не зовсім біда... — додала його дружина. — Усі кажуть, що обсіла татарва Почаївський монастир, і вдень і вночі рвуться до нього, щоб зруйнувати нашу святиню і обитель Матері Божої.

Отець Никодим, як зачув таку звістку, похолонув увесь і від хвилювання затрусився всім тілом. Йому стало зрозумілим і видіння Почаївської Божої Матері, і її руки, що були простягнуті до нього... Він благословив утікачів на спасіння і, наказавши їм молитися за Почаївську обитель Божої Матері, став збиратися в дорогу. Миряни дали йому хліба, сиру, міх із водою і слізно побажали благословенної дороги до Почаївської обителі.

Відкусивши декілька разів затверділого хліба, отець Никодим знову відчув у собі прилив сили і, перехрестивши людей, негайно вирушив у дорогу. Ноги самі несли в рідну обитель, і до вечора він устиг перейти через річку Ікву в нижній течії, а з настанням темряви зупинився ночувати під Дубном. У домівки не просився, відпочивав у якомусь сіннику, щоб якнайшвидше продовжити свій шлях далі, на південь. Передсвітанком прокинувся від холоду і, швидко з’ївши шматок хліба з водою, вибрався із сінника та продовжив свій шлях.

Дорога від Дубна на південь була натоптаною, і до настання ранку він дійшов майже до Кременця. У місті орудували татари, бо було чути страхітливі людські викрики, і чорні дими пожеж тягнули свої хвости у бік Почаєва. Отець Никодим вирішив обійти Кременець збоку, тож став пробиратися через чагарники, лісочки у бік Почаївського монастиря. Тут знову перейшов річку Ікву. Це вже були добре знайомі місця, і він ішов далі знайомим шляхом.

Сонце піднялося і на рівних місцинах пригрівало лівий бік мандрівника та додавало наснаги. Він вийшов на галявину, з якої було видно монастир, що велично стояв серед перелісків і кам’янистих височин. Відчуваючи поблизу небезпеку, отець Никодим обережно пробирався до монастиря з півночі, де підступи були більш пологими.

Невдовзі до нього стали долинати крики ординців, а згодом Никодим побачив, як вони довгим ланцюгом скакали один за одним і, випустивши у бік обителі стрілу, поверталися, щоб зробити нове коло. З монастиря чувся церковний спів, що весь час лунав, наростаючи до високих тонів. У цей час він побачив у небі над монастирем Матір Божу, що ніби стояла на хмаринці в сяйві незвичайного вогню, який обволік її, неначе щитом. Татарські стріли, долетівши до цього щита, билися об нього і летіли на того, хто їх випускав.

Ординці спочатку не розуміли, чому падають їхні стрільці, а коли вже не один десяток лежав, повалений своїми ж стрілами, зчинився переполох, і вони стали снувати туди-сюди, щоб уникнути ураження. У цьому шаленому коловороті вершників, у хмарах стріл, що випускали по монастирю та видінню Божої Матері над ним, ординці не могли вгомонитися, поки їх не лишилося удвічі менше. Підскочив гонець мурзи і став кричати, закликаючи до зупину, і дехто послухався. Проте були й такі, що не могли зупинитися, і тоді кожен падав з коня, забитий своєю ж стрілою.

Отець Никодим увесь час молився, дивлячись на це дійство, і підспівував голосам, що долинали з монастиря. Деякі з ординців, кинувши зброю, попадали на коліна перед видінням Божої Матері і, склавши руки на колінах, били поклони християнській заступниці. Нарешті видіння на воздусях стало набувати вигляду рожевої з білим хмаринки, яку по вітру понесло в інші простори.

Монастирський спів також став замовкати, і побіля монастиря запала тиша. Було чути лише щебетання птахів та стогін поранених нападників. Перед монастирем знову з’явились ординці та стали піднімати із землі своїх товаришів, які стояли на колінах. Деякі з них, пручаючись, не хотіли підніматися, і тоді старший ординець бив їх канчуком по спині. Спантеличені ординці, закривши лиця від болю, йшли незрозуміло куди, ледве перебираючи ногами.

Потроху їх зібрали подалі від монастиря, а забитих почали стягувати до яру, щоб присипати землею. Отець Никодим вийшов зі своєї хованки і смиренно пішов до монастиря, сподіваючись знайти прихисток за його стінами. Він уже наблизився до бокових воріт, тримаючи поперед себе Євангеліє, і на нього ніхто не звертав уваги. Тільки один вершник, досить молодий, гарно одягнений, з дорогою зброєю, підскочив і щось залопотав по-своєму. Отець Никодим зупинився, не піднімаючи голови, застиг на одному місці, а тут підскочили ще з п’ятеро ординців, і один з них, спішившись, простягнув руку до Євангелія.

Отець Никодим стояв, притиснувши Євангеліє до грудей, а ординець схопився за книгу, став виривати з рук, тягаючи отця з боку в бік. Руки отця не рознімалися, і тоді ординець ударив його по обличчю. Никодим завалився на спину, не випускаючи Євангеліє. Наступивши йому на горло, татарин вирвав Євангеліє і, повернувшись до молодого ординця, простягнув книгу йому.

Никодим підповз до ординця, став благати його, щоб повернув святиню. Коли наблизився до вершника, кінь, чогось злякавшись, рвонув із місця, і молодий ординець, який затиснув у руках книгу, не втримався і гепнувся поряд із Никодимом. Він ошаліло дивився на отця, тримаючи перед собою книгу.

Татари застигли на місці, і коли той закричав мов навіжений, кинулися на допомогу — хто ловити коня, а хто піднімати молодого мурзу. Передавши Євангеліє одному з ординців, молодий мурза став шмагати отця Никодима по чому вдавалося влучати і, може, забив би, якби не старий мурза, що підскочив на коні і з лету вихопив канчука з рук несамовитого зухвалого мурзи.

Побитий отець Никодим залишився лежати на землі, а ординці почали спішно відходити з цього нещасливого для них місця. Отямившись, отець побачив, що ординці вже рушили далі, тож побіг слідом за ними, шукаючи молодого мурзу, щоб забрати назад своє Євангеліє. Ніхто на нього не дивився, але й не били, а отець Никодим, побачивши нарешті молодого мурзу, кинувся до нього, падаючи перед конем, та благав повернути Євангеліє. Набундюченому мурзі набридли оті благання, і він махнув своїм, щоб вони прогнали Никодима геть. Отець біг за ними, не зупиняючись, зо дві версти.

Ось вони зупинилися побіля влаштованого для полонених табору і стали злазити з коней для відпочинку, а отець Никодим знову знайшов молодого мурзу та благав повернути йому святу Біблію. Та тут терпіння ординця лопнуло, і він гнівно наказав своїм сторожовим церберам відвести неслухняного Никодима до ясиру, де вже набралося чоловік триста християнського люду. Підкорившись волі мурзи, отець Никодим слухняно пішов у супроводі ординців до полонених.

Уже другий день він іде з полоном, сподіваючись забрати якимось дивом Господнім святе Євангеліє, що потрапило до рук бусурманів-нехристів...

Доки отець вів свою оповідь, люди потроху непомітно перебиралися до них поближче, і, коли стемніло, Никодим із Саньком уже сиділи у щільному колі люду. Як Никодим говорив, люди мовчали, зачаровані виразним, але не дуже гучним голосом отця, і в Санька з’явилася впевненість, що козаки зможуть визволити цих полонених, а отцю Никодиму вони повернуть втрачене Євангеліє.