Присмак волі

Невизначений загад

Ранній зимовий вечір опустився непомітно, і двоє закоханих солодко спали після довгоочікуваної купелі та спільного раювання. У двері постукали, і вони почули голос Рузі, що кликала Івана, бо ж на нього чекав поважний пан. Марія знехотя підняла голову з грудей Івана і, збагнувши, в чому річ, стала допомагати Іванові одягтися. Він поспіхом обняв Марію і, наказавши зачинитися на засув, поспішив, як він здогадався, на розмову до Петра Гусака.

Дійсно, в шинку на Івана чекав пан сотник, і вони радісно обнялися. Петро, не зволікаючи, запросив Івана до столу, що стояв у темному кутку шинку, і став розпитувати, чому він і досі не виїхав із цього міста. Іван неохоче розповів сотенному, що обмін не вдався, що сани геть непридатні для далекої мандрівки.

— Це, може, й добре, що ти не встиг поїхати... Тут більш важливі справи назрівають, — промовив Петро. Потім трішки замислився і зі сміхом додав: — Ох, і розумні ж люди ці жиди! Що не утне, а воно і нам добре! Ти на нього, на оцього Захарів, зла не тримай... Він, як поміж багатьох вогнів... Кого тут тільки не було, а він, бачиш, шинкарює!..

Потім сотник підсунувся ближче, став розповідати.

Іван слухав слова Петра про повстанську війну та про них, козаків, і в дечому погоджувався із сотником, вірив у правдивість його слів. Слухав і не патякав зайвого. Петро далі розповів, що посіялася смута серед козаків і самих прибічників Богдана. Не всі були задоволені перемир’ям, яке він уклав з Польщею, нахабністю кримчаків, перемовинами з Московією. Іван мало що розумів, але твердо вірив Хмельницькому, мав сподівання, що ця людина не зрадить їх, козаків, та землю рідну. Сотник ще якийсь час щось тлумачив Іванові про події в Україні та в самому Чигирині, а тоді пильно глянув на нього і, ніби ненароком, спитав:

— А ти, Іване, віриш нашому гетьману? Маєш упевненість, що він усе чинить для людського блага?

Іван дивився на Гусака і сам не міг збагнути, думає він про це чи не думає. Зрештою сказав:

— Пане сотнику, я вірю нашому гетьману, бо кому ж тоді вірити... А козакую за правду людську.

Петро поклав свою руку на Іванову і, посміхнувшись, якось урочисто промовив:

— Знаю, Іване, про твої поневіряння, і про звитягу знаю, а тут треба вірити так, щоб душу за цю віру водночас покласти!

Іван, не зовсім розуміючи, чого від нього хочуть, глянув на сотника, а тоді зауважив:

— Ви самі бачили, пане сотнику, що я не ховався від ляхів, і зараз не збираюся залазити у шпарину. Відправлю Марію і знову повернуся під ваше начало!

На якийсь час сотник замовк і сидів, розмірковуючи про щось, а Іван подумки був уже біля Марії. Залишилося тільки попрохати сотника, щоб допоміг знайти добротні сани у дорогу. Петро ще раз уважно подивився на Івана і став говорити:

— Справа в тому, Іване, що я хочу тобі дати загад залишитися в Чигирині і підпорядкувати своє життя гетьманові нашому, Богдану Хмельницькому. Звісно, що я — також...

Обидва мовчали. Іван обмірковував почуте, а сотник Петро очікував, поглядаючи на Івана. Нарешті козак, дивлячись в очі своєму співрозмовникові, промовив із надривом у голосі:

— Згоден стати в нагоді самому гетьману, бо знаю: це буде за правду, за віру і Вкраїну нашу. За це я до сьогодні і змагався, пане сотнику!

Петро якось по-батьківському полегшено зітхнув і, подумавши, радісно вимовив:

— За нашу справу тепер можна перехилити і по чарці... Ми що ж, не козаки?

Піднявшись із-за столу, він гукнув шинкаря.

Швидко підбіг Захарій і, багатозначно поглянувши на своїх бувальців, шанобливо спитав:

— Що пани жадають? Ніц питання... Одна нога тут, друга — ондечки...

Петро замовив горілки з солониною і, доки худорлявий шинкар ніс усе це, продовжив розмову.

— Знаю, що у вас і притулку свого немає, але я подумав, що добре було б тобі, Іване, пустити коріння в Чигирині. Тут би вже і гніздилися, — твердо промовив Петро, а тоді продовжив: — Я гадаю, якісь гроші в тебе лишилися за душею, а решту я підсоблю. Дивись, і власна хата буде, зимувати ж десь треба...

Іван такої розмови не очікував і тому не знав, що й казати. Сидів, інколи киваючи головою на знак згоди.

Надійшов Захарій і улесливо промовив:

— Я говорив своїй Рузі, щоб цього пана, — кивнув головою на Івана, — приймала як посланника. Це так!

Іван скоса глянув на шинкаря, і той, швидко поставивши все на стіл, хутенько пішов.

Після випитої чарки Петро став розповідати Івану про його повинності, які не здавалися нездійсненними, і він, піддакуючи Гусакові, вже веселіше сказав:

— Так, пане сотнику, я це робив і раніше, коли був у війську!

Петро поклав руку на плече співбесідника і вже тихіше промовив:

— Тепер, Іване, ти робитимеш це не у війську і не при зброї... Може, доведеться бути і забродою, і безштаньком, узимку і по теплу... Богданові весь час потрібно знати, де що коїться!

Іван спохмурнів. Він уже побачив свою долю, бо добре знав, що зайди — немов сміття... Ніхто їх за людей не вважає: хочуть — уб’ють, хочуть — засічуть за чиїсь гріхи. Його думки знову перекинулись до Марійки, а втім, вона про це ніколи не дізнається, а якщо... То їй і могилу ніхто не покаже, бо не знатимуть, якою смертю загинув її Іван. Згадав Андрія, їхніх спільних друзів — Санька, Павла, Ярему... Він же обіцяв Андрієві повернутися на Самарщину, осісти там із Марією. Добре б їй було спілкуватися з Даринкою. Обидві роботящі та гарні. Виходить так, що він для всіх кудись зник, а, можливо, Петро і натякне при зустрічі з Андрієм, що він ще топче ряст...

Добре закусивши після випитої горілки, Петро став прощатися. Домовились, що завтра вони підшукають хатину, бо ж до шинкаря всі звістки зливаються, і він, Петро, поговорить з ним наодинці.