Присмак волі

Дорожні несподіванки

Далі рухалися мовчки, кожен обмірковував події останніх днів. Вітер, хоч і дув у спини, але разом зі сніговою порошею вносив холоду тіло та смуток у серця мандрівників. Поряд зі шляхом де-не-де валялися поламані вози, а часом і туші мертвих коней — не витримали важкого шляху.

Під вечір зупинилися побіля хутірця з декількох хатинок і вирішили заночувати десь тут, проте людей не турбувати. Коли розгорілося багаття і повіяло теплом, усі повеселішали і стали допомагати Романові прилаштовувати каміння для нічного зігрівання. Швидко в казані забулькотіла каша, і невдовзі всі вже вправно черпали смачну страву, обпікаючись гарячим, поспішали втамувати голод.

Після вечері стали обмірковувати, куди ж покласти спати Санька, а той, сміючись, кивнув на Івана з Марією та відказав:

— Не ламайте голів... Ляжу я поміж Марією та Іваном — тепло буде, а сторож я добрий!

Посміялися, а тоді стали допомагати Санькові вистилати землю, нагріту вогнищем, ялиновими лапами та хмизом. Так Санько і вмостився спати, поклавши біля себе Воронька. А Рада ще стала й підколювати парубка:

— Це тобі не на печі в Онисії! Швидко пригадаєш, як раніше козакував!

Ранок дістав мандрівників морозцем, а земля була притрушена снігом, який нагадував усім про початок зими. Санько з Іваном намастили дьогтем вісі і, підгодувавши коней, стали збиратись у дорогу. Земля за ніч підмерзла, і колеса так гуцикали по нерівному шляху, що Івана добряче підкидало на возі.

— Давайте звернемо на узбіччя! Там краще їхати! — крикнув Іван до Ради, і вона на знак згоди кивнула.

Не встигли проїхати й версту, як підвозом Івана щось тріснуло і задня частина воза лягла на землю.

— Мабуть, вісь зламалася, кат би її взяв, — зло вилаявся Іван і вибрався з воза, а побіля нього вже сидів Санько та заглядав під низ короба.

— От і приїхали, друже... А поряд немає підходящих дерев, щоб вирубати на вісь, — стривожено бубонів Санько.

Поставили віз Ради поближче до Іванового, бо ж не виключено, що й ніч застане на цьому місці. А Роман несподівано зауважив:

— Та ми ж учора бачили два вози поламані... В одного вісь була неушкоджена. Давайте повертатись!

Швидко випрягли їздового коня з Радиного воза і, осідлавши коней та прихопивши сокири, Роман із Саньком подалися пройденим шляхом.

Жінки поназбирували хмизу, та не встиг Іван розпалити багаття, як поряд почулося виття, і незабаром усі побачили неподалік зграю вовків, яких було приблизно з десяток.

— Швидко всі за зброю! Вони нападають миттєво! — став кричати Іван, а сам кинувся міцніше прив’язувати вузди коней, щоб не понесли воза з переляку.

Коні хропіли і не давали притягнути їхні голови до прив’язі, але Іванові все ж удалося це зробити. Іван з Марією залізли на Радин віз, а Гнідко лишився прив’язаним до опалубка поламаного воза.

Якийсь час не було чути виття, і люди вже подумали, що зграя відійшла. Аж раптом коні шарахнулись убік і почулося злісне вовче харчання. Стріляти не було можливості, і всі сиділи, прислухаючись, з якого боку буде напад. Біля Гнідка знову почулося харчання і зараз же — жалісливе скигління якогось хижака, що дістав стусана від міцних копит.

Іван зраділо крикнув:

— Так їх, Гнідко! Я знаю, що ти не полохливий у мене! А ми тут їм прибавимо!

Вовки, побачивши, що цей скакун їм не до снаги, стали вертітися побіля їздового коня, і той крутив головою, пручаючись, щоб звільнитися від прив’язі. Двоє хижаків кинулися на коня з обох боків. До сіроманців було так близько, що Іван увігнав кулю одному просто в живіт, і Рада подала йому другий заряджений пістоль. Смерть уже другого хижака призупинила нападників, і вони, скиглячи, відійшли, а потім зникли з поля зору. Іван підійшов до пораненого вовка, що пробував схопитися на ноги, і, взявши камінь, ударив його в голову. Сіроманець відразу ж затих. Козак швидко підійшов до Гнідка, погладив по шиї і, взявши лук, повернувся до гурту.

Марія з Радою сиділи на возі, витягши голови, та роззиралися навколо. Катеринка перелякано забилася у куток воза і сиділа, ані пари з вуст, а Іван зі сміхом застережив:

— Глядіть, мене за вовка не прийміть та не бахніть...

Зручно примостившись на місці їздового, Іван поклав стрілу на тятиву і уважно вдивлявся навкруги, а позаду Рада з Марією тримали рушницю та пістоля. Минуло досить багато часу, а зграя не з’являлась. Дівчата повеселішали, і Марія вже звернулась до Івана:

— Іванку, ми дивитимемось, а ти розпали багаття, бо скоро наскрізь промерзнемо, ми їм добре вжарили, не повернуться...

Козак неспішно зліз з воза, прихопивши з собою шаблю та лук, і підійшов до купи хмизу. Став викрешувати вогонь, але відсирілий хмиз не загорявся. Рада дістала з днища короба сухого сінця та подала Іванові.

Раптом почувся крик Марії, і коні дико заіржали, ледве не перевернувши воза. Іван вихопив шаблю і стрімко підбіг до Радиного воза. Побачив, що четверо хижаків намагалися накинутися на коня. Один з них, уздрівши людину, прудко підскочив до Івана, але шабля не дала промаху. Вовк, і не писнувши, впав перед козаком, перерубаний навпіл. Той, що був поруч із ним, захарчав, зиркнув на Івана та його шаблю очима, повними злості, грізно рикнув і неквапно подався геть. За ним, обганяючи один одного і підібгавши хвости, втікала решта зграї.

Усе сталося так швидко, що Рада так і стояла побіля купки хмизу. Катеринка не встигла й налякатися, а Марія сиділа на возі та дивилася то на Івана, то на свою зброю.

— Іване, Іване, я натискала на гачок... А він не пальнув, — скоромовкою говорила Марія, наче виправдовуючись перед чоловіком.

— Та нічого, все гаразд, просто порох відсирів... А вовкам поталанило, бо ще одного б забили, — заспокоював Іван дружину, а тоді додав: — Дуже зголодніли сіроманці, стали й на людей кидатися!

Підійшов до Марії, обійняв її, потім відклав пістоль убік і тихо сказав прямо їй у вушко:

— Заспокойся, люба... Доводилося й не від таких хижаків відбиватися. А ці вже не повернуться.

Розпалили багаття, і коли вже пішов веселий димок, а від вогнища пахнуло теплом, Рада подала голос:

— Іване, а чого шкурам вовчим пропадати? Ми швидко їх здеремо... Знадобляться в дорозі, зима...

Іван погодився і відійшов вирізати кілки — для підвішування тварин, а коли прийшов, Рада вже стягла вовчі тіла ближче до вогнища і викинула тельбухи.

— Не на тих напали вовки... Не пощастило, Радо, хижакам, — засміявся Іван.

Марія сиділа біля вогнища і теж дивилася на Ралу, дивувалась її розпорядливості. Удвох швидко зняли шкури із забитих тварин, а туші Іван відтягнув подалі від місця їхньої зупинки. Повернувся і якось уже незлобливо промовив:

— Знатимуть, сірі, що з козаками та з козачками не варто сваритися!

І весело поглянув на Раду, яка, почувши це, засміялася.

Коли вже було зварено кашу, заіржали коні, нашорошивши вуха, і всі схопилися від вогнища та приготували зброю, але, на щастя, почули голос Санька, і за якусь мить він уже злазив з коня. Швидко зняли з Воронька підв’язану вісь, а тут з’явився і Роман, у якого поза сідлом було прив’язано два колеса з воза. Рада зраділа, побачивши свого Романа, і весело привітала його словами:

— Оце козаки, їхали по вісь, а приперли ще й два коліщатка! Давай, Романочку, хутенько злазь з коня, каша готовенька!

Мандрівники були добряче забрьохані та виморені дорогою, але втома враз пройшла, коли Іван із Радою розповіли про напад вовчої зграї. Після короткої розмови помили руки об сніг та взялися до ложок, швидко вичерпуючи гарячу кашу. Після цього гуртом познімали з коней їхню ношу та заходилися міняти вісь. Роман притяг із ліска добрячий стовбур дерева, але, не дійшовши до місця, покликав Раду на допомогу. Швидко підняли задню частину воза. Роман відчепив уламки задньої вісі, і стали прилаштовувати привезену. Добре, що вона була майже такою, як і поламана. Через деякий час опустили воза, і він уже був на чотирьох колесах.

— Хвала Богові, що ми отоді з вами залишилися! — примовляла Рада.

Хлопці кивали головами, а Санько додав:

— А які серед нас жінки відважні... Це — істина, Радо... Ми з Іваном ще й торби не піднімемо. Ви — наші спасительки.

Стали оглядати вози, щоб далі вирушати в дорогу, але стало сутеніти, тож і вирішили провести ніч на цьому місці. Роман із Радою рубали гілляччя, щоб якось загородити табір, а решта стягували та обкладали вози з боків, як захисток від звірини, а втім, можливо, і від людей. Добряче довелося попрацювати, а коли все зробили, то по обидва боки возів розпалили багаття і домовилися вартувати по черзі та підтримувати вогонь.

На ніч потягнуло морозом і на небі показався неповний місяць, на що Іван зауважив:

— До ранку натягне добрячий морозець!..

Учора Санько підсміювався, що, мовляв, спатиме з молодятами, а сьогодні вже Іван запропонував йому:

— Санько, ми з Марією так мислимо, що спати тобі треба з нами, тільки Марія посередині, а ми, немов її захисники, — по боках.

Рада від задоволення аж засміялася і сказала:

— Правильно, Іване! Нехай призвичаюється до родинного життя. Не вік же козакувати!

Мабуть, уперше за сьогоднішній день усі так розвеселилися.

Найпершим випало вартувати Романові, і всі стали готуватися до ночівлі. Знову гаряче каміння під ноги було спасінням від холоду, і Марія лягла першою, повернулася до Івана, а Санько, про щось бурмочучи, примостився у неї позаду. Під далеке підвивання вовків та голоси нічних птахів та звірів усі швидко поснули.

У призначений час Роман розбудив Санька, і він, ледве відірвавшись від теплого місця, виліз з-під ліжника та став готуватися заступати на варту. Слава богу, ніч минула без пригод. Останнім чергував Іван. Коли всі піднялися, була вже нагріта вода, а на вогнищі кипіла юшка.

Ранок видався тихим та морозяним, а зі сходом сонця по землі покотився сивий туман, який густими хвилями облягав навколишні дерева та кущі. Це нікого не засмучувало, проте вирішили почекати, поки сонце розвіє ці кавалки білого непросвітку.

На шляху почулися кінське іржання та людські голоси, і Санько з Романом вирішили розгледіти, що то за люд рухається. Коли вони таємно пробралися до шляху, то побачили, як по ньому йдуть піші козацькі вояки упереміш із кінними та котяться валки возів.

Санько Голота запропонував підійти поближче і дізнатися, куди рухається військо. Він підійшов збоку до мовчазної валки людей, що не звертали уваги на одинокого козака, який стояв, обіпершись на палицю. Санько видивлявся, до кого можна б звернутися із запитанням, але у зарослих щетиною козаках важко було знайти бодай одне знайоме обличчя. Його увагу привернув кремезний козак у гарному кожусі та ще й у валянцях. Санько вийшов на шлях, спираючись на кілок, і, піднявши правицю, привітав вершника:

— Доброї дороги, пане... Повертаюся після поранення... Козак Голота з полку Максима Кривоноса. Куди прямує військо?

Вершник подивився на нього і хотів уже об’їхати, але затримався та запитав:

— А ти, бува, не із сотні Гусака?

Санько розгублено глянув на нього і, ствердно киваючи головою, відповів:

— Так, я з його сотні, але неподалік Львова отримав у черево, а тепер підлікувався та добираюся до Білої Церкви.

Кремезний козак спішився і підійшов до Санька:

— Здоровенький був, Гусаків вивідувач. Я тебе ще з-під Пилявців запам’ятав. Вас тоді четверо було... Добрячі козаки!..

Тепер і Санько, роздивившись, несміливо запитав:

— Пан сотник Гурій? Бачив я вас декілька разів... Ще й залогу разом тримали.

Відійшли убік, і Гурій розчаровано мовив:

— Бачиш, козаче, тягнемо «сірка» назад... Гетьман так вирішив. Днів через два тут ляхи будуть. Поллється ще наша кров.

Санько ствердно кивав головою, а тоді знову запитав:

— Пане сотнику, а нам з вами хоч поряд десь можна прилаштуватися? Ми з товаришем підстрелені, а з нами ще дві втікачки та чоловік.

Гурій відповів не відразу. Помовчав якусь хвилину, а потім неквапно промовив:

— Ми тільки до Старокостянтинова... Залогою там стоятимемо. Хіба що так...

Санько з надією кивав головою, але Гурій додав:

— Тільки позаду моєї сотні. А от з жіночками як бути? Не годиться бабам при сотні...

Санько стояв, розгублено дивлячись на Гурія, і той співчутливо відповів на його німе запитання:

— Звичаї наші ти знаєш: з баб’ячим плем’ям не можна... Хіба що позаду війська... А мої за вами наглядатимуть, ніхто не зобидить!

Санько відчув полегкість на серці і став дякувати сотнику скоромовкою:

— Ми, пане, не підведемо! Позаду — так позаду... Звичайно, ми, як одужаємо, ще згодимося вам.

Сотник привітно махнув рукою. Сів на коня та й зник у завісі туману.

Санько повернувся до Романа, і вони, окрилені доброю новиною, поспішили до своїх. Швидко розповіли про домовленість із сотником і стали вибиратися з узбіччя поближче до шляху. Іван з Романом, стривожені не зовсім керованим станом у війську, умовили «дівчаче плем’я» натягти на себе ганчір’я, що погірше, та прималювати вуса, а Катеринку, натягнувши на неї кучму, швидко перевтілили у хлопчака. Тепер уже стали біля шляху, чекаючи, доки військо пройде повз них. Коли позаду показалися десятків зо три вершників, хлопці зрозуміли, що треба виїздити на шлях. Санько, привітавши задній заслін, крикнув:

— Хлопці, ми собі будемо позаду вас... Пан сотник дозволив!..

Козаки з цікавістю поглянули на подорожніх, мовчки помахали головами, не заперечуючи.

Вибралися на заїжджений та перетоптаний шлях і загойдалися по примерзлих рівчаках, та все ж були у безпеці.

Вони їхали цілий день, не зупиняючись, і коли почули попереду викрики про постій, зраділи не менше, ніжу військові. Швидко з’їхали зі шляху, стали ладнати гарячу страву та облаштовувати нічний притулок. Задиміло багаття, і Рада з Катериною вже чаклували побіля казана, щоправда, з єдиною відмінністю від інших ночівель — не було чути Радиного керівного репетування.

Іван із Саньком тягали по своїй силі невелике галуззя для вогнища та обкладали вози гілляччям, роблячи захисток від звірів. Усе до ночівлі було готове, і Марійка запросила мандрівників до вогнища, де в жару вугілля вже грілося каміння для нічного обігріву.

Ще не доїли з казана соломахи, якою сьогодні порадували всіх Рада з Катеринкою, як почувся тупіт коней і до вогнища під’їхали четверо вершників, серед яких був і сотник Гурій.

— Доброго вечора усім та смачного! — привіталися вершники, і Гурій, спішившись, підійшов до багаття.

— Присядьте біля нашого вогню, пане сотнику! — мовив Санько.

Гурій подякував і, присівши, оглянув обличчя присутніх у відблисках вогню, а тоді, все зрозумівши, хитрувато посміхнувся до Санька.

— Ми зараз під Човганським Каменем... Ще днів зо два шляху, і будемо у Старокостянтинові. Що опісля будете робити? Далі йтимете чи, можливо, залишитесь із нами? — неквапливо запитав Гурій і обвів усіх поглядом.

— Пане сотнику, до весняних часів із нас вояки нікудишні, а далі... Сотник Гусак на нас покладається, коли гетьман знову кликатиме на війну, — винуватим голосом промовив Санько і кивнув у бік Івана.

Гурій помовчав, а тоді поглянув у бік своїх супутників та неголосно промовив:

— У мене також хлопці вправні, промаху не дають. Та про вас і до них чутки дійшли.

Посиділи ще трохи, і Гурій підвівся, подякував за вогонь і тепло, дружньо підморгнув Раді та Марії і сів на коня.

— Будьте біля нас і надалі. З молодими козаками важко тримати облогу, а ви в разі чого... — наостанок сказав Гурій, і вершники швидко від’їхали у бік війська.

Біля вогнища запанувала мовчанка, всі зрозуміли, що сотник бажає переманити до себе кращих козаків Петра Гусака, а у Івана й Санька бажання лишитись у Гурія не було. Побачивши стурбовані обличчя Марії та Ради, Іван сказав:

— Не лякайтеся... Злого він нам не вчинить, знає нашу вдачу. Але хитрющий, бестія... Бачив, як він на наших дівчат косився?.. Що б там не було, а йдемо з ними до Старокостянтинова. Санько не дозволить образити когось із наших, і я вже маю силу в руках! — підсумував Іван і піднявся на ноги, поглядаючи у той бік, куди від’їхали вершники.

Із важкими думками всі вмощувалися спати. Цієї ночі вже боялися не вовків, а несподіванок від людей. Хлопці ще раз перевірили зброю і вирішили залишити на конях кульбаки та примотати поводи до рук. Вартування розподілили порівну, і цього вечора побіля вогнищ першим випало бути Роману.

Після відвідин їхнього гурту сотником Гурієм нікому не спалося. Мало-помалу почали говорити про свої прагнення. Іван став розповідати, як добре було йому на Присамарщині і що він мріє побудувати хатину десь недалечко від Андрія й жити там із Марією, мати багато дітей. Коли Іван згадав про дітей, Санько аж закрутився на місці і, не витримавши, сказав:

— У нас із Софійкою також буде багато дітей. У мене немає нікого, а у них нехай буде багато рідні.

У розмову втрутилася Марія. Дужче притиснувшись до Івана, тихо промовила:

— А я — як мій Іванко... Куди завгодно з ним. І дітей буде, скільки він захоче. Так, любий?

Тихо розмовляючи, вони і поснули. А з неба тихо сипав пухкенький сніжок і, торкнувшись обличчя, швидко танув.

Передсвітанком Іван розбудив Санька, і він, відчувши, що добре відпочив, заходився готувати сніданок. Учорашня розмова не виходила у нього з голови, і він копошився побіля вогнища, прислухаючись до довкілля. Друзі ще спали, як він почув, а скоріше відчув, що за ним хтось спостерігає. Це було видно і по конях, які стояли, переминаючись ногами та часто підіймаючи голови і прислухаючись. Нарешті Санько не витримав і, знаючи, що розбудить своїх, крикнув:

— Хто там є? Підходьте, ми вже не спимо!

Від його крику всі прокинулися, і хутко коло Санька з’явилися Роман з Іваном при повному озброєнні. Із сутінків почувся хрипкуватий голос:

— Ми від Гурія... Попередити приїхали, що вже вирушаємо. Не баріться. І грітися немає часу, дорога чекає!

Почувся тупіт копит, і все затихло, та серця в усіх калатали, неначе в кузні молотили по ковадлу. Поряд уже були дівчата, і навіть Катеринка тримала якусь палицю в руці та злякано промовила:

— А я думала, що знову вовки... От дала б я їм по спині палицею!

Нашвидку поснідали і, розтягнувши гілляччя, виїхали на шлях. Коли доїхали до місця, де стояло табором військо, всі побачили чимало свіжовикопаних могил, які ще й сніжок не притрусив, дохлих коней та всякий непотріб.

— Люди мруть, можливо, не тільки від поранень. Хвороба ходить... — зауважила Марія, із сумом оглядаючи все довкола.

Іван мовчки дивився на всі ці втрати від війни, і йому було сумно. Можливо, у могилу ліг хтось із тих хлопців, з ким вони ще не так давно билися поруч, долаючи ворога, можливо, помер той козак від ран, а не від якоїсь холери, дідько б її забрав... Санько також із сумом розглядався навкруги і, доки не проїхали місце ночівлі війська, мовчав, нахиливши голову. Тільки Катеринка, спостерігаючи навколишні краєвиди, весь час запрошувала матір поглянути то туди, то сюди, аж поки Раді це не обридло і вона погрозливо цитькнула на доньку.