Присмак волі

Знайомство з Радою

Через декілька днів опісля від’їзду з Роханє котився віз Івана та Марії по шляху, наповненому різношерстим людом. Рухалися в основному в бік Львова та Кременця. Люди, не змовляючись, збиралися у валки, і коні слухняно рухались услід передньому возу без понукань їздових. Ніхто нікого не розпитував, куди і чому зірвалися в зиму в далекий і повний небезпеки шлях. Бачачи, що вони не одні такі біженці, Марійка повеселішала і стала розпитувати Івана про його козацькі походи. Усе допитувалась, а чи не має він на Лівобережжі жінку та дітей. Іван підсміювався над її нелукавими запитаннями, та все ж дуже розважливо розповідав про себе. Передні вози призупинились, і від голови валки почулися крики:

— Перехід через Жечицю! Тримайте коней за вузди!

Іван винувато подивився на Марію і промовив:

— Марійко, люба моя, у холодній воді доведеться тримати коня... На тім боці відігрію тебе.

Жінка, цмокнувши Івана в щоку, стала готуватися до переходу: роздяглася по груди і приготувала очкур для підтримки плахти. Іван невідривно дивився на її дії, мимоволі милуючись рухами і тілом. Дійшла черга й до їхнього воза. Марійка сміливо ступила у воду, тягнучи за вуздечку їздового коня, і віз помалу заїхав у річку.

Гнідко сміливо йшов позаду воза. Він уже стільки бачив таких перевозів, що їздовому коню й не снилося. Вода підступила Марійці до сідниць, і вона поспішно підібгала плахту. Іван побачив, як вода, наче спокусившись на жіноче тіло, покрила його своїм холодним сувоєм. Вода не сягнула навіть під груди, і Іван знову побачив принади Марії, омиті зимною водою річки. На мілині жінка стала тягти їздового коня за вуздечку, і він упевнено прямував на протилежний берег. Плахта опустилася, і Марія, йдучи босоніж, прагнула швидше відвести свого воза від річки, бо позаду покрикували інші їздові з валки перевізників. То тут то там чулися гучні голоси людей, які поспішали зайняти зручні місця для зігрівання і нічного відпочинку.

Вони зайняли місце поряд із чорнявою молодицею, яка покрикувала на дівчисько та невеликого на зріст чоловіка, що метушився, намагаючись догодити крикливій господині. Іван подав Марійці оберемок сухого сіна і з її допомогою зліз із воза та став кресалом добувати вогонь. Його кохана, взувшись, метнулась шукати сухого хмизу для вогнища.

Сіно не хотіло горіти, і тоді жіночка із сусіднього воза, взявши зі свого вогнища запалену головешку, піднесла її до сіна. Воно спалахнуло, обдавши Івана солодкувато-кислим димком. Не забарилася й Марійка. Рожевощока, бадьора, вона притягла чималу в’язанку хмизу і підклала її у вогнище. Не затримуючись, пішла розпрягати їздового коня. Потім дала сінця Срібку та Гнідку і нарешті підійшла до Івана, який прилаштовував над вогнищем триніжку з казанком.

— Неси воду, господарочко моя, — радісно сказав Іван, і через хвильку жінка вже поспішала з двома неповними цеберками води.

Стало сутеніти, і Марійка вимостила для них ліжник. Потім пішла шукати зручне каміння, щоб, напечене в золі, покласти під ноги на ніч. Люди вже встигли повечеряти і стали збиратися побіля знайомих або ж по-простому — до гурту. Так вийшло, що біля галасливої жіночки зібрався чималий гурт біженців, і вона, побачивши, що її сусіди вже поїли, махнула рукою.

— Ідіть до нас, молоді... Ніч попереду довга, ще намилуєтесь... — викрикнула з посмішкою і почала шукати для них місце біля вогнища.

Марія, підтримуючи Івана, повела його до гурту. Привітавшись з усіма, вони зайняли місце у колі.

— Я — Марія, а це мій... Мій наречений, Іван, — швидко промовила Марія і стала слухати, про що йде мова і що на світі діється.

Говорив про останні події чоловік з борідкою, такою, як у звичайного дячка:

— Хмель знову віддає Польщі землі аж до Старокостянтинова. Пани повертаються, і знову поллється кров наша, закатують нас ляхи... — чоловік зробив паузу, і всі закивали головами, погоджуючись із ним, а сусідочка додала:

— Не пускала свого на війну, так він зірвався, забрав з собою коней, ще й наймитів повів... Повернувся один...

Після подій цього року у кожного не тільки в цьому колі, а й по всій країні з’явилися думки про подальшу долю, Стали розходитися кожен до своєї хури, а Рада, так звали сусідочку, глянувши на Івана, з докором промовила:

— А тобі, наречений, треба на возі хуру прилаштувати... Попереду всякого буде: і сніг, і дощ, а ви як на прогулянку прямуєте!

Іван, згодившись, кивнув головою і промовив:

— Тільки трапляться десь попереду добрі лози, нарубаю, і буде хура.

Рада посміхнулася і невесело сказала:

— Бачу, який ти рубака... Ти хоч полог сплети з рогожі, поки у возі висиджуєш.

Марія якийсь час слухала цю словесну перепалку, а тоді, підперши Івана під руку, повела до свого воза. Каміння вже добре нагрілось, і жінка, підсипавши на днище воза землі, поклала туди рогачем каміння, що аж пашіло жаром.

— Цього тепла, Іване, нам вистачить аж до ранку, — весело сказала вона, а Іван додав:

— З тобою, Маріє, ще на довше вистачить...

Уранці їх розбудив голос галасливої Ради, що вже штурхала свого чоловіка Романа: треба швидше готуватися до від’їзду. Біля воза вже ходила і їхня донька, Катеринка.

Іван з Марією лежали під відкритим небом, на якому ще й зорі не встигли погаснути, і зовсім не відчували вранішнього морозцю. Їм так було мило та затишно вдвох, що не лякали далека дорога, невідомість, адже поруч були очі коханої людини. Іван заходився цілувати Марію, пестити її лице, захотілося сказати щось вічне, незвичне, і він став примовляти:

— Маріє, Маріє, щастя моє, кохана...

Молода жінка слухала ці щирі і такі потрібні для її серця слова і наповнювалася щастям від відчуття кохання та сили свого судженого...